Джейн Ейр - Бронте Шарлотта - Страница 7

• Предыдущая
• 7/117
• Следующая

З вікна було видно хижку воротаря та під'їзну алею, і якраз тоді, коли серед срібно-білого листя на шибці утворилася досить велика проталина, ворота широко розчинились і в них заїхала карета. Я байдужно дивилась, як вона котила до ґанку: в Ґейтсхед часто приїздили екіпажі, проте жоден не привозив гостей, які б мене цікавили. Карета зупинилася коло ґанку, пронизливо дзеленькнув дзвоник, і відвідувачеві відчинили. Усе це мене зовсім не обходило, і незабаром мою увагу привернула голодна вільшанка, яка, попискуючи, сіла на голій вишні, що росла під самою стіною будинку, недалеко од вікна. Мій сніданок — молоко з хлібом — стояв недоїдений на столі, і, покришивши скибочку, я почала торгати віконну раму, щоб висипати крихти на карниз, аж ось на сходах затупотіли чиїсь кроки, і в дитячу кімнату вскочила Бесі.

— Міс Джейн, скидайте мерщій фартуха! Що ви там робите? Ви сьогодні вмивались? Перш ніж відповісти, я знов шарпнула раму, бо дуже хотіла нагодувати пташку; рама подалась, я насипала крихот на кам'яному карнизі й на вишневій гілці і, зачинивши вікно, відповіла:

— Ні, Бесі, я щойно скінчила витирати порох.

— Ото мені морока з цією нетіпахою! А що ви там робили зараз? Чого ви така червона? Знов замишляєте якусь капость? Для чого ви одчиняли вікно? Відповідати мені, хвалити Бога, не довелося: Бесі, видно, було ніколи вислуховувати мої пояснення; вона потягла мене до умивальника, немилосердно, хоч, на щастя, швидко, вишарувала мені руки й лице водою, милом та цупким рушником, пригладила моє волосся жорсткою щіткою, стягла з мене фартуха, хутенько вивела на площадку сходів і наказала зійти вниз, бо мене кличуть до їдальні.

Я хотіла була запитати, хто мене кличе і чи місіс Рід теж там, та Бесі вже метнулась назад у дитячу кімнату й зачинила за собою двері. Тож я почала поволі спускатися сходами. Вже майже три місяці місіс Рід не кликала мене до себе; я цілими днями сиділа в дитячій кімнаті, а до їдальні й вітальні боялася навіть заходити.

Я ввійшла до порожнього передпокою і, тремтячи від страху, зупинилася перед дверима їдаленьки. Яку жалюгідну боягузку зробив із мене в ті дні страх перед несправедливим покаранням! Я боялася і повернутись до дитячої кімнати, і ввійти до їдальні; хвилин десять я нерішуче

топталася під дверима й наважилась їх відчинити, лише коли в їдальні голосно задзеленчав дзвінок.

«Хто б це міг мене кликати? — питала я себе, намагаючись обома руками повернути тугу дверну ручку, що не піддавалася моїм зусиллям. — Кого я побачу в їдальні, крім тітки Рід? Чоловіка чи жінку?»

Ручка нарешті повернулась, двері розчинились; ступивши досередини й зробивши низький реверанс, я звела очі на... чорну колону — такою, принаймні на перший погляд, видалась мені пряма, тонка, вбрана в чорне постать, що височіла на килимку перед каміном; насуплене лице було схоже на кам'яну маску, яка вінчала ту колону, мов капітель.

Місіс Рід сиділа на своєму звичайному місці біля каміна. Вона показала мені рукою, щоб я підійшла ближче, і так відрекомендувала мене камінному незнайомцеві:

— Оце й є ота дівчинка, про яку я вам писала.

Він — бо то був чоловік — повільно повернув до мене голову і, втупивши в мене свої гострі очі, що поблискували з-під кострубатих брів, поважно мовив:

— Вона дуже мала. Скільки їй років?

— Десять.

— Невже? — сказав він недовірливо, не зводячи з мене очей, а потім запитав: — Як тебе звати, дівчинко?

— Джейн Ейр, сер.

Проказавши ці слова, я глянула на нього. Він видався мені височенним, але ж сама я була тоді дуже мала; обличчя він мав широке, таке ж холодне й суворе, як уся його постать.

— Скажи, Джейн Ейр, а ти слухняна дитина?

На це запитання я не могла відповісти «так», бо той маленький світ, в якому я жила, був про це протилежної думки, і я мовчала. Місіс Рід відповіла за мене; багатозначно похитавши головою, вона сказала:

— Чим менше говорити про це, тим краще, містере Броклґерст.

— Мені дуже прикро таке чути! Доведеться з нею про дещо поговорити, — і, зігнувши свою рівну постать під прямим кутом, містер Броклґерст сів у крісло навпроти місіс Рід. — Підійди-но сюди, — мовив він.

Я ступила на килимок; він поставив мене прямо перед собою. Яке він мав обличчя! Тепер, коли воно було майже на одному рівні з моїм, я виразно його бачила: величезний ніс, рот до вух, з рота стирчать довгі зуби!

— Нічого немає прикрішого, як дивитись на неслухняну дитину, — почав він, — а надто на неслухняну дівчинку. Ти знаєш, куди потрапляють грішники після смерті?

— Вони потрапляють до пекла, — відповіла я завченою фразою.

— А що таке пекло? Ти можеш мені пояснити?

— Яма, повна вогню.

— А хіба тобі б хотілося упасти в цю яму й вічно горіти там?

— Ні, сер.

— А що ти повинна робити, щоб не потрапити туди? Я на хвилинку замислилась, а потім бовкнула:

— Я повинна бути здорова, щоб не вмерти.

— А хіба твоє здоров'я в твоїх руках? Діти, менші од тебе, вмирають щодня. Всього кілька днів тому я поховав п'ятирічну дитину, добру дитину: її душа тепер на небі. Боюсь, що про тебе цього не можна буде сказати, якщо Бог покличе тебе до себе.

Я не сміла перечити йому і тільки зітхнула, дивлячись на його ножиська, які він простяг на килимку, — мені хотілося втекти від нього світ за очі.

— Сподіваюсь, це зітхання виходить із самісінького серця і ти каєшся з того, що завдала стільки прикростей своїй добродійниці.

«Добродійниця! Добродійниця! — подумала я. — Всі величають місіс Рід моєю добродійницею. Якщо воно насправді так, то добродійниця — це дуже погана людина».

— А ти проказуєш молитви вранці і перед сном? — допитувався він далі.

— Так, сер.

— А Біблію читаєш?

— Іноді читаю.

— З утіхою? Ти любиш Біблію?

— Я люблю «Об'явлення Івана Богослова», і книгу пророка Даниїла, і «Книгу буття», і про Самуїла, і про Йова, і про Йону...

— А псалми? Я сподіваюся, ти їх теж любиш?

— Ні, сер.

— Ні? О, який жах! У мене є хлопчик, він менший за тебе, а вже знає напам'ять шість псалмів; коли його спитати, чого б йому дужче хотілося — з'їсти пряника чи вивчити напам'ять вірша з псалтиря, він відповідає:

«Вірша! Адже ангели співають псалми! А я хочу бути маленьким ангелом уже на землі», — і він дістає аж два пряники у винагороду за свою побожність.

— Псалми не цікаві, — зауважила я.

— Це свідчить про те, що в тебе недобре серце, і ти повинна благати Бога, щоб він змінив його: забрав твоє кам'яне і дав тобі людське — нове, чисте.

Я вже хотіла була запитати, як робитиметься ота заміна, але тут втрутилася місіс Рід, звеліла мені сісти й сама повела далі мову:

— Містере Броклґерст! У листі, якого я послала вам три тижні тому, я, здається, писала, що вдача й нахили в цієї дівчинки не зовсім такі, як мені б хотілося. Тож якщо ви приймете її до Ловудської школи, я б дуже просила вас, щоб директриса і вчительки не спускали її з ока і ввесь час пам'ятали про найгіршу її ваду —

схильність до облудності й брехні. Я навмисне кажу це при тобі, Джейн, щоб ти не спробувала дурити містера Броклґерста.

Недарма я боялася й не любила місіс Рід! Вона завжди так жорстоко мене ображала! Я завжди почувала себе недобре в її присутності. Хоч би як слухняно виконувала я її накази, хоч би як силкувалася їй догодити, всі мої старання були марні, і мені доводилось вислуховувати отакі-от прикрі слова. І тепер це звинувачення, кинуте мені при чужій людині, образило мене до глибини душі. Я невиразно усвідомлювала, що вона хоче позбавити мене надій на нове життя, яке для мене призначила; я відчула, хоч і не змогла б того висловити, що вона всіває мою подальшу путь зернами відрази й неласки. Я бачила, що вже обернулась в очах містера Броклґерста на нещиру, примхливу дитину. Але що могла я вдіяти, аби зняти з себе несправедливе звинувачення?

«Мабуть-таки, нічого», — подумала я, насилу стримуючи ридання, й швидко витерла сльози, що свідчили про мою муку й безсилля.

• Предыдущая
• 7/117
• Следующая