Таємниця гірського озера - Ананян Вахтанг Степанович - Страница 48

• Предыдущая
• 48/70
• Следующая

– Це я, дідусю, відчини.

Дід вийшов напівроздягнений. Побачивши Сето, він було позадкував, та, зрозумівши, що сталося, так зрадів, так щиро обняв хлопчика, що той розгубився. «Чого це він так радіє? – подумав він. – Ага, дідусь, мабуть, думає, що я йому рушницю привіз».

А старий захоплено крутив Сето на всі боки, обмацував його і раз у раз повторював:

– Живий?… Живий!… Ну, слава богу!…

– Живий, звичайно. А що таке, дідусю?

– Оце так історія!… Ну, біжи швидше до Баграта, а то в поле поїде. Біжи, біжи!

Сето не розумів дідуся. Чому це треба так рано бігти до голови колгоспу? Може, він ще спить.

«А чого мені поспішати? Дядько Баграт вважає тепер мене за злодія. Та однак, – думав Сето, – коли-небудь треба розповісти. Піду зараз».

І Сето не поспішаючи закрокував до будинку голови колгоспу.

У вікні в Баграта блимав блідий вогник. Коли Сето постукав, вогник розгорівся сильніше, двері відчинилися і на порозі з’явився сам Баграт.

– Це ти, Сето? – здивувався він.

– Дядько Арут пришле подарунки, товаришу Баграт, я йому залишив гроші. Не хотів що попадеться під руку купувати. Він пошукає і пришле… Найкращі, – намагаючись приховати хвилювання, говорив Сето.

– Чи це ти, Сето? Чи не вві сні я тебе бачу? – перепитав Баграт.

– Ні, товаришу Баграт, це я… Я додому заходив і в діда Асатура був.

– Що мати сказала? Не лопнуло її серце від радості?

– Та я не постукав… Вона, звичайно, на мене дуже сердита.

– Ну, заходь. То як же ти, хлопче?… Як ти ожив? – уже сміявся Баграт.

– Товаришу Баграт, – почав благати Сето, – як це «ожив»? Коли ж я помирав?

– Ну, а кого ж поховали в Алавердах? І як твій дядько може купити радіоприймачі, коли всі гроші і портфель твій у мене?

Сето так і підстрибнув:

– Гроші знайшлися? Злодія впіймали?…

Баграт все зрозумів і розкотисто зареготав.

– Ой хлопче, чи то не злодія замість тебе поховали? Ану розказуй, що з тобою було.

Розповідь Сето так розвеселила Баграта, що, обнявши хлопчика, пін щиро розцілував його.

– Ану, дочко, – наказав він, – одягнись та біжи швидше, приведи сюди тітку Сону. Про Сето мовчи. Скажи: батько терміново у справі кличе.

– Вона ночує в сестри! – гукнула з сусідньої кімнати Багратова дружина.

– До неї хай і побіжить… Так, – говорив далі він, звертаючись до Сето, – бачив би ти, що тут було!… Ну й кумедна історія! Коли б ти знав, Сето, як багато людей по тобі журилися, як сльози лили!…

Сето не зводив з Баграта, цієї суворої, але доброї людини, погляду, сповненого щирої подяки. І яке щастя чути, що люди проливали за ним сльози!… Почуття власної гідності, гордості викликала в ньому Багратова розповідь.

У кімнату ввійшла дочка Баграта – Маро. Вона зніяковіло глянула на Сето і сказала:

– Значить, не помер? Як добре, що не помер! Ото зрадіють Камо, Армен, Асмік!… А мати твоя… Ну, її радість ми зараз побачимо. – І вона вибігла з хати.

Баграт відвів Сето в другу кімнату:

– Посидь тут. Вам з матір’ю не можна так одразу зустрічатись…

Незабаром повернулась Маро, ведучи за собою тітку Сопу.

Сона зніяковіло зупинилась на порозі: для чого її кличуть, та ще так рано?

– Сестрице Сона, – сказав Баграт, – сталася помилка… Хороша помилка, не турбуйся…

Він увів жінку до кімнати і, не кваплячись, спокійно почав розповідати вже відому нам історію пригод Сето.

Сона слухала, не вірячи своїм вухам, вона майже задихалась від хвилювання… Нарешті, зрозумівши, що сталося, жінка зіскочила з місця.

– Синочок мій живий? – криком вирвалось у неї. – Дай твої ніжки поцілую, Баграте, рідненький!… – І, впавши навколішки, Сона обняла ноги голови колгоспу.

Баграт підвів її, дав води, посадив, почав заспокоювати.

– Де ж він зараз, мій синок? – стурбовано запитала Сона.

Із спальні вийшла Багратова дружина, поцілувала Сона, промовила: «Світло очам твоїм!…» Після розмови з нею Сона трохи заспокоїлась.

Тоді покликали Сето. Він убіг до кімнати і, обливаючись сльозами, обняв матір.

Багратова дружина стояла збоку і плакала.

А вранці про пригоди з Сето дізналось усе село. Особливо, звичайно, раділи наші юні друзі.

Того ж дня Баграт написав до Алаверди начальникові міліції, що Сето Мартиросян, член колгоспу села Лчаван, повернувся додому здоровий і непошкоджений.

А незабаром голова колгоспу урочисто вручав юним натуралістам подарунки. За ними знову посилали Сето, цього разу до Єревана.

З задоволенням дивився Баграт на своїх юних приятелів, які одержували заслужені премії, і його чорні очі ласкаво світилися.

Цим історія Сето і закінчилась.

Я зупинився так детально на ній тому, що вона відіграла вирішальну роль в його житті. Загубивши гроші, хлопець глибоко пережив той пригнічений стан, якого зазнає людина, коли втрачає довір’я своїх товаришів.

І Сето дав собі слово жити завжди так, щоб не позбутися цього довір’я.

ТАЄМНИЦЯ СЕТО

Таємницю Сето Армен розкрив лише недавно, якось зайшовши до нього додому по книжку.

Тільки тепер він зрозумів, що відвертало його увагу від шкільних занять і чому він був «ледарем».

Скрізь у його кімнаті – на столах, стільцях, полицях, підвіконнях, зверху на шафах – лежали камінці. Вони купами лежали на підлозі, біля стін, у кутках. Каміння велике й мале, різного кольору, різної форми…

Армен прийшов до Сето саме в той час, коли Сона слала прокльони на свого сина:

– Щоб ти луснув!… Цими камінцями не прохарчуєшся!… – І, звертаючись до Армена, кричала далі: – Люди в поле виходять, працюють, трудодні заробляють, а цей тільки про камінці і думає. Ні черевиків, ні одежі не настачиш. Тільки по горах і лазить. А що він звідти приносить? Ось оці камінці… Та бодай би вони пропали! Всю хату завалив, пройти нема де… – І Сона спересердя почала викидати камінці у вікно.

Сето обняв матір, посадив на тахту і сказав спокійно, але твердо:

– Ну чого ти? Я ж працюю тепер. Чого ти гніваєшся?

– Працюєш, правда, – подобрішала Сона, – але голова твоя, як і давніше, у горах… І ноги не звихне, може б, тоді не міг по скелях лазити!… Щастя моє таке… І молодшого брата з пуття збив… Чи подумав хоч раз, скільки нам усього треба?

І довго ще Сона скаржилася на свою «гірку долю». Нарешті вона витерла сльози кінцем фартуха і вийшла.

Це видовище – купи каміння, розкиданого по підлозі, скарги і лайки тітки Сони – іншим разом справили б на Армена тяжке враження. Але зараз він подумав зраділо: «А ми вважали Сето за ледаря!… Ось чим він захоплюється!…»

Тепер Армен збагнув усе. До цього часу ніхто не розумів Сето, ніхто нічого не знав про його прагнення, а тому і допомогти йому не могли, не могли і спрямувати його по вірному шляху.

Армен узяв у руки один з камінців, важкий і величенький. Світлячками виблискували в ньому якісь яскраві зернятка.

– Чи це не золото? – спитав він.

– Ні, – засміявся Сето, – це мідна руда… Я знайшов її під чорними скелями.

– А цей чорний блискучий камінь?

– Чорний аспід. З нього в майбутньому вироблятимуть пляшки для нарзану… А нарзанні джерела якраз поряд з місцем, де я знайшов цей камінь.

– Ну, а цей іржавий, рихлий камінець, що злипся, наче грудка землі?

– Ні, – усміхнувся Сето, – яка ж це земля! Це залізо.

– Але ж воно зовсім не схоже на залізо.

– І не повинно бути схожим. Ашот Степанович каже, що руди в природі зовсім не схожі на вироби з них, які ми бачимо в крамницях… Подивись, наприклад, ось на цю грудку глини. Бачиш, блискуча рисочка на ній – ніби слимак проповз і залишив слід. З цієї глини одержують алюміній… А цей камінець, такий тьмяний – адже це білий-білий мармур! Він так потемнів од вітру, сонця, морозу, спеки…

Сето був у своїй стихії, його чорні очі наче горіли вогнем. Він запалився і одну за одною показував Арменові свої дорогоцінні знахідки.

– Глянь! Ти кажеш, що це зовсім не схоже на залізо? Справді, просто іржава земля. Тут знову винне повітря. В книзі пояснюється: «Кисень, який є в повітрі, сполучився з залізом і викликав іржу». Якщо ми покладемо цю руду в огонь, кисень виділиться і залишиться чисте залізо… Подивись, що я зробив у нас у хліві…

• Предыдущая
• 48/70
• Следующая