Выбери любимый жанр

Таємниця гірського озера - Ананян Вахтанг Степанович - Страница 38


Изменить размер шрифта:

38

– Ні. Нижче від стежки ввесь схил вкритий густим сплетінням трав’яного коріння: воно зберігає грунт. Але цікаво, коли утворилось таке сплетіння?

– Воно могло утворитися лише в тому випадку, якщо ці схили зрошувалися, – сказав Армен.

– Зрошувались?… А де ж твій вішап, діду?… І чому тут така гладенька дорога?

– Дорога як дорога… Можливо, худоба витоптала. Женуть же тут отари на пасовисько.

– Та хіба таку широку стежку худоба протопче? Та й навіщо їй до Чорних скель ходити? Там хіба є пасовиська?

– Де там!… Саме каміння.

– Ні, це не звичайна собі дорога, – це щось інше Ось подивіться, нижній край п в деяких місцях піднятий, – сказав учитель – Ходімо, ми це з’ясуємо он біля того каміння, де дорогу перетинає гребінь.

Не пройшовши і ста кроків, Армен зупинив ся і покликав учителя.

– Ви помітили що нахил стежки скрізь однаковий? Я знаю, про що ви думаєте, Ара ме Михайловичу, усі ознаки говорять про те.

– Ти правий нахил всюди рівномірний, наче тварини, перш ніж протоптати стежку копитами, спочатку позначили її олівцем, – відповів учитель.

Ця загадкова розмова між учителем і учнем привернула увагу всіх.

Армен так виріс в очах Асмік, що коли вона звернулась до нього згодом із запитанням, то мимоволі назвала його на «ви» і зніяковіла.

– Вчений синку, поясни свою думку, щоб і ми зрозуміли, – не витримав дід Асатур.

– Ні ще не час, – заперечив учитель, – ще нічого сказати не можна. Все з’ясується он біля того гребеня, що перетинає шлях.

Мовчки вони йшли вперед.

«Що ж це за таємниця, яка тільки біля то го каміння і розкривається?» – думала Асмік, намагаючись швидше дійти до вказаного учителем місця.

Коли вони бути вже недалеко від нього, Арам Михайлович зупинився і, звертаючись до старого мисливця, сказав:

– Якщо на цьому камінні виявимо знаки, про які ми з Арменом думаємо, то скоро і вішапа твого знайдемо.

Таємниця гірського озера - _8.jpg

– Звідки ви про це дізнались? – запитав вражений дід. – Так воно і є…

– Ми знаємо… – відповів учитель, посміхнувшись. – Чи не так, Армене?

Ці таємничі розмови викликали в Камо по чуття роздратування. Потай він поглядав на Асмік, помічав, яке враження справляє на неї Армен, і серце його стискалось від образи.

«Чи не заздрість мене розбирає?» – подумав Камо і зупинився неприємно вражений цією думкою адже він дуже любив Армена.

Нарешті вони підійшли до кам’яного виступу. Вчитель і Армен уважно оглянули дорогу в цьому місці і посміхнулись один до одного. Край стрімчака був тут стертий і наче відполірований.

– Ну от дивіться що зробила вода, – вода, яка бігла напевне, колишньою дорогою до села Лчаван, – сказав учитель, показуючи на обточене водою каміння. – Тут був невеликий водоспад… Камо, збігай униз і покопай он там. Ти мусиш знайти каміння, кругле-кругле. Таке, як річкова галька.

Камо взяв кирку і побіг униз, куди збігав гаданий водоспад. За Камо побіг і Чамбар. Собака відчув раптову переміну в настрої своїх хазяїв, але ніяк не міг зрозуміти, де ж дичина і чому старий мисливець не знімає рушниці з плеча…

Камо швидко піднявся на гору з шапкою, що була наповнена великими і малими камінцями. Вчитель з цікавістю почав їх розглядати.

– Бачите, – сказав він задумливо, – жодний з цих камінців не має гострого кута – так обточила їх вода.

– Точно, ці камінці водяні, – підтвердив і дід, узявши в руки кілька штук.

– Отже, Армене, наше припущення вірне, – сказав Арам Михайлович. – Цю дорогу проклали не тварини і ніхто інший: це русло старовинного водного каналу.

– Каналу?! – здивувалась Асмік.

– А де ж цей канал починався? – запитав Камо.

– Яка вода в цих горах! Перекопаєш увесь Далі-Даг – жодного джерела не знайдеш, – сказав старий мисливець, безнадійно махнувши рукою. – Цією дорогою худоба ходила. Звідки тут воді бути?

– Обстежимо. Де твій вішап, діду? Веди до нього.

БІЛЯ «ВОДЯНОГО БОГА»

Незважаючи на спеку, від якої ніде було сховатися, усі уперто йшли вперед. Проминувши ще один гребінь, наші подорожани побачили величні стрімчаки Чанчакару і Чорних скель.

Небо було ясне, його світла блакить, відбиваючись у Севані, робила й озеро прозоро-ясним. Гори, здавалось, спокійно дивилися в чисте дзеркало води.

Незабаром наші мандрівники зайшли в ущелину.

Там, біля підніжжя Чорних скель, дід Асатур показав на довгий, округлий камінь. Це й був «вішап», про якого говорив дід.

– Ви про нього питали? – показав старий на камінь.

– Це те, що нам потрібно. Ми знайшли початок каналу! – зрадів учитель. Він був дуже схвильований.

Трохи заспокоївшись, Арам Михайлович сказав:

– Це фігура водяного бога, яким його собі уявляли три тисячі років назад колишні жителі нашої країни – урартійці, або халди. Таких богів вони ставили там, де починалися канали і штучні водосховища. Тут і треба починати розкопки.

Оглянувши вішапа, вчитель звернувся до діда:

– Ти, дідусю, помиляєшся: камінь цей схожий на рибу, а не на крокодила. Поглянь – жабри. А риба – символ води. Тут, дивіться, діти, на камені вирізана ще голова буйвола: буйволи дуже люблять воду. А ось, на спині у вішапа, викарбовані чорногуз і журавель. Це теж символи води.

Юні натуралісти з цікавістю оглядали камінь і обмацували вирізані на ньому три тисячі років тому знаки і зображення.

– Заждіть, не завадить і довжину цієї «рибки» виміряти, – додав учитель.

Він швидко виміряв вішапа своїм поясом.

– По-моєму, в ньому біля трьох метрів у довжину і біля двох метрів на обмах. У нас в Арменії вчені чимало знайшли таких вішапів. Виявляється, їх ставили біля початкових джерел каналів та водосховищ. Значить, тут безумовно колись була вода. Давайте поглянемо, чи немає тут іще яких-небудь прикмет, – сказав Арам Михайлович і, знявши піджак, взяв у руки кирку.

Однак цього разу розкопки не дали ніяких наслідків. Увечері, стомлені, всі повернулися в село.

Арам Михайлович, не відпочивши, зайшов до голови колгоспу і розповів про знахідку.

– Як же це почали розкопки без мене, – докорив йому Баграт. – Треба ж було повідомити. Я б сам прийшов і людей прислав би. Це питання неабияке. Знаєте, що таке вода для колгоспу?

– Людей візьму, а тебе не турбуватиму, поки усе до кінця не з’ясую. У тебе і без того багато клопоту. Треба на пасовиську водоймище викопати – худоба замучилась без води. І там почалася проклята засуха!…

На другий день вранці Арам Михайлович з хлопцями і кількома робітниками із будівельної бригади знову були на місці, де стояв вішап. За порадою вчителя почали копати землю на різних відстанях од вішапа.

Працювали зосереджено, намагаючись не відставати один від одного. Та найзавзятіше працював Грикор, якому й пощастило зробити важливе відкриття, його кирка ударилась об якийсь великий плоский камінь.

– Плита якась! – вигукнув хлопець. – Гей, ідіть-но на допомогу.

Товариші поспішили до Грикора.

– Припини роботу! – закричав учитель.

Кирка випала з рук Грикора: такий, повний тривоги голос він уже чув один раз – у печері Чанчакару.

Арам Михайлович став на коліна і обережно, руками, почав відкидати вбік розриті Грикором щебінь і землю. Він робив це так обережно, так уважно, так ніжно торкався пальцями грудок землі, наче в них було сховане щось дуже дорогоцінне і крихке – доторкнутись до нього грубо, і воно розлетиться на шматочки. Так він працював дуже довго.

Нарешті спільними зусиллями з землі викопали велику, розколоту на частини плиту з клиноподібним написом.

Арам Михайлович намагався прочитати напис, але розібрав лише два слова: «Сардур» і «піл».

– Сардур? Урартійський цар? – здивувався Камо.

– Треба гадати, що він. Сардур царював у цій країні (вона тоді називалась Урарту) за кілька століть до утворення вірменської держави. Він був царем-будівником і покрив Урарту каналами, що зрошували поля, – сказав учитель. – Урарту було військово-феодальною державою, і Сардур споруджував канали в епоху нашестя на країну чужоземців руками полонених ворожих воїнів. Цих воїнів Сардур повертав на своїх рабів. І скільки рабів загинуло на будівництві таких каналів!… Ось у цей період і було заведено ставити біля початків каналів такі статуї – богів води. Нещодавно наші вчені знайшли на схилах гори Ахмаган кілька таких статуй. Це свідчить про те, що там були канали чи водосховища, які давали воду засушливим землям Котайку.

38
Перейти на страницу:
Мир литературы

Жанры

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело