Выбери любимый жанр

Таємниця гірського озера - Ананян Вахтанг Степанович - Страница 33


Изменить размер шрифта:

33

ПРО ОДНОГО ЗВІРКА, ЛЮБИТЕЛЯ МЕДУ

Все йшло начебто без перешкод. Але цієї зими трапився ще один цікавий випадок.

Колгоспний пасічник Аршак пішов якось уранці поглянути, чи не знизилась температура у вуликах. Холод посилювався. З боку озера дув морозний вітер, безлісими схилами гір, приозерною рівниною гуляла віхола. Аршак старанно заткнув соломою всі щілини в сараї і ще раз обійшов його з усіх боків – чи не залишив де якої дірочки.

Несподівано він помітив на снігу тоненький шнурочок слідів, що вели до сарая.

Побачивши поблизу стогів діда Асатура, Аршак помахав йому кашкетом:

– Іди, діду, сюди!… Скажи, чиї це сліди? Яка погань до бджільника унадилась?

Дід схилився над слідами і хмикнув.

– Бач, мед почула!… – загадково промовив він і, увійшовши до сарая, почав уважно оглядати вулики.

Двері рипнули, зайшов Грикор.

– Ти чого? – суворо запитав дід.

– От справи дивовижні! Куди це я потрапив? – удавано кліпав очима Грикор. – Адже я в клуб ішов. Як я сюди потрапив?… Ти глянь лише, яка сила у твого меду, дідусю: візьме людину за ніс і тягне, веде за собою!

– Не плети дурниць! Тут звірюка проклята до вуликів унадилась, а ти…

Дід знайшов пошкоджений вулик і, прикро вражений, оглядав його. Вночі куниця пролізла в сарай, розламала льоток в одному з вуликів і пожерла мед. Задубілі від холоду бджоли безсилі були захищатися.

– Ось я їй покажу, як мед їсти! – сердився дід. – Піди сповісти моїх левенят. Доженемо – здеремо шкуру з цього поганючого звірка. Хутко!

Незабаром прийшли Камо і Армен. Вони оглянули вулик, коло якого валялися шматки воску і мертві бджоли.

– Як же вона собак не злякалася? – запитав Камо.

– Уночі хуртовина була, собаки всі під хліви поховалися, ліниве поріддя! А куниця якраз такі ночі вибирає, – засмучено відповів дід. – І як тільки мені на думку не спало поставити сильце біля сарая! Та хіба ж поставиш, коли навкруги стільки собак і котів!… Ну, ходімо, ходімо… Сходи, Камо, любий, принеси мою рушницю та й Багратову гвинтівку захопи, вона у нас дома Не забудь і лопату з киркою взяти. Чамбара гукни.

…За кілька годин дід Асатур, сховавши бороду за пазуху, швидко підіймався нагору по схилах Далі-Дагу. За ним ішли Камо й Армен. Останнім ішов Грикор. Попереду всіх, охоплений мисливським запалом, біг Чамбар. Кренделем задерши хвіст на спину, він уважно винюхував сліди куниці, яка тут пробігла. Уночі випав сніг, і сліди були виразні й чіткі.

Коли вони дійшли до ущелини Чанчакару, Грикор стомлено сів на камінь.

– Ху, як багато ходить ця звірюка! – сказав він.

– Та ще й як ходить! – підхопив дід Асатур. – Людині за три дні не пройти стільки, скільки куниця за одну ніч пройшла… А як ви гадаєте, чому куниця так багато ходить? Все від пристрасті до меду!… Пам’ятаєш, як ти по запаху меду на Чорні скелі видерся? – обернувся він до Грикора. – Мало в провалля не звалився! Ось і куниця, як ти, мед любить і, шукаючи його, ладна до світанку всі щілини обшукати. Лише вранці вона, як і всі інші тварини, ховається, щоб її ворог не помітив. Тільки пристрасть до меду примушує її так багато мандрувати… Але зараз вона далеко не втекла, де-небудь тут ховається. Хіба вона може далеко втекти, з’ївши стільки меду! Можливо, вже хропе в якому-небудь закутку.

І справді, слід куниці обривався біля неширокого отвору в скелях.

Хлопці ледве стримували своє захоплення. Та й як було їм не радіти: вони ж уперше полювали на куницю!

– Тепер ти, люба, у нас в руках. Тепер тобі від діда Асатура не втекти, – говорив старий, виймаючи з торбини старі газети.

– Що нам треба робити? – запитав Грикор.

– Ти нічого не робитимеш. Все, що треба, зроблю я. Димом придушу куницю в її лігві, а потім розрию його киркою і витягну звірину. Так треба.

Старий зім’яв кілька газет, поклав їх у отвір скелі, запалив і почав роздмухувати вогонь, стараючись, щоб дим ішов усередину. Але в скелі були щілини, і дим, не затримуючись у норі, повалив з усіх боків.

– Швидше, швидше затикайте щілини! – заметушився старий.

Хлопчики кинулись йому на допомогу, але в цей час з нори почувся хрип, кашель. Куниця, не витримавши диму, розметала палаючі газети, вискочила і втекла…

– Чамбаре, тримай, лови її, Чамбаре! – розгублено розмахуючи руками, кричав дід. – Брешеш, не втечеш, я ще здеру з тебе шкуру!

Чамбар не наздогнав куницю. Вона встигла добігти до дуба і знайшла притулок на одній із горішніх його гілок. Притулившись до дерева, звірятко принишкло.

– Ах, проклята, бороду мені обпалила! – сердито бурмотів дід, струшуючи з себе іскри. – Щоб твоя родителька здохла!… А ви чого гав ловите? Треба було за хвіст хапати… Коли б я був молодим, не випустив би.

«Болт… бо-олт… болт!…» – заревів на Гіллі «водяник», неначе сміявся з дідової невдачі.

– На тобі ще й його! – розсердився дід. – Ось я йому зараз покажу, чого вартий мисливець Асатур.

У ті дні на околицях з’явилися вовки, і старий мисливець, на всякий випадок, взяв у голови колгоспу його бойову гвинтівку.

– Шротом її не дістанеш, – сказав старий, – високо забралась. Доведеться з гвинтівки. – Дід зітхнув. – Ех, шкода, старий я став. Треба вистрілити в голову, тоді шкуру не зіпсуєш. Але куди вже мені!… Ану, ти спробуй, – подав дідусь гвинтівку Грикорові.

Грикор зраділо потягнувся за гвинтівкою, але діл, одвівши руку, засміявся:

– Ти що думаєш – я й справді пі на що не здатний, що ти мене замінити можеш?

Грикор сторопів. Рука його так і повисла. Діти, зрозумівши, що дід жартує, розсміялися.

– Якщо помре верблюд, все одно – не носитиме осел його шкури, – загадково сказав дід і, звівши гвинтівку, націлився.

Пролунав постріл, і куниця, ковзнувши по гілках, упала на сніг так тихо, як міг би впасти кинутий на вітер сіро-коричневий жмут вати.

Камо підбіг і підняв звірятко. Він був вражений: куля вибила у куниці тільки два передні зуби. Шкурка, м’яка, ніжна, бархатиста, була непошкоджена.

– От як стріляти треба! – хвалився дід, самовдоволено погладжуючи прикріпленні до архалука значок відмінного стрільця. – Чи ж дарма мене, мисливця Асатура, під час війни район командиром ополчення в селі Лчаван призначив? Так, дарма, навмання?… І в районі знають, який стрілець дід Асатур!

Звірятко було красиве – камінна куниця-білодушка. Її м’яка шкурка була темно-каштанового кольору, на черевці – світлішого відтінку, на шиї – велика біла пляма, хвіст пухнастий. Але в міру того як життя покидало куницю, хутро її втрачало ту красу, яка властива тільки живій істоті.

– Гляньте, в неї вся мордочка в меду, та й на голові скільки прилипло! Дай оближу, – жартував Грикор.

– Досить з тебе! Хто тебе не знає, подумає, що ти й справді ненажера! – обурювався Камо.

– Ну, якщо мені не даєте, дайте Чамбарові, нехай поласує, – запропонував Грикор.

Почувши своє ім’я, Чамбар почав скімлити. Було видно, що пропозиція Грикора припала йому до серця.

– Це можна, – погодився старий і вийняв ніж.

Він не розрізав шкуру, а витяг з неї все тільце звірятка через пащу і віддав Чамбарові. Шкурка залишилася цілісінькою, І, коли дід набив її сухим дубовим листям, куниця, здавалося, ожила.

Дорогою в село Камо запитав діда:

– Дідусю, а що ти зробиш із шкуркою?

– Ви що, гадаєте, відняли у моєї внучки камінь на перстень, відправили в Єреван – то я так це й залишу?

Дідова відповідь порадувала хлопчиків: усі вони, коли думали про шкурку, мали на увазі Асмік.

Коли вони прийшли в село і зупинилися біля хати, де жила Асмік, дід викликав дівчинку і накинув їй куницю на шию:

– Візьми, доню, одягнеш в день весілля і згадаєш старого мисливця Асатура.

Асмік почервоніла, але хутру – шовковистому, ніжному – вона була надзвичайно рада. Тулила його до обличчя і все повторювала:

– Яке ж воно гарне, м’яке…

Камо ладен був віддати півжиття, аби тільки це хутро подарував дівчинці він, а не дід.

33
Перейти на страницу:
Мир литературы

Жанры

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело