Завоювання Плассана - Золя Эмиль - Страница 82

• Предыдущая
• 82/83
• Следующая

Пан Пекер де Соле, був, як завжди, спокійний і послужливий.

— Запевняю вас, що вашому будинкові не загрожує ніяка небезпека, — казав він. — Вихід вогню дано. Ви можете піти покласти ваше срібло в їдальні.

Але пан Растуаль не хотів розлучатися з своїм сріблом, яке він тримав під пахвою загорнуте в газету.

— Всі двері розчинені, — пробурмотів він, — в будинку повно чужих людей… Вони зробили в моєму даху діру, і мені недешево коштуватиме залатати її.

Пані де Кондамен розпитувала супрефекта.

— Але ж це жахливо! — скрикнула вона. — Я гадала, що пожильці встигли врятуватися!.. І нічого не відомо про абата Фожа?

— Я сам йому стукав, — сказав пан Пекер де Соле. — Ніхто не відповів. Коли прибули пожежники, я звелів висадити двері, наказав підставити драбини до вікон… Все було марно. Один з наших сміливих жандармів наважився ввійти у передпокій, але мало не задихнувся від диму.

— То, виходить, абат Фожа?.. Яка жахлива смерть! — сказала, здригаючись, красуня Октавія.

Всі пани й дами перезирнулись; в мерехтливому відсвіті пожежі вони здавалися дуже блідими. Лікар Порк’є пояснив, що смерть від вогню, можливо, й не така болісна, як то собі уявляють.

— Вогонь охоплює людину відразу, — закінчив він, — напевне, це справа кількох секунд, звичайно, залежно від сили вогню.

Пан де Кондамен рахував на пальцях:

— Якщо пані Муре у своїх батьків, як кажуть, то лишається все-таки четверо: абат Фожа, його мати, сестра і зять… Нічого собі!

В цю мить пані Растуаль нахилилася до вуха свого чоловіка.

— Дай мені мій годинник, — прошепотіла вона. — Я турбуюся за нього. Ти весь час крутишся, ще сядеш на нього.

Хтось крикнув, що іскри летять у бік супрефектури. Пан Пекер де Соле попросив пробачити йому і кинувся туди, щоб відвернути цю нову небезпеку. Тим часом пан Делангр зажадав, щоб зробили ще останню спробу врятувати жертви. Брандмейстер грубо запропонував йому самому полізти по драбині, якщо він вважає, що це можливо; він запевняв, що ніколи в житті не бачив такої пожежі. Мабуть, сам диявол запалив цей будинок, що загорівся, як оберемок хмизу, одразу з усіх чотирьох боків. Мер у супроводі кількох добровольців обійшов будинок через тупик Шевільйот. Він сподівався, що з боку саду можна буде ввійти в дім.

— Це було б дуже гарно, якби не було таким сумним, — зауважила, трохи заспокоївшись, пані де Кондамен.

Справді, пожежа була чарівним видовищем. Ракети іскор злітали вгору в широких смугах блакитного полум’я; замість вікон зяяли ясно-червоні отвори; дим повільно линув угору величезною фіолетовою хмарою, нагадуючи дим бенгальських вогнів під час фейєрверків. Пани і дами, зручно вмостившись у кріслах, спиралися на спинки, випростувалися, дивилися вгору; западала мовчанка, яку часом порушувало чиєсь зауваження. Раптом величезний вогненний стовп знявся вгору. Вдалині у мерехтливому світлі заграви виступили голови, почувся гомін натовпу, шум води, що лилася безперестану. А за десять кроків від глядачів рівномірно працювала пожежна помпа, випльовуючи воду з своєї обідраної металевої пащі.

— Подивіться на третє вікно на третьому поверсі! — раптом у захваті вигукнув пан Мафр. — Ліворуч добре видно ліжко, охоплене вогнем. Жовті завіски палають, як папір.

Пан Пекер де Соле прибіг підтюпцем, щоб заспокоїти всю компанію. То була фальшива тривога.

— Вітер справді відносить іскри в бік супрефектури, — сказав він, — але вони гаснуть у повітрі. Ніякої небезпеки немає, вогонь пощастило зупинити.

— А чи відомо, — спитала пані де Кондамен, — з чого почалася пожежа?

Пан де Бурде запевняв, що бачив, як густий дим повалив з кухні. Пан Мафр, навпаки, казав, що полум’я спочатку спалахнуло в одній з кімнат другого поверху. Сунрефект хитав головою з обережністю, яка личить офіційній особі, і нарешті сказав півголосом:

— Я гадаю, що будинок підпалено. Я вже наказав провести розслідування.

І розповів, що бачив чоловіка, який підпалював будинок виноградною лозою.

— Так, я теж його бачила, — перебила його Аврелія Растуаль. — Це був пан Муре.

Всі страшенно здивувались. Це здавалося неймовірним. Пан Муре втік з Тюлета і спалив свій будинок, — яка жахлива драма! Аврелію засйпали питаннями. Вона почервоніла під суворим поглядом матері. Молодій дівчині не годиться простоювати ночі коло вікна.

— Запевняю вас, я добре впізнала пана Муре, — казала вона далі. — Я не спала і підвелась, побачивши яскраве світло… Пан Муре танцював серед вогню.

Нарешті сказав своє слово супрефект:

— Панна Аврелія не помиляється… Тепер і я пригадую і впізнаю цього нещасного. Він був такий страшний, що я зовсім розгубився, хоч його обличчя і здалося мені знайомим… Прошу пробачити мені, але це дуже важливо. Я мушу зробити деякі розпорядження.

Він знову пішов, а всі присутні почали обговорювати цю жахливу подію: домовласник спалив своїх пожильців. Пан де Бурде обурювався порядками в будинках для божевільних: там зовсім немає належного нагляду. Правду кажучи, пан де Бурде боявся, що в полум’ї пожежі згоріла префектура, яку йому обіцяв абат Фожа.

— Божевільні дуже злопам’ятні, — простодушно зауважив пан де Кондамен.

Ці слова збентежили всіх. Розмова враз припинилася. Дами здригнулися, а чоловіки обмінялися багатозначними поглядами. Охоплений полум’ям будинок став ще цікавішим, коли товариство довідалось, чия рука підпалила його. Мружачись від солодкого хвилювання, всі дивились на вогнище і думали про драму, яка там розігралася.

— Якщо Муре там, то це виходить п’ятеро, — сказав пан де Кондамен, але дами звеліли йому замовкнути, кажучи, що він жахлива людина.

Від самого початку пожежі подружжя Палок дивилось на неї, спершись на підвіконня в їдальні, саме над імпровізованим салоном на тротуарі. Нарешті дружина мирового судді зійшла вниз і люб’язно запросила до себе дружину й дочку Растуаля, а також решту присутніх.

— З наших вікон чудово видно, запевняю вас, — сказала вона.

Дами відмовлялись, але вона наполягала:

— Ви ж застудитесь, ніч дуже холодна.

Пані де Кондамен всміхнулась і виставила з-під спідниці свої маленькі ніжки.

— Нам зовсім не холодно! — відповіла вона. — У мене ноги просто гарячі. Мені дуже добре… А вам хіба холодно, панно Авреліє?

— Мені дуже жарко, — запевняла Аврелія. — Можна подумати, що тепер літо. Вогонь чудово гріє.

Всі заявили, що їм дуже добре, і пані Палок вирішила теж лишитися тут і сіла в крісло. Пан Мафр тільки-но пішов; він побачив у натовпі двох своїх синів у товаристві Гільйома Порк’є; вони всі троє прибігли без краваток з якогось кубла розпусти біля міського валу подивитися на пожежу. Мировий суддя, який був певен, що замкнув хлопців на ключ в їхній кімнаті, повів їх за вуха додому.

— Чи не піти вже нам спати? — сказав пан де Бурде, який дедалі більше хмурнішав.

В цей час знову з’явився невтомний Пекер де Соле, що не забував про дам, незважаючи на весь клопіт, який випав на його долю. Він хутко пішов назустріч панові Делангру, який повертався з тупика Шевільйот. Вони почали розмовляти пошепки. Очевидно, мер бачив там якусь жахливу сцену; він провів рукою по обличчю, наче хотів прогнати якесь страшне видовище, що переслідувало його. Дами чули тільки, як він прошепотів: «Ми прибули надто пізно! Це жахливо, жахливо!..» Він не захотів відповідати ні на які запитання.

— Тільки Бурде і Делангр жаліють абата, — сказав пан де Кондамен на вухо пані Палок.

— У них були справи з ним, — спокійно відповіла та. — Подивіться на абата Бурета, той справді щиро побивається.

Абат Бурет, який стояв у цепу, плакав гіркими сльозами. Бідолаха не хотів слухати ніяких слів потіхи. Він нізащо не погоджувався сісти в крісло, все стояв і затуманеними очима дивився, як догоряють останні балки. Бачили також і абата Сюрена, але він швидко зник, послухавши в натовпі, що говорять про подію.

— Ходімо спати, — повторив де Бурде. — Це безглуздо, кінець кінцем, сидіти тут.

Всі підвелися. Вирішили, що пан Растуаль з своєю дружиною і дочкою переночують у подружжя Палок. Пані де Кондамен легкими рухами розправляла свою спідницю, що трохи пом’ялася. Відсунули крісла, хвилину постояли, кажучи одне одному на добраніч. Помпа ще гуділа, вогонь пригасав, огортаючись клубами чорного диму; чути було тільки кроки натовпу, що потроху розходився, та удари сокири пожежника, який рубав зруб. «Кінець», — подумав Маккар, що все ще стояв на другому боці вулиці.

• Предыдущая
• 82/83
• Следующая