Завоювання Плассана - Золя Эмиль - Страница 76
- Предыдущая
- 76/83
- Следующая
Він усміхався і по-дружньому сварився на неї пальцем.
— Б’юсь об заклад, що знайду все в безладді, — провадив він. — Ви ні на що не звертаєте уваги: начиння розкидане, всі шафи розчинені, Роза тільки розводить бруд своїм віником… До речі, а чому Роза не приїхала? Ото вже безголова! Ніколи з неї не буде пуття! Знаєш, вона хотіла якось вигнати мене з дому. Слово честі!.. Неначе будинок належить їй! Вмерти можна від сміху!.. Але чого ти мені нічого не кажеш про дітей? Дезіре ще й досі у своєї Мамки, правда? Ми поїдемо туди, поцілуємо її й спитаємо, чи вона не скучила за нами. Я хочу поїхати і в Марсель, бо Октав мене дуже непокоїть, останній раз, як я його бачив, мені здалося, що він дуже розбестився. Я не кажу про Сержа, той дуже розсудливий, він у нас святий… Знаєш, мені так приємно говорити про домівку.
І він говорив і говорив не вгаваючи, розпитував про кожне дерево в садку, цікавився найменшими дрібничками в господарстві, виявляючи надзвичайну пам’ять щодо безлічі різних незначних подій. Марта, зворушена до глибини душі цим почуттям приязні, яке він виявляв до неї, вважала за найвищу делікатність, що він не зробив їй жодного докору, жодного натяку на свої страждання. Він простив її; вона давала собі слово, що спокутує свій злочин, зробиться покірною служницею цієї людини, такої великої в своїй добрості. Рясні сльози бігли по її щоках, їй хотілося впасти перед ним навколішки в пориві вдячності.
— Стережіться, — сказав їй на вухо сторож, — мене непокоять його очі.
— Але ж він не божевільний! — пробурмотіла вона. — Я присягаюся вам, що він не божевільний!.. Мені треба поговорити з директором. Я зараз же заберу його додому.
— Стережіться, — грубо повторив сторож і потяг її за руку. Балакаючи далі, Муре раптом закрутився, наче поранена тварина. Він кинувся на підлогу, потім підвівся і побіг рачки попід стіною.
— Гу-гу! — протяжно закричав він хрипким голосом.
Одним стрибком він знову схопився, упав на бік, і почалась жахлива сцена: він звивався, як черв’як, бив себе по обличчю кулаками, до крові дряпав шкіру нігтями. Незабаром його одежа подерлася на лахміття; знеможений, весь у синцях, напівголий, він лежав і хрипів.
— Виходьте ж, пані! — крикнув сторож.
Марта стояла, наче прикута до місця. Вона впізнавала себе, отак само і вона кидалась на підлогу в кімнаті, так само дряпала себе і била. Навіть свій голос вона впізнала. Муре хрипів точнісінько як вона. Це вона зробила його таким нещасним.
— Він не божевільний, — белькотіла вона, заїкаючись, — він не може бути божевільним, це було б жахливо! Краще б я вмерла!
Сторож схопив її на руки і виніс у коридор; вона лишилася там стояти, припавши до дверей. Марта чула в комірчині шум боротьби, крики, наче різали кабана, потім щось гупнуло, ніби кинули на підлогу клунок мокрої білизни, і запала мертва тиша. Коли сторож вийшов, уже настала ніч. Крізь напіврозчинені двері вона побачила лише темну діру.
— Казна-що! — сказав розлючений сторож. — Кумедна ви, пані, кричите, що він не божевільний. Я мало не втратив там великого пальця, в який він уп’явся зубами… Ну, тепер він заспокоївся на кілька годин.
Проводжаючи її назад, він казав:
— Ви не знаєте, які вони всі хитрі!.. Цілими годинами такі любі, спокійні, розповідають вам всілякі історії, як цілком здорові люди, а потім зненацька хапають вас за горло… Я вже бачив, що він щось задумав, коли говорив про дітей, у нього очі зовсім закочувались.
Побачивши дядька Маккара в маленькому дворику, Марта не заплакала, а гарячково повторювала тихим і розбитим голосом:
— Він божевільний! Він божевільний!
— Безперечно, божевільний, — сказав посміхаючись, Маккар. — А ти що ж, думала, що побачиш його зовсім здоровим? Сюди ж, мабуть, не посадили його ні з того ні з сього… А втім, і будинок цей нездоровий. Посади мене туди на дві години, гай, гай, і я теж зроблюся навіженим.
Він потай спостерігав її нервове тремтіння. Потім добродушним тоном спитав:
— Може, ти хочеш побачити й бабуню?
Марта здригнулася від жаху і затулила обличчя руками.
— Це нікого б не потурбувало, — казав він далі. — Олександр зробив би це для нас… Вона отам поруч, з нею нема чого боятися, вона дуже лагідна. Правда, Олександре, вона ніколи нікому не завдала ніяких прикростей? Вона сидить собі і дивиться у простір. Вона не ворухнулася з місця ось уже двадцять років… Ну, що ж, коли ти не хочеш її бачити…
Сторож почав прощатися з ними, але Маккар запросив його зайти випити склянку глінтвейну, підморгуючи так багатозначно, що Олександр погодився. Їм довелося підтримувати Марту, бо ноги її підломлювалися на кожному кроці. Підходячи до будинку, вони вже несли її на руках. Обличчя її було конвульсивно скривлене, очі широко розплющені, вона заціпеніла в одному з тих нервових нападів, під час яких робилася на кілька годин ніби мертвою.
— Ну, що я казала? — закричала Роза, побачивши їх. — В гарному вона тепер стані! І як же нам тепер їхати назад? Господи, чи можна ж бути такою навіженою! От якби пан її придушив, оце добра була б їй наука.
— Нічого, — сказав Маккар, — я покладу її на моєму ліжку. Не помремо ж ми від того, що проведемо ніч біля каміна.
Він відсунув ситцеву завіску, що закривала ліжко. Роза роздягла свою господиню, безперестану лаючись. На її думку, нічого іншого не можна було зробити, як тільки покласти їй у ноги нагріту цеглину.
— Ну, тепер, коли ми вже вклали її спати, можна й випити по скляночці, — промовив дядько Маккар, вищиряючи зуби, як приручений вовк. — Чудово пахне ваш глінтвейн, тітусю!
— Я знайшла на каміні лимон і вичавила його туди, — сказала Роза.
— І добре зробили. Тут у мене все є. Коли я готую собі кролика, то з усіма приправами, як годиться, будьте певні.
Він підсунув стіл до каміна і, сівши між куховаркою та Олександром, налив глінтвейн у великі жовті чашки. Сам він мало не з побожністю відпив два ковтки і, прицмокуючи язиком, вигукнув:
— Оце так глінтвейн, хай йому чорт! Ви таки розумієтесь на цьому, він кращий за мій. Треба взяти у вас рецепт.
Роза вже заспокоїлася і, дуже задоволена цим компліментом, засміялась. Виноградні лози палали, кидаючи довкола червоні відблиски. Чашки наповнили вдруге.
— Отже, — сказав Маккар, спираючись ліктями на стіл і пильно глянувши в обличчя куховарці, — моя небога приїхала сюди ні з того ні з сього?
— І не кажіть, — відповіла вона, — а то я знов розсерджусь. Пані така сама божевільна, як і пан; вона вже не знає, кого вона любить і кого не любить… Здається, вона посварилася з паном кюре перед від’їздом, я чула, як вони кричали.
Маккар голосно засміявся.
— А здається, вони жили у великій злагоді, — пробурмотів він.
— Авжеж, та хіба з такою вдачею, як у пані, щось може довго тривати? Ручуся, що вона жалкує за тими стусанами, що їй давав пан уночі. Ми ж таки знайшли його палицю в саду.
Маккар подивився на неї ще уважніше і між двома ковтками глінтвейну спитав:
— Може, вона приїхала, щоб забрати Франсуа?
— Ах! Боронь нас боже! — перелякано вигукнула Роза. — Пан зробив би справжній розгром у будинку, він повбивав би нас усіх… Знаєте, я цього страшенно боюся. Завжди тремчу, щоб він якось уночі не порізав нас усіх… Як здумаю про це, лягаючи спати, то цілу ніч не можу заснути. Все мені здається, що ось він лізе у вікно, — волосся скуйовджене, а очі блищать, як сірники.
Маккар зареготав, стукаючи чашкою по столу.
— Це було б кумедно, це було б кумедно! — повторював він. — Він навряд чи любить вас, особливо кюре, що зайняв його місце. Він би вмить упорався з ним, з кюре, хоч той он який здоровило, бо, кажуть, божевільні бувають надзвичайно дужі. Скажи, Олександре, ти уявляєш собі, що було б, якби бідолашний Франсуа та потрапив додому? Він би там навів лад. Це б мене справді розважило.
І він поглядав на сторожа, який спокійно пив вино і тільки схвально кивав головою.
— Це я так кажу, для жарту, — додав Маккар, помітивши переляканий погляд Рози.
- Предыдущая
- 76/83
- Следующая