Завоювання Плассана - Золя Эмиль - Страница 47
- Предыдущая
- 47/83
- Следующая
Тепер Марта буквально жила в церкві св. Сатюрнена. З великою ретельністю виконувала вона всі церковні обряди. Абат Фожа навіть частенько докоряв їй за ту пристрасть, з якою вона виконувала свої релігійні обов’язки. Він дозволив їй причащатися тільки раз на місяць, сам розподіляв години її молитв, вимагав, щоб вона не замикалася в побожності. Довго вона благала у нього дозволу бувати щодня на ранній обідні. Одного разу, коли вона розповіла йому, що цілу годину пролежала на холодній підлозі своєї кімнати, караючи себе за якийсь гріх, він вибухнув гнівом, кажучи, що тільки сповідник має право накладати єпітимії. Він поводився з нею дуже суворо, погрожуючи, що відішле її назад до абата Бурета, якщо вона не упокориться.
— Я зробив помилку, погодившись стати вашим духівником, — повторював він раз у раз, — мені потрібні тільки покірні душі.
Вона почувала себе щасливою від цих суворих слів. Залізна рука, що її згинала, затримувала її на краю цього безмежного обожнювання, в якому вона хотіла б знищити себе, підстьобувала її жагучим бажанням, що безнастанно відроджувалось. Вона лишалася новонаверненою і тільки поволі підходила до кохання, раптом зупиняючись, вгадуючи більші глибини, втішаючись чарами цього повільного руху до не знаних їй радощів. Отой великий спокій, що обійняв її спочатку в церкві, оте забуття себе самої і всього поза собою тепер змінилися справжньою насолодою, щастям, яке вона закликала і до якого неначе торкалася рукою. Це було щастя, прагнення якого вона невиразно відчувала в собі від самої юності і яке тепер знайшла у сорок років; цього щастя їй було досить, вона вся віддавалась йому; воно винагороджувало її за роки, що пройшли марно; воно спонукало її жити егоїстично, поринувши цілком у свої нові почування, що пестили і голубили її.
— Будьте добрим, — шепотіла вона абатові Фожа, — будьте добрим, я так потребую доброти.
І коли він був добрим, вона ладна була дякувати йому навколішках. Тоді він ставав лагідним, розмовляв з нею, як батько, пояснюючи їй, що в неї надто палка уява.
Господь, казав він, не любить, щоб йому поклонялися з таким запалом. Вона всміхалась, червоніла, робилася знову гарною і молодою, обіцяла бути розсудливою. Потім, у якомусь темному кутку, вона віддавалася таким пориванням віри, які кидали її на кам’яні плити підлоги, вона вже не стояла навколішках, а майже плазувала на підлозі, белькочучи палкі слова молитви, а коли вони завмирали, вона молилася всією своєю істотою, без слів кличучи той божественний поцілунок, що, як подих вітерця, пролітав над її волоссям, ніколи його не торкаючись.
Вдома Марта стала сварливою. Досі вона животіла, байдужа до всього, втомлена, щаслива, коли чоловік давав їй спокій; але відколи Муре, схудлий, жовтий, став проводити цілі дні вдома, покинувши свою звичку дражнити її, він почав її дратувати.
— Завжди він плутається у нас під ногами, — казала вона куховарці.
— Це він од злості, — відповідала та. — Знаєте, він недобра людина. Я давно це помітила. І мовчить він тепер недаром. Адже він так любить базікати! То все тільки хитрощі, щоб нас розжалобити. Він лютує в душі, але стримується, щоб йому співчували і робили все так, як він хоче. Знаєте, пані, ви добре робите, що не зважаєте на ці витівки.
Муре допікав обом жінкам грошима. Він не хотів сваритися, боячись іще більше отруїти своє життя. Та хоч він не лаявся, не тупотів ногами, не чіплявся до дрібниць, зате він тішив своє наболіле серце, відмовляючи Марті і Розі у зайвій п’ятифранковій монеті. Щомісяця він видавав Розі сто франків на харчі; вино, олія, сушені овочі та фрукти були свої. Куховарка повинна була якось дотягувати до кінця місяця, щоб не довелося докладати своїх грошей. А Марта не мала нічого; він залишав її без жодного су. Вона мусила домовлятися з Розою, щоб заощадити собі із ста місячних франків бодай десять. Часто вона не мала навіть черевиків і змушена була йти до матері, щоб позичити в неї грошей на сукню або на капелюшок.
— Але ж Муре зовсім з’їхав з глузду! — кричала пані Ругон. — Не можеш же ти ходити гола. Я поговорю з ним.
— Я благаю вас, мамо, не робіть цього, — відповідала Марта. — Він вас ненавидить. Він поводитиметься зі мною ще гірше, коли довідається, що я вам розповідаю про такі речі.
І, заплакавши, вона додала:
— Я довго його захищала, а тепер мені вже несила мовчати… Ви пригадуєте, як він не хотів, щоб я хоч один крок ступила на вулицю. Він замикав мене, він поводився зі мною, як з річчю. А тепер він став таким жорстоким тому, що я вирвалась з-під його влади і ніколи більше не погоджусь бути для нього служницею. Це людина без віри, без серця, егоїст.
— Він не б’є тебе принаймні?
— Ні, але й це прийде. Зараз він тільки в усьому мені відмовляє. Ось уже п’ять років, як я не купила собі жодної нової сорочки. Вчора я показала йому старі, вони вже зовсім зношені, на них стільки латок, що мені соромно їх носити. Він подивився, помацав їх і сказав, що вони чудово доживуть до того року. У мене й одного сантима немає, я мушу мало не з сльозами випрохувати у нього двадцять су. Цими днями я позичила у Рози два су, щоб купити ниток. Мені доводиться штопати рукавички, які розлазяться по всіх швах.
І вона розповіла ще десятки інших подробиць: як вона сама зашиває дратвою дірки на черевиках, миє в чаї стрічки, щоб освіжити капелюшок, замащує чорнилом побілілі шви на єдиній своїй шовковій сукні, щоб не видно було, як вона зносилася. Пані Ругон співчувала, радила їй збунтуватися. Муре — справжня потвора. Як казала Роза, скнарість його дійшла до того, що він став рахувати груші да горищі, грудки цукру в буфеті, перевіряв запаси в коморі і сам доїдав скоринки вчорашнього хліба.
Найбільше Марта страждала від того, що нічого не могла жертвувати на церкву св. Сатюрнена; вона загортала у папірці монети по десять су і ховала їх для недільної обідні. Коли дами-патронеси Притулку пречистої діви приносили в дар собору якусь кадильницю, або срібний хрест, чи корогву, їй було соромно, і вона удавала, що нічого не знає про їхній намір. Всі дами уже жаліли її. Вона обікрала б свого чоловіка, якби знайшла ключ від його письмового стола — так їй хотілося прикрасити церкву, яку вона палко любила. Її мучили ревнощі зрадженої жінки, коли абат Фожа користувався чашею, подарованою пані де Кондамен, а в ті дні, коли він правив обідню перед вівтарем, вкритим вишитим нею покровом, її охоплювало почуття глибокої радості, вона вся тремтіла в палкій молитві, наче під руками священика була якась частка її самої. Їй хотілося, щоб якась каплиця належала тільки їй; вона мріяла витратити на неї багато грошей, замкнутися в ній і приймати бога у себе, тільки для себе самої.
Вона ділилася з Розою оцими своїми мріями й жалями, і та примудрялася добувати для неї гроші.
Цього року вона приховала найкращі фрукти і продала їх; згодом вона звільнила горище від цілої купи старих меблів, продавши їх. Нарешті їй пощастило зібрати триста франків, які вона й передала урочисто Марті. Та поцілувала стару куховарку.
— Ах, яка ти добра! — сказала вона, звертаючись до неї на «ти». — Але чи ти певна принаймні, що він нічого не помітив?.. Я нагледіла цими днями на вулиці Ювелірів дві маленькі чаші з карбованого срібла, просто чарівні, вони коштують двісті франків… Ти мені зробиш послугу, правда? Я не хочу їх купувати сама, бо хтось може побачити, як я входжу в крамницю. Скажи своїй сестрі, хай вона їх візьме, принесе вночі і передасть тобі через кухонне вікно.
Купівля цих двох чаш перетворилася для Марти на справжню таємну пригоду, і вона мала від цього велику втіху. Три дні вона ховала їх у шафі з білизною і, коли передавала їх абатові Фожа в ризниці, вся тремтіла і ледве могла вимовити слово. Він лагідно посварив її. Він не любив подарунків, про гроші говорив із зневагою сильної натури, якій потрібні тільки влада і панування. Протягом тих перших нужденних років, коли вони з матір’ю жили на хлібі й воді, йому й на думку не спадало позичити у Муре хоча б десять франків.
- Предыдущая
- 47/83
- Следующая