Завоювання Плассана - Золя Эмиль - Страница 24

• Предыдущая
• 24/83
• Следующая

— Бідолашна дитина! — шепотіла Марта. — Вона не може навіть шити, у неї зразу ж починає паморочитись у голові… Вона любить тільки тварин. Коли вона їде на місяць до своєї мамки, то цілі дні товчеться там у пташнику і вертається додому поздоровіла, з рожевими щічками.

Марта часто поверталась до розмови про Тюлет, і почувалося, що її мучить невиразний страх перед божевіллям. Абат Фожа відчув якусь дивну розгубленість у цій такій мирній на вигляд оселі. Безперечно, Марта любила свого чоловіка спокійною любов’ю, але до її почуття домішувався страх перед його жартами і безнастанним кепкуванням. Її ображав також його егоїзм і те, що він часто лишав її саму. В ній жило невиразне незадоволення тим спокоєм, яким він її оточив, тим добробутом, який, як сама вона казала, робив її такою щасливою. Говорячи про свого чоловіка, вона повторювала:

— Він дуже добрий до нас… Ви, напевно, чуєте, як він іноді кричить. Це тому, що він любить, щоб у всьому був лад, аж до смішного; він гнівається за переставлений на інше місце вазон у саду, за іграшку, що лежить долі. А втім, він має право робити все по-своєму. Я знаю, що проти нього настроєні за те, що він нажив гроші і тепер укладає ще час від часу вигідні угоди, незважаючи ні на які плітки… З нього ще сміються і через мене. Кажуть, що він скнара, що він тримає мене вдома, не дає мені грошей навіть на пару черевиків. Це неправда. Я зовсім вільна. Звичайно, він воліє бачити мене тут, коли повертається додому, ніж знати, що я десь гуляю чи роблю візити. А втім, він знає мої звички. Та й чого б я стала шукати поза домівкою?

Боронячи Муре від Плассанських пліток, вона вкладала в свої слова якийсь дивний запал, наче їй треба було боронити його також від обвинувачень, які йшли від неї самої; і вона з якимсь нервовим неспокоєм знову поверталась до розмови про це життя поза домівкою. Здавалось, вона шукала захисту в цій тісній їдальні, в старому садку з великими буксами, охоплена страхом перед незнаним, невір’ям у свої сили, боячись якоїсь катастрофи. Потім вона сама сміялася з цього дитячого страху, знизувала плечима і починала знову не поспішаючи плести панчоху або лагодити якусь стару сорочку. Тоді абат Фожа бачив перед собою тільки холодну міщанку із спокійним обличчям і невиразними очима, яка наповнювала будинок запахом свіжовипраної білизни або скромного букета, зірваного в куточку саду.

Так промайнули два місяці. Абат Фожа і його мати стали постійними гостями родини Муре. Увечері кожен мав певне місце за столом, лампа стояла на тому самому місці, ті самі вигуки партнерів порушували тишу, вривалися в ті самі приглушені розмови священика і Марти. Коли пані Фожа не дуже обігрувала Муре, він казав, що його пожильці «цілком пристойні люди».

Вся його цікавість, цікавість нічим не зайнятого буржуа, вгамувалася в турботах про вечірні партії в пікет; він уже не стежив за абатом, казав, що тепер він його добре знає і вважає людиною порядною.

— Ет! Дайте мені спокій! — говорив він тим, хто при ньому нападав на абата Фожа. — Ви розказуєте цілу купу історій, шукаєте казна-чого, коли все так просто і ясно… Якого дідька! Я знаю його, як своїх п’ять пальців. Ми з ним так подружилися, що він проводить всі вечори у нас! Ах, це така людина, що не кожному розкриває свою душу, за те його й не люблять і закидають йому, що він гордує.

Муре дуже втішався тим, що він єдиний на весь Плассан міг похвалитися своєю дружбою з абатом Фожа, він навіть трохи зловживав цим. При кожній зустрічі з пані Ругон він, тріумфуючи, давав їй зрозуміти, що переманив у неї її гостя. Фелісіте тільки хитро посміхалася. З близькими приятелями Муре був відвертіший: він казав, що оті бісові попи роблять усе не так, як інші люди; розповідав усякі подробиці, як абат п’є, як він розмовляє з жінками, як він сидить, розставивши коліна, ніколи не покладе ногу на ногу; в ці невинні історійки він вкладав усю розгубленість вільнодумця, що вперше зіткнувся з довгою до землі, таємничою сутаною священика.

Вечори минали один по одному, настав лютий. У своїх розмовах з Мартою абат Фожа старанно уникав питання про релігію. Одного разу вона сказала йому майже весело:

— Ні, пане абат, я не побожна, я не часто ходжу до церкви. Що ви хочете? В Марселі я була дуже зайнята; тепер мені ліньки виходити з дому. Та, правду кажучи, мене й не виховували побожною, моя мати казала, що бог — у нас самих…

Священик мовчки похилив голову, показуючи цим, що в такій обстановці він воліє не говорити про ці речі. Проте якось увечері він намалював картину нежданої допомоги, яку подає стражденним релігія. Йшлося про одну жінку, яку тяжкі злигодні довели до самогубства.

— Даремно вона так зневірилася, — сказав своїм проникливим голосом священик. — Вона, звичайно, не знала, яку розраду дає молитва. Я часто бачив жінок, що приходили до нас в сльозах, пригнічені горем, а йшли назад з покорою, якої марно шукали десь-інде, з радісним бажанням жити. Це тому, що вони стали навколішки і зазнали щастя упокорення в тихому куточку церкви. Вони поверталися знову, забували все і віддавалися богові.

Марта задумливо слухала абата; в його останніх словах бриніла обіцянка неземного блаженства.

— Так, це, мабуть, велике щастя, — прошепотіла вона, наче сама до себе. — Я іноді думала про це, але завжди мені ставало страшно.

Абат дуже рідко порушував такі теми, зате він часто говорив про милосердя. У Марти було дуже добре серце. Сльози навертались їй на очі, коли вона чула розповідь про найменше нещастя. А йому, здавалось, було приємно бачити, як вона вся тремтить від жалю. Щовечора він розповідав їй якусь нову зворушливу історію, він знесилював її, загострюючи в ній до краю почуття милосердя. Робота падала їй на коліна, вона стискала руки і з скорботним обличчям дивилась на нього, слухаючи жахливі подробиці про людей, що вмирають з голоду, про нещасних, яких злидні штовхають на злочин. В такі хвилини вона належала йому цілковито, він міг би зробити з нею все, що хотів. І часто в такі моменти вибухала сварка між Муре і пані Фожа з приводу неправильно об’явлених «чотирнадцяти королів» або взятої із зносу карти.

В середині лютого одна сумна подія-приголомшила весь Плассан. Виявилося, що цілий гурт молодесеньких дівчат, майже дітей, тиняючись без нагляду по вулицях, вдався в розпусту; йшлося не тільки про хлопців одного з ними віку, називали й деяких досить поважних осіб.

Марта цілий тиждень була тяжко вражена цією історією, що набрала широкого розголосу; вона знала одну з цих нещасних — білявеньку дівчинку, яка доводилася небогою куховарці Розі і якій вона частенько дарувала що-небудь. Марта казала, що її аж дрож проймає, як тільки вона згадає оту бідолашну дитину.

— Дуже шкода, — сказав якось увечері абат Фожа, — що в Плассані немає такого закладу, який існує в Безансоні.

Марта закидала його запитаннями, і він розповів, що то за заклад. Це було щось на зразок притулку для дочок робітників — від восьми до п’ятнадцяти років, — яких батьки залишали вдома самих, ідучи на роботу. Вдень дівчата шили, увечері батьки, повертаючись з роботи, забирали їх додому, Таким чином діти бідняків виростали, маючи перед собою найкращі приклади, далеко від спокус життя. На думку Марти, це була великодушна ідея. Поступово вона так захопилася нею, що тільки й говорила про необхідність заснувати в Плассані такий притулок.

— Його можна було б присвятити пречистій діві, — вкрадливим голосом говорив абат Фожа. — Але скільки труднощів треба подолати! Ви не уявляєте собі, яких зусиль вимагає навіть найменше добре діло. Щоб здійснити його, треба мати серце матері, гаряче, самовіддане серце.

Марта опускала голову, дивилася на Дезіре, що спала коло неї, і відчувала, що сльози набігають їй на очі. Вона розпитувала, яких заходів треба вжити, які кошти потрібні на обладнання притулку, які можуть бути витрати на рік.

— Хочете мені допомогти? — несподівано якось увечері спитала вона священика.

Абат Фожа урочисто взяв її руку, затримав на хвилинку в своїй і пошепки промовив, що в неї душа найпрекрасніша з усіх, які він досі зустрічав.

• Предыдущая
• 24/83
• Следующая