Завоювання Плассана - Золя Эмиль - Страница 18

• Предыдущая
• 18/83
• Следующая

— Ти підеш завтра ввечері до твоєї матері?

— Ні, — відповіла Марта. — У мене багато роботи. Певно, я піду в той четвер.

Він не наполягав. Але перед тим, як загасити свічку, почав знову:

— Ти даремно так рідко виходиш з дому. Піди все-таки завтра ввечері до матері, трохи розважишся. Я сам догляну дітей.

Марта здивовано подивилась на нього. Звичайно він тримав її вдома, — вона раз у раз була йому потрібна для тисячі дрібних послуг, — і буркотів завжди, коли вона якусь годину була відсутня.

— Я піду, якщо ти цього хочеш, — сказала вона.

Він загасив свічку, поклав голову на подушку і пробурмотів:

— От і добре, ти нам розкажеш про вечір, це розважить дітей.

Другого вечора, близько дев’ятої години, абат Бурет зайшов за абатом Фожа; він обіцяв йому, що введе його в салон Ругонів і познайомить з ними. Фожа, вже готовий, стояв посеред величезної порожньої кімнати, натягуючи чорні рукавички, побілілі на кінчиках пальців. Глянувши на нього, абат Бурет зробив легку гримасу:

— Хіба у вас немає іншої сутани? — спитав він.

— Ні, — спокійно відповів абат Фожа, — я вважаю, що й ця ще зовсім не погана.

— Авжеж, авжеж, — забелькотів старий священик. — Дуже холодно сьогодні, ви нічого не накинете на плечі?.. Що ж, ходімо.

Були перші заморозки. Абат Бурет у шовковій тілогрійці задихався, поспішаючи за абатом Фожа, у якого на плечах не було нічого, крім його благенької сутани. Вони спинились на розі площі Супрефектури і вулиці Бапн перед білим кам’яним будинком, однією з найкращих споруд нового міста, з ліпними розетками на кожному поверсі.

У передпокої їх зустрів лакей у синій лівреї; він усміхнувся абатові Бурету, знімаючи з нього тілогрійку, і, здавалось, був дуже здивований виглядом другого абата, високого, наче вирубаного сокирою молодця, який вийшов без теплого одягу в такий холод. Вітальня була на другому поверсі.

Абат Фожа поважно і спокійно ввійшов у вітальню, високо піднявши голову; але абат Бурет, хоч він і не пропускав жодного вечора у Ругонів, як завжди, дуже хвилювався, входячи до вітальні, і тепер, щоб заспокоїтись, швиденько прослизнув у другу кімнату.

Фожа повільно пройшов через усю вітальню, щоб привітатися з господинею, яку він вгадав серед п’яти-шести інших дам. Йому довелося самому відрекомендуватись їй, і він зробив це в кількох словах. Фелісіте хутко підвелась і швидким поглядом окинула його з голови до ніг, а потім, втупивши в його обличчя свої гострі очі, усміхнулась і промовила:

— Я дуже рада, пане абат, дуже, дуже рада…

Поява священика у вітальні здивувала всіх присутніх. Одна молода пані, яка раптом підвела голову, навіть здригнулася від страху, побачивши перед собою цю чорну постать. Враження було не на користь йому; він був надто високий, надто плечистий, з надто грубим обличчям, надто великими руками. Під яскравим світлом люстри його сутана здавалася такою жалюгідною, що деяким дамам соромно стало дивитись на так погано вдягненого священика. Вони позатулялись віялами і, повернувшись до нього спиною, почали шептатися між собою; чоловіки обмінялися багатозначними поглядами.

Фелісіте відчула неприязнь, з якою зустріли абата. Здавалося, це прикро вразило її. Вона стояла посеред вітальні і навмисне підвищувала голос, щоб усі гості чули ті милі речі, які вона говорила абатові Фожа.

— Наш любий Бурет, — казала вона солодким голосом, — розповів мені, скільки він доклав зусиль, щоб умовити вас прийти… Я серджусь за це на вас, пане. Ви не маєте права ховатися так від світу, отак уникати людей.

Священик мовчки вклонився. Стара пані вела далі, сміючись і з особливим притиском вимовляючи деякі слова:

— Я знаю вас більше, ніж ви думаєте, хоч як ви намагаєтесь приховати від нас ваші високі якості. Мені говорили про нас; ви свята людина, і я хочу заслужити вашу дружбу… Ми поговоримо про все це потім. Адже тепер ви наш?

Абат Фожа пильно подивився на неї, наче в тому, як вона обмахувалася віялом, вгадав якийсь знайомий йому масонський знак, і відповів приглушеним голосом:

— Пані, я весь до ваших послуг.

— Так думаю і я, — ще голосніше засміялась вона. — Ви побачите, що ми тут хочемо добра для всіх… Але ходімо, я відрекомендую вас панові Ругону.

Вона пройшла через усю вітальню, потурбувавши декого з гостей проханням дати дорогу абатові Фожа, і так підкреслювала свою повагу до нього, що остаточно настроїла всіх присутніх проти нього. В сусідній кімнаті були розставлені картярські столи для віета. Вона попрямувала до свого чоловіка, який грав з поважним виглядом дипломата. Він з досадою поморщився, коли вона нахилилась до його вуха, але, тільки-но вона шепнула йому кілька слів, швидко підвівся з стільця:

— Дуже добре! Дуже добре! — пробурмотів він.

Попросивши пробачення у своїх партнерів, він підійшов потиснути руку абатові Фожа. Ругон, на той час дуже огрядний, блідий сімдесятирічний чоловік, засвоїв собі манери мільйонера. В Плассані говорили, що своєю гарною сивою головою і мовчазністю він скидається на політичного діяча. Перемовившись з абатом кількома ввічливими словами, він знову зайняв своє місце за картярським столом. Фелісіте, все ще усміхаючись, повернулася до вітальні.

Залишившись нарешті сам, абат Фожа не виявив ніякого збентеження. Він постояв трохи коло картярів, наче для того, щоб подивитися на їхню гру. Насправді ж він оглядав шпалери, килими, меблі. Це була невелика кімната, обшита дубовими панелями; три її простінки займали великі книжкові шафи з грушевого дерева, оздоблені міддю. Кімната скидалася на кабінет високої урядової особи. Священик, напевно, вирішив уважно все оглянути і знову пройшов через усю вітальню. Витримана в зелених тонах, теж дуже строга, тільки більше оздоблена позолотою, вона поєднувала в собі поважність апартаментів міністерського діяча з крикливою розкішшю великого ресторану. З вітальні двері вели в будуар, де Фелісіте приймала своїх гостей вранці; цей будуар, із палевими шпалерами та оздобленими фіолетовою вишивкою меблями, був так щільно заставлений кріслами, пуфами, канапками, що там ніде було повернутись.

Абат Фожа сів біля каміна, ніби для того, щоб погріти ноги. Звідси через широко розчинені двері він міг бачити добру половину зеленої вітальні. Його непокоїло, що пані Ругон так надто вже приязно зустріла його, і він, напівзаплющивши очі, замислився над цією проблемою, якої не міг розв’язати. За кілька хвилин він почув за собою голоси; його крісло з високою спинкою зовсім закривало його; він ще міцніше приплющив очі і слухав, наче задрімавши від сильного жару каміна.

— Я був у них в домі в ті часи тільки один раз, — продовжував хтось низьким голосом розмову, — вони жили навпроти, на другому боці вулиці Банн. Мабуть, ви були тоді в Парижі, бо весь Плассан знав жовту вітальню Ругонів, цю жалюгідну вітальню, обклеєну шпалерами лимонного кольору по п’ятнадцять су за сувій, з меблями, оббитими утрехтським оксамитом, з клишоногими кріслами… А подивіться тепер на цю чорнюху в коричневому атласі, що красується там, на пуфі! Гляньте, як вона подає руку отому куцому Делангрові. Слово честі, вона простягає йому її для поцілунку.

Інший молодший голос засміявся і сказав потихеньку:

— Здорово довелося їм, мабуть, красти, щоб завести таку розкішну вітальню; ви ж знаєте, що це найкраща вітальня в цілому місті.

— Ця пані, — знову почав перший, — завжди мала велику пристрасть до прийомів. Коли в неї не було ані шеляга, вона пила саму воду, щоб подати ввечері лимонад своїм гостям… О! Я знаю цих Ругонів, як своїх п’ять пальців, я стежив за ними. Це дуже вольові люди. Апетити у них такі, що вони були б ладні пустити в хід ножі. Державний переворот допоміг їм здійснити мрію про розкішне життя, яка мучила їх сорок років. Отже, вам зрозуміла ця пожадливість до всіх ласощів, аж до розладу травлення!.. Оцей будинок, в якому вони тепер живуть, належав збирачеві податків, панові П’єроту, вбитому під час повстання п’ятдесят першого року під Сен-Руром. Їм справді таки пощастило. Сліпа куля звільнила їх від людини, яка їм заважала і спадкоємцями якої вони стали… І, безперечно, якби треба було вибирати між будинком і посадою збирача податків, Фелісіте вибрала б будинок. Вона цілих десять років очей не зводила з нього, з нестримною жагою вагітної жінки, робилась хвора, дивлячись на розкішні завіси на цих дзеркальних вікнах. Це було її власне Тюїльрі, як говорили в Плассані після перевороту Другого грудня.

• Предыдущая
• 18/83
• Следующая