Щастя Ругонів - Золя Эмиль - Страница 60
- Предыдущая
- 60/80
- Следующая
Фелісіта тієї ночі так і не спала. Вона причепурилася, як на свято: одягла свій очіпок із стрічками цитринового кольору і наче чекала на гостей. Вона марно простояла біля вікна, бо не чула нічого, не бачила і вмирала з цікавості.
— Ну що? — спитала вона, кидаючись назустріч чоловікові.
Той, одхекуючись, увійшов у жовтий салон, куди вона пішла слідом за ним, старанно зачиняючи двері. Він кинувся в фотель і сказав здавленим голосом:
— Все зроблено, я буду за митника.
Вона кинулася йому на шию і, цілуючи його, вигукнула:
— Справді? Невже? Але я нічого не чула; розкажи ж мені все, розкажи, голубе.
Їй знову було п’ятнадцять літ; вона лащилася до нього, наче кошеня, пурхала біля нього, наче метелик, сп’янілий од тепла і світла біля вогню. А П’єр, радий з своєї перемоги, розкрив їй усю свою душу. Він не обминув жодної подробиці; виклав навіть свої плани на майбутнє, зовсім забувши про своє твердження, що жінки нічого не розуміють у політиці і що його жінка нічого не повинна знати, якщо він хоче залишатися за господаря в хаті. Фелісіта ловила кожне його слово. Вона примусила його ще раз переказати їй деякі місця оповідання, запевняючи, що добре не розчула. І справді, з радості в неї шуміло в голові, і часом вона глухла від щастя, втрачала тяму. Коли П’єр розповів їй про події в мерії, вона зареготала. Вона пересідала з фотелю в фотель, пересувала меблі, не могла всидіти на місці. Нарешті після сорокарічних безупинних зусиль доля усміхнулася й їм. Від Цієї думки Фелісіта так раділа, що забула усяку розсудливість.
— Ага, таж усім цим ти зобов’язаний мені! — вимовила вона з тріумфом, що якось несподівано прорвався в неї. — Коли б я дала тобі волю робити, що сам хочеш, ти по-дурному попав би в лабети до повстанців. Дурний! Цим хижакам треба було кинути таких як Гарсоне, Сікардо та інші.
Вона засміялася, наче пустотлива дівчинка, показуючи свої старі попсовані зуби.
— Хай живе Республіка! Вона очистила нам місце.
Але П’єр нахмурив чоло.
— Все ти, все ти! — бурмотів він. — Тобі завжди здається, що ти все можеш передбачити. Це ж мені спала думка, що треба сховатися. Хіба жінки розуміються хоч трошки на політиці? Годі, моя бідна старенька, коли б ти вела наше Діло, ми б недалеко поїхали.
Фелісіта стиснула вуста. Вона зайшла надто далеко, вона забула про свою ролю доброї німої феї. Але її пойняв глухий гнів, як завше, коли чоловік старався довести, що він розумніший за неї. Вона знову пообіцяла собі при першій же нагоді відплатити йому за все: вона прибере його до рук!
— А я й забув, — зауважив Ругон, — пан Перот ускочив у халепу. Грану бачив, як він борсався в руках повстанців.
Фелісіта затремтіла. Вона стояла якраз біля вікна і, як завжди, дивилася з заздрістю на вікна митника. Їй страшенно захотілося знову їх побачити, бо думка про тріумф ніколи не розлучалася в ній з жаданням мати таку ж розкішну квартиру, що її меблями вона подумки вже давно володіла.
Вона обернулася й якось чудно спитала:
— Так пана Перота взято в полон?
Вона вдоволено всміхнулася, але потім обличчя її густо зашарілося. В голові десь глибоко промайнуло таке жорстоке бажання: коли б його вбили повстанці! П’єр, певно, прочитав цю думку в її очах.
— Їй-богу! Було б непогано, коли б у нього влучила якась сліпа куля, — пробурмотів він, — це добре по ладнало б наші справи. Не треба було б його зміщувати, чи не так? Та й нашої вини ніякої тут не було б.
Але Фелісіта, чутливіша, здригнулася. Їй здалося, що вона тільки що засудила на смерть людину. Коли вб’ють пана Перота, вона бачитиме вві сні, він стане являтися їй. Тепер вона спідлоба поглядала на сусідські вікна очима, повними заласного жаху. Віднині її радість набула посмаку злочинного страху, що надавало їй більшої гостроти.
А П’єр, який вилив усю свою душу, згадав про зворотний бік медалі. Він заговорив про Макара. Як здихатися цього поганця? Але Фелісіта, збуджена успіхом, гукнула:
— Не все зразу! Ми зуміємо затулити йому рота, їй-же богу! Приберемо якогось способу…
Вона ходила туди й сюди, переставляючи фотелі, змітаючи пил з їхніх спинок. Раптом вона зупинилася посеред кімнати і, кинувши довгий погляд на всі Ці злинялі меблі, сказала:
— О господи! Як же тут гидко! Але ж до нас зараз прийдуть!
— Годі охати! — відповів П’єр з олімпійською байдужістю. — Ми змінимо все це.
Ще вчора сповнений пошани до фотелів та канапи, сьогодні він уже був ладен топтати їх ногами. Фелісіта почувала таке ж презирство; вона навіть штовхнула одно крісло, якому бракувало коліщатка і яке не слухалося її.
В цей мент до господи ввійшов Рудьє. Старій жінці здалося, що він став куди привітніший. Слова «пан», «пані» лунали в його вустах як приємна музика. Тим часом завсідники прибували один по одному, і салон швидко залюднився. Ніхто ще не знав подробиць нічних подій. Всі прибігали сюди, аж спотикалися, з витріщеними очима, вимушено всміхаючись, схвильовані чутками, що почали ширитися в місті. Всі ці пани, що напередодні ввечері так швидко повтікали з жовтого салону, коли почули про наближення повстанців, тепер поверталися, — гомінливі, цікаві, налазливі, наче рій мух, розвіяний вітром. Деякі не встигли навіть пристебнути шлейки. Гості виявляли велике нетерпіння, але видно було, що Ругон чекав на когось, перш ніж почати розповідь. Щохвилини він неспокійно поглядав на двері. Цілу годину, лишень і діла було, що рсі багатозначно стискували господареві руки, туманно вітаючи його, чути було здивоване шепотіння; стримана радість тільки й чекала на одне слово, щоб перейти в тріумф.
Зрештою з’явився й Грану. Він на якусь хвилину зупинився на порозі, заклавши правицю за край застебнутого сурдута. Він марно намагався приховати своє хвилювання, напускаючи на себе врочистість. Його гладке обличчя сяяло. Тільки він з’явився, в салоні запанувала тиша; всі почували, що зараз скоїться щось надзвичайне. Поминувши подвійну лаву гостей, Грану рушив просто до Ругона й простяг йому руку.
— Мій друже, — сказав він, — я складаю вам подяку від імені міської ради. Вона запрошує вас стати на чолі її, поки не повернеться наш мер. Ви врятували Пласан! В жахливу добу, що ми її переживаємо, нам потрібні люди з вашим розумом і мужністю. Прийдіть…
Грану, виголошуючи напам’ять маленьку промову, що її з великою бідою скомпонував дорогою від мерії до вулиці Бан, відчув, що пам’ять його зраджує. Але Ругон, дуже схвильований, урвав його і, стискуючи йому обидві руки, лепетав:
— Спасибі, мій любий Грану, велике спасибі!..
Він уже не міг здобутися на інші слова. Тут у вітальні стався вибух захвату. Всі кинулися до П’єра, простягаючи руки, всі засипали його похвалами, вітаннями, запитаннями. Але Ругон одразу прибрав поважної постави і заявив, що йому треба кілька хвилин порадитись з панами Грану та Рудьє. Справи передовсім. Місто в критичному стані! Всі троє віддалилися в куточок салону й там пошепки поділили між собою владу, а відвідувачі вітальні, тримаючись на віддалі, приховуючи нетерплячку, крадькома поглядали на них з захопленням і цікавістю. Ругонові випадала посада голови міської комісії, Грану — секретаря; щодо Рудьє, то його постановлено було за начальника реорганізованої національної гвардії. Вони заприсягалися в усьому підтримувати один одного, незважаючи ні на що.
Фелісіта; підступивши до них, раптом запитала:
— А Вюйє?
Вони перезирнулися. Ніхто не бачив Вюйє. Ругон скривив стурбовану гримасу.
— А може, його повели разом з іншими? — сказав він, щоб заспокоїти себе.
Але Фелісіта похитала головою. Не такий він чоловік, щоб попастися. Коли його не видно й не чутно, значить, він задумав щось погане.
Двері відчинилися, і ввійшов Вюйє. Низенько схиливши голову, він привітався до всіх зі своїми звичайними моргами і пісною посмішкою псаломника. Потім почав ручкатися, простягаючи свою вогку руку Ругонові та іншим. Вюйє встиг залагодити всі свої оборудки. Він сам відрізав собі шматок пирога, як сказала, б Фелісіта. Він побачив у продуховину льоху, як повстанці заарештували поштмейстера, що його контора була поруч з його книгарнею. І рано-вранці, саме тоді, коли Ругон умощувався в фотель мера, він спокійненько засів у кабінеті поштмейстера. Він знав в обличчя всіх службовців, і коли вони поприходили, заявив, що заміщатиме їхнього начальника до його повернення, отож їм нема чого турбуватися. Потім він заходився порпатися в ранковій пошті з погано прихованою цікавістю; він нюшив листи, мабуть, розшукуючи серед них якогось листа одного, йому потрібного. Без сумніву, його нове становище сприяло його таємним задумам, бо він так зрадів, що подарував навіть одному співробітникові томик «Веселих творів» Пірона. Вюйє мав великий вибір непристойних книжок. Він зберігав їх у великій шухляді під чотками та образками. З його крамниці саме й ширилися по місту порнографічні фотографії та гравюри. Це зовсім не шкодило його торгівлі молитовниками. Проте вранці він почав побоюватися, що надто зухвало захопив поштову контору, і думати, як би взаконити своє узурпаторство. Ось чому він і прибіг до Ругона, що рішуче став поважною особою.
- Предыдущая
- 60/80
- Следующая
