Щастя Ругонів - Золя Эмиль - Страница 52
- Предыдущая
- 52/80
- Следующая
Цілими годинами просиджували вони тут, тішачись зливою, схожі на дітей, котрі поважно ходять у дощ під маленькою парасолькою. Мабуть, вони понад усе любили дощові вечори. Правда, розлучатися тоді було ще важче. Мієті доводилося перелазити через мур під страшенною зливою і в густій пітьмі перестрибувати калюжі Жа-Мефрену. Тільки дівчина випускала руку Сільвера, як одразу губилася в темряві, в шумі води. Оглушений, осліплений дощем, він марно натужував слух. Але й неспокій, який залишала в них обох ця нагла розлука, мав, проте, свою чарівність: до другого дня вони все турбувалися, чи не трапилося чого лихого в таку пору, коли добрий хазяїн і собаки не вижене з хати: легко ж бо посковзнутися, можна й заблудити; ці побоювання змушували їх увесь час думати одне про одного, і при наступній зустрічі вони ставали ще ніжнішими.
Та ось повернулася весна. Квітень приніс теплі ночі; трава на зеленій алеї буйно розрослася. Потоки життя струмували з неба, підносилися з землі; серед сп’яніння від молодої весни закоханим іноді робилося шкода їхньої зимової самотності, дощових вечорів, морозяних ночей, коли вони були такі загублені, такі далекі від усякого людського шуму. Тепер дні стояли довгі, закохані нарікали на безконечний присмерк, а коли нарешті западала темна ніч і Мієта могла непомітно перелазити через мур, коли вони поверталися на свою улюблену доріжку, вони вже не знаходили ’ колишньої самотності. Пустирище св. Мітра люднішало; хлопчаки забавлялися на колодах, з криком гасаючи один за одним мало не до одинадцятої години; траплялося навіть, що якийсь десятилітній збитошник, заховавшись за купами дощок, починав нахабно сміятися, побачивши Мієту й Сільвера. Побоювання, що їх можуть застукати, пробудження життя, гомін його, що чувся голосніше й голосніше, — все це вносило неспокій у їхні побачення.
І потім їм ставало задушливо в темній алеї, здавалося, земля була пронизана пристрасним трепетом, з грунту занедбаного цвинтаря підіймався п’янкий аромат. Але в них було ще надто багато дитячого, щоб відчути всю чарівну привабність цього забутого кутка, розтривоженого весною. Трава вже виросла аж по коліна, заважала ходити, і коли вони наступали на молоді паростки, від зела несло п’янкими пахощами. Тоді чудна втома опановувала закоханих, збентежені, вони прихилялися до муру, приплющивши очі, не маючи вже сили ворухнутися. Їм здавалося, що їх переповнює розлита в природі млость. Але жвавим виросткам ця слабість була не до вподоби, і вони, зрештою, подумали, що в їхньому захистку бракує повітря: їхнє кохання рвалося на волю, в поля. І от щовечора вони почали вирушати в похід. Мієта приходила в кереї, обоє куталися в неї; скрадаючись уздовж муру, вони вибиралися на битий шлях і йшли на вільний простір, на широкий простір, де подуви вітру носились, як хвилі в морі. Тут їм дихалося вільно, вони знову ставали дітьми і відчували, як минає запаморока, навіяна травою пустирища св. Мітра.
Двоє літ поспіль проблукали вони по цілому краю. Тепер їм був знайомий кожен прискалок, кожна галявина; всі гаї, живоплоти, кущі стали їм за друзів. Їхні мрії нарешті здійснилася; вони гасали як навіжені по луках Сен-Клер. Мієта бігала так швидко, що Сільверові доводилося робити величезні кроки, щоб наздогнати її. Ходили вони й дерти сорочі гнізда. Мієта будь-що хотіла показати Сільверові, як вона лазила по деревах у Шіванозі: підв’язавши спідницю обривком шворки, вона видиралася на найвищі тополі. Сільвер стояв унизу, тремтячи зі страху, простягаючи руку, щоб підхопити її, якщо вона зірветься. Ці забавки втихомирювали їхні ніжні почуття, а якось увечері вони трохи не побилися, наче учні після школи. Але і в просторі піль були куточки, небезпечні для коханців. Вони йшли, безтурботно сміючись, штовхали одне одного, іноді борюкалися; проходили цілі милі, іноді сягали Гаррігського згір’я, простуючи вузькими стежками або навпрошки через ниви. Цілий край належав їм, вони володіли ним, як якоюсь підбитою державою, тішачись із неба та землі. Мієта, що-мала суто жіночі поняття про чесність, без сорому зривала то гроно винограду, то гілочку зеленого мигдалю, що хльоснула її по лицю. Такі вільності не подобалися Сільверові, що мав строгі погляди, але він не насмілювався лаяти дівчину — він надто журився в тих рідких випадках, коли вона сердилася на нього. «Бач, ледащо! — думав він, по-хлоп’ячому згущуючи фарби. — Вона навчить мене красти». А Мієта тим часом пхала йому до рота його пайку здобичі. Він брався на хитрощі: утримував її за стан, обминав овочеві дерева, біля виноградників пускався бігцем, змушуючи наздоганяти себе, щоб відвернути від спокуси, але фантазія його швидко вичерпувалася. Тоді він умовляв її посидіти спокійно. І ось тут вони знову починали задихатися. Луковини Віорни чаїли неспокійний затінок. Коли втома приводила їх до берега річки, дитяче завзяття зразу вигасало. Під вербами стояв сірий туманець, легкий і духмяний, як жіночий серпанок. І вони відчували, як цей серпанок, зігрітий ніжними дотиками ночі, голубить їх, огортає непереможною млостю.
Здалеку, на Сен-Клерських луках, сюрчали коники; а в гуркоті Віорни, що текла біля їхніх ніг, учувався наче шепіт закоханих, притишені звуки поцілунків. З дрімотливого неба, наче краплини теплого дощу, падали зірки. І закохані, лежачи горілиць у густій траві, зачаровані трепетом вод, вітру й тіней, раювали, втопивши зірку пітьму, руки їхні зустрічалися в короткому стисканні.
Іноді Сільвер, виразно відчуваючи небезпеку цього німого захвату, схоплювався на рівні ноги й пропонував Мієті перебратися на острівець, що виставав посеред мілководдя. Обоє роззувалися і входили в воду; Мієта не боялася камінців, що їй попадали під ноги, й не хотіла, щоб Сільвер підтримував її, і якось упала посеред річки, але місце було мілке, і вона поплатилася тільки тим, що намочила спідниці. Опинившись на острівці, вони лягали там ниць на піщаній косі, очі їхні були на одному рівні з водою й дивилися в далечину, де в сяйві місячної ночі річка переливалася сріблястою лускою. Мієта уявляла, що вона на кораблі, і запевняла, що острів рухається; вона почувала, як їх заносить кудись течією. Вони стежили за бистрою водою, аж поки находила запаморока; це забавляло їх і надовго затримувало на березі; вони тихенько наспівували, як співають рибалки, коли їхні весла черкають по воді. Коли берег був низький, вони сідали на краю, наче на дерновій лаві, й спускали босі ноги в воду. Вони балакали годинами, ляскаючи ногами по воді, здіймаючи цілу бурю, каламутячи спокійну гладінь, і студена вода заспокоювала їхній пал. Ці ніжні ванни навіяли Мієті примхливу вигадку, що ледве не зіпсувала їхню чарівну невинну любов. Вона забажала, що б там не було, викупатися як слід. Трохи вище, за Віорнським мостом, буїв тихий. затон, завглибшки з метр, дуже зручний, за її словами, і цілком безпечний; зараз тепло, можна ввійти в воду по самі плечі; а потім їй страх як хотілося навчитися плавати. Сільвер її навчить., Але Сільвер заперечував: вночі купатися небезпечно, їх можуть помітити, й це їм пошкодить. Але він умовчав головну причину. Його інстинктивно стурбувала думка про нову забавку. Вія питав себе, як вони роздягатимуться і як він триматиме Мієту в воді. А її, здавалося, не соромили ці всі труднощі.
Якось увечері вона принесла купальний костюм, перешитий з старої одежини. Сільверові довелося вернутися додому до тітки Діди по штанчата. Витівка була цілком невинна. Мієта навіть не відійшла набік: вона просто роздяглася в затінку верби, такої густої, що її дитяче тіло лиш на якусь мить блиснуло невиразною білотою. Смагляве тіло Сільвера вимальовувалося в пітьмі, наче той стовбур молодого дуба, а округлі ноги й руки дівчинки нагадували молочно-біле гілля берези.
Листя прибережних дерев одягало їх темними плямами тіней, і вони весело йшли у воду, перегукуючись, викрикуючи від раптової свіжості. Збентеження, таємна сором’язливість — усе було забуто. Вони купалися цілу годину, борсалися, бризкали одне одному в обличчя. Мієта то сердилася, то реготала, а Сільвер, даючи їй першу лекцію плавби, від часу до часу занурював її з головою, щоб «загартувати».
- Предыдущая
- 52/80
- Следующая
