Щастя Ругонів - Золя Эмиль - Страница 32

• Предыдущая
• 32/80
• Следующая

Антуан Макар повернувся до Пласана після повалення Наполеона. Йому неймовірно пощастило, бо він не брав участі ні в одному з останніх смертоносних походів імператора. Він переходив з одної залоги до іншої, ведучи далі те саме безглузде солдатське існування. Таке життя сприяло пишному розквітові його природних порочних нахилів. Лінощі, пияцтво, що накликало на нього безконечні кари, він підніс до культу. Але наймерзенніпшм у цьому негідникові було його презирство до злиденного люду, що з ранку до вечора заробляв собі хліб.

— У мене вдома є гроші, — казав він частенько своїм товаришам. — Відбуду свій строк і заживу буржуєм.

Ця певність та ще його груба темнота перешкодили Антуанові дослужитися хоча б до чину капрала.

За весь цей час він ні разочку не брав відпустки і не приїздив до Пласана, бо брат завжди знаходив якийсь привід, щоб тільки тримати його якомога далі. І тим-то Антуан і гадки не мав, як спритно П’єр заволодів майном матері.

Аделаїда, байдужа до всього на світі, не написала йому за ці роки й трьох листів, хоча б для того, щоб повідомити про своє здоров’я. Мовчання, яким вона відповідала найчастіше на його прохання надіслати грошей, не викликало в Антуана ніяких підозрінь. Знаючи жадібність П’єра, він розумів, чому з такою бідою дається інколи вирвати у брата якісь мізерні двадцять франків. А втім, це тільки ще більше розпалювало його неприязнь до П’єра, котрий змусив його відбувати солдатчину, незважаючи на всі свої обіцянки. Антуан заприсягнувся, що, повернувшись додому, не слухатиме вже брата, мов мале хлопча, а просто рішуче зажадає від нього своєї частини майна і заживе, як йому забажається. У диліжансі, що віз його на батьківщину, він мріяв про безтурботне ледаче життя. Тим страшніший був крах його надій. Вернувшись до передмістя й не бачачи більше садиби Фуків, він остовпів. Йому довелося розпитувати про нову адресу матері. В домі Аделаїди сталася моторошна сцена. Аделаїда спокійно розповіла Антуанові за продаж садиби. Він так обурився, що навіть підняв на неї руку.

Бідна жінка розгублено повторювала:

— Твій брат узяв усе. Він піклуватиметься про тебе, така наша умова.

Антуан нарешті пішов од неї й побіг до П’єра, якого повідомив про свій приїзд; той налагодився до зустрічі, поклавши собі назавжди зірвати з братом при першому ж грубому слові.

— Слухайте-бо, — промовив торгівець олією, що вирішив не казати йому більше «ти», — не гнівіть мене, бо я викину вас за двері. Кінець кінцем я вас знати не знаю, у нас навіть різні прізвища. Досить з мене, що матір погано жила, а тут ще й її байстрюки приходять ображати мене. Я дуже приязно ставився до вас, але коли ви так нахабно поводитеся, я не робитиму більше для вас нічого, абсолютно нічогісінько.

Антуанові аж дух захопило від гніву.

— А мої гроші? — кричав він. — Чи ти повернеш їх мені, злодію, чи мені треба позиватися з тобою?

П’єр знизав плечима.

— В мене немає ваших грошей, — зауважив він, усе більше й більше заспокоюючись. — Моя матір розпорядилася своїм майном, як того хотіла. Я не збираюся встромляти носа в її справи. Я в свій час охоче зрікся всяких надій на одержання спадщини. Мене ви не можете позивати.

Антуан, доведений до розпуки байдужістю свого брата, загубив уже голос А не знав більше, чому вірити; тоді П’єр сунув йому під самісінькі очі розписку Аделаїди. Прочитавши її, Антуан став ні в сих ні в тих.

— Добре ж, — сказав він майже спокійно, — тепер я знаю, що мені робити.

А справді він і сам не знав, що йому діяти. Свідомість, що він безсилий чимось тут зарадити, щоб вернути свою пайку й помститися, ще більше дратувала його. Він повернувся до матері й учинив їй такий допит, що її аж у піт кидало від сорому. Нещасна жінка могла тільки посилатися на П’єра.

— Чи ви ж таки гадаєте, — скрикнув він зухвало, — що так і ганятимете мене туди й сюди? Почекайте-но, я дізнаюся, хто з вас двох узяв гроші. Ти, мабуть, уже проїла їх?

І, нагадуючи їй про минулі гріхи, він запитав, чи не було в неї ще якогось полюбовника-пройдисвіта, що йому вона віддала свої останні копійки. Він навіть не помилував пам’яті батька, цього п’яниці Макара, як казав він, що проїдав її гроші до самої своєї смерті й залишив своїх дітей на купі соломи. Покірно й тупо слухала синові докори бевталанна жінка. Великі краплини сліз спадали їй на груди. Вона захищала себе, мов та перелякана дитина, відповідала синові, як на суді, заприсягалася, що поводиться цілком порядно, і безупинно повторювала, що жодного су не одержала від П’єра. Антуан кінець кінцем майже повірив їй.

— Мерзотник! — мимрив він. — Так ось чому він не захотів мене викупити.

Антуанові хоч-не-хоч довелося ночувати у матері на сіннику в кутку. До Пласана «звернувся він з порожнісінькими кишенями, і тут його огорнув розпач, що в нього немає ні вогнища, ані притулку, що його викинуто, мов того собаку, за двері. Тим часом його брат, здавалося йому, загрібав гроші, ласо їв і добре спав. Не маючи на що купити собі одягу, він вийшов з дому другого дня в формених штанях і кепі. На щастя, він розшукав насподі шафи стару та полатану жовтувату оксамитну куртку, що колись належала Макарові. Ось у цьому чудному вбранні він почав ходити по місту, розповідаючи кожному про своє лихо й прохаючи захисту.

Проте люди, до яких він звернувся за порадою, зустріли його з таким презирством, що Антуан заплакав з образи. Провінція нещадна до сімей зі скаляним ім’ям. На думку всіх, Ругони й Макари живцем поїдали одне одного. І замість того, щоб розняти їх, ще й під’юджували. Хай, собі гризуться. А втім, П’єр трохи уже змив з себе фамільну пляму. Люди сміялися з його шахрайства, найшлися навіть і такі захисники, що казали: мовляв, не біда, коли він справді присвоїв гроші, — це повинно стати за добру науку для розпутних гультяїв.

Антуан повернувся додому зовсім спантеличений. Адвокат, до якого він удався, спершу випитав, чи має він стільки грошей, щоб позиватися, а потім з бридливою гримасою порадив полагодити справу якось інакше, бо, на його думку, вона надто заплутана; процес тягтиметься довго, а успіх непевний. Отже, позов потребує грошей та ще грошей.

Цього вечора Антуан ще жорстокіше поводився зі своєю матір’ю. Не знаючи, на кому зірвати серце, він узявся знову за свої брудні обвинувачення й до самісінької ночі знущався з нещасної старої жінки, що тремтіла від сорому й жаху. Дізнавшись од Аделаїди, що П’єр дає їй на утримання, Антуан остаточно переконався в тому, що справді брат поклав у кишеню п’ятдесят тисяч франків. Але, все ще обурений, він удавав, ніби ще має сумніви в. цьому, й продовжував мучити її з витонченою жорстокістю, що від неї йому ніби трохи відходило від серця. Він усе допитувався в матері, підозріло поглядаючи, буцімто вважав, що саме вона й проїла добро з полюбовниками. Наприкінці він грубо й жорстоко кинув їй такі слова:

— Мабуть, мій батько був у вас не єдиний.

Зачувши цю образу, Аделаїда, хитаючись, відійшла од сина, кинулася на стару скриню й проплакала цілу ніч.

Антуан швидко зрозумів, що самому без коштів йому несила тягатися з братом. Він спробував був спочатку зацікавити Аделаїду в цій справі, бо позов з її боку мав привести до серйозних наслідків. Але нещасна жінка, завжди байдужа й помірна, з перших же Антуанових слів рішуче відмовилася виступати проти старшого сина.

— Я безталанна, — відповіла вона. — Ти маєш право гніватися. Але, бачиш, я візьму ще більшого гріха на душу, коли через мене одно з моїх дітей завдадуть до в’язниці. Ні, краще вже вбий мене.

Антуан побачив, що нічого не доб’ється від неї, крім сліз, і докинув тільки, що покарано її справедливо і що він не має ніякого жалю до неї. Ввечері з Аделаїдою, збентеженою безперервними сценами, трапився звичайний нервовий напад; вона лежала заклякла, з розплющеними очима, наче мертва; Антуан кинув її на ліжко; потім, навіть не розстебнувши їй сукні, почав нишпорити по хаті, чи не сховала вона десь свої ощадження. Знайшовши сорок франків, він забрав їх і, лишивши матір непритомну, сів спокійнісінько собі в диліжанс і поїхав до Марселя.

• Предыдущая
• 32/80
• Следующая