Комедії - Мольер Жан-Батист - Страница 63

• Предыдущая
• 63/112
• Следующая

Сганарель. А якщо ви не хворі, то якого ж дідька ви не кажете цього відразу?

Леандр. Не в тім річ… Я вам розповім про все двома словами: моє ім’я Леандр, я кохаю Люсінду, яку ви щойно відвідали, але батько її ставиться до мене дуже неприхильно, і я ніяк не можу до неї доступитися, тож я насмілююсь прохати вас стати в пригоді моєму коханню і допомогти мені виконати одну хитру штуку, яку я замислив, щоб мати змогу сказати Люсінді два слова, від яких залежатимуть цілком і моє щастя, і моє життя.

Сганарель. Та за кого ви мене маєте? Як? Ви насмілюєтеся звертатись до мене з проханням допомагати вам у ваших любовних пригодах, насмілюєтеся принижувати гідність лікаря такими пропозиціями?

Леандр… Добродію, не здіймайте галасу!

Сганарель (відпихаючи його). А я таки здійматиму. Ви зухвалець!

Леандр. Ах, добродію, тихше…

Сганарель. Недоумкуватий!

Леандр. Бога ради!

Сганарель. Я вас навчу, як треба поводитися з пристойними особами! Не на такого наскочили! Це нечуване нахабство…

Леандр (дістаючи гаманця). Добродію…

Сганарель. Вимагати, щоб я взявся за… (Беручи гаманця). Я, звісно, не про вас кажу, бо ви порядна людина і я буду щасливий стати вам у пригоді. Проте в такі нахаби на світі, які вважають людей зовсім не за те, що вони є, і, мушу признатися вам, мене це обурює.

Леандр. Даруйте мені, добродію, що я дозволив собі таке вільне поводження…

Сганарель. Пусте! В чому ж річ?

Леандр. Ну, то знайте ж, добродію, що недуга, яку ви хочете зцілити — це удавана недуга. Без кінця й краю думали про неї лікарі й гадали і, врешті, склали її хто — на розлад мозку, хто — шлунка, хто — селезінки, а хто — печінки, а справжня причина її — кохання, і Люсінда придумала цю недугу лише для того, щоб уникнути шлюбу, до якого її хотіли приневолити. Але ходімо звідси: не треба, щоб нас бачили разом; я розповім вам дорогою, якої послуги я від вас чекаю.

Сганарель. Ходімо, добродію. Ви збудили в моїй душі якесь незбагненне співчуття до вашого кохання, і хай гине хоч і вся моя медицина, але хвора або помре, або буде ваша!

Сцена зображає місцевість у сусідстві з будинком Жеронта.

Леандр. Здається, аптекар з мене хоч куди! А що батько її дуже рідко мене бачив, то цієї зміни вбрання та перуки, мабуть, буде. досить, щоб йому й на думку не спало, хто я.

Сганарель. Авжеж.

Леандр. Тепер мені б тільки вивчити п’ять чи шість якнаймудріших медичних термінів, щоб прикрасити мою мову, і ніхто не скаже, що я не вчений.

Сганарель. Годі-бо вам, годі! Все це непотрібне: досить і самого вбрання, а слів і я знаю не більше за вас.

Леандр. Як то?

Сганарель. А нехай мене чорти візьмуть, коли я хоч що-небудь тямлю в медицині! Ви людина порядна, і п можу звіритися на вас, як ви звірилися на мене.

Леандр. Як? То ви насправді не…

Сганарель. Ні, кажу ж вам! Вони зробили мене лікарем проти моєї волі. Я зроду й не сподівався стати таким ученим, та й уся моя наука вилами по воді писана. От тільки не доберу я ніяк, звідки в них ота бредня взялася; але коли я побачив, що вони будь-що домагаються, щоб я таки був лікарем, то я й вирішив ним зробитися, полишивши це на їхній совісті. І далася ж, у сім ота фантазія! Ви навіть уявити собі не можете, як усі, наче посатаніли, хочуть вбачати в мені вчену людину. До мене приходять з усіх усюд, і якщо й далі так буде, то я зовсім не від того, щоб цілісіньке життя моє держатися медицини. Я вважаю, що це ремесло з усіх найкраще, бо чи зробиш ти добре, чи зробиш ти зле — тобі однаково за те заплатять. А коли б часом і не пощастило, — байдуже! — і за погану роботу ніхто не дасть по потилиці, і нам дозволена орудувати матеріалом так, як нам заманеться. Швець, шиючи черевики, не сміє зіпсувати й клаптика шкіри, не відшкодувавши збитків, а тут можна зіпсувати людину, і це не коштуватиме нічого. Прогріхи чи помилки ніколи не ставляться нам за провину, — адже ж завпеди винен той, хто вмирає. А найкраще в нашій професії — це найбільша в світі сумирність і скромність померлих; не було ще такого випадку, щоб вони поскаржилися на лікаря, який загнав їх на той світ.

Леандр. Це правда, померлі дуже делікатні люди з цього погляду.

Сганарель (помітивши людей, що йдуть до нього). Он, здається, йдуть до мене на пораду. (До Леандра). Ідіть же почекайте мене коло будинку вашої коханої.

Тібо. Пане, ми прийшли до вас, мій син Перрен і я.

Сганарель. А в чім річ?

Тібо. Його бідолашна мати — її звати Пареттою — хвора лежить, ось уже півроку не підводиться з постелі.

Сганарель (простягаючи руку, щоб одержати гроші). Чого ж ви від мене хочете?

Тібо. Мд хотіли б, паночку, щоб ви дали нам якого зілля її полікувати.

Сганарель. Треба спершу виявити, на що вона нездужає.

Тібо. Вона нездужає на водяну хворобу, пане.

Сганарель. На водяну хворобу?

Тібо. Атож; вона вся аж розпухла, і кажуть, що в неї сила-силенна вогкості в тілі, а її печінка, її живіт чи селезінка, чи як ви там їх звете, замість того щоб виробляти кров, виробляють тільки воду. А через день. Її тіпає пропасниця, ще й неміч у неї, і біль у суглобах. У горлянці в неї булькотить так страшенно, що от-от її задушить; а часом і памороки їй забиває, і корчі беруть, то ми так собі думаємо, що вона вже конає. В нас на селі є аптекар, з дозволу сказати, то він чого їй тільки не давав; понад дванадцять добрих екю витратив я вже на оті клістири, пробачте на слові, на оті мастила, що їй давали їх приймати, на оті інфекції з гіацинтів та на всякі там серцеві настоянки. Та все це, як то кажуть, ні богові свічка, ні чортові ладан! Він хотів був дати їй ще якогось зілля, що зветься блювотне вино, та я, правду кажучи, побоявся, щоб не вирядило воно її зовсім на той світ, бо, кажуть, оті славнозвісні лікарі занапастили тим способом не знати скільки люду.

Сганарель (все ще простягаючи руку). Ближче до справи, друже мій, ближче до справи.

Тібо. Та справа ж у тім, паночку, що ми прийшли просити вас сказати нам, що ж його робити.

Сганарель. Нічого не второпаю, що. ви говорите.

Перрен. Пане, моя мати нездужає, і ось оце ми принесли вам два екю, щоб ви дали нам яких-небудь ліків.

Сганарель. А-а! От вас я розумію. Оцей хлопець говорить ясно і висловлюється як слід. Ви кажете, що ваша мати слабує на гідрофізію, тобто водянку, що в неї розпухло все тіло; що в неї пропасниця, ще й ноги болять, що їй часом буває млосно, що в неї бувають конвульсії, тобто що вона зомліває.

Перрен. Еге ж! Так, пане, саме так.

Сганарель. Ваші слова зрозумів я відразу. А ваш батько, той сам не тямить, що він говорить. Виходить, ви просите в мене ліків?

Перрен. Атож, пане.

Сганарель. Ліків, щоб її вилікувати.

Перрен. А звісно, думалося так, пане.

Сганарель. Маєте — ось шматок сиру; дайте їй, нехай вона його з’їсть.

Перрен. Сиру, пане?

Сганарель. Еге ж. Оцей сир так приготовано, що до нього входять і золото, і коралі, і перли та ще сила інших коштовних речей.

Перрен. Уклінно вам дякуємо, пане: теперечки підемо та й примусимо її зараз же цього зажити.

Сганарель, Ідіть же! А якщо вона помре, поховайте її якомога пристойніше.

• Предыдущая
• 63/112
• Следующая