Комедії - Мольер Жан-Батист - Страница 51

• Предыдущая
• 51/112
• Следующая

Я на заваді вам ні в чому не стою,

Тож силу спробуйте у чарах ви й свою.

Арсіноя

Як? Думаєте ви, що заздрощі я маю

На тих зальотників хвалену вашу зграю?

Чи ж дорогої ми не відаєм ціни,

Якою можуть нам дістатися вони?

І хто повірить вам, що їхні всі зітхання —

Лиш прояв чистого, шляхетного кохання,

Що ви цнотливістю приваблюєте їх

І що немає тут і натяку на гріх?

Ні! Люди не сліпі і не зовсім без тями.

Адже ж і інші є любові варті дами,

Що мають і красу, і гострий ум, і хист,

А не волочиться, за ними цілий хвіст

Мужчин закоханих. Щоб їх причарувати,

Не досить гарні їм лише слова казати,

І опинитися тут можна мимохіть

В становищі, коли доводиться платить

За їх поклонництво утратою чесноти.

Тож не втішайтеся ви з марної марноти,

Одкиньте гордощі фальшиві і пусті,

Не всіх-бо те, що вас, чарує у житті.

Коли б ми заздрили на ваші перемоги,

То, певне, вашої гляділи б і дороги

І не зосталися б, повірте, без отих Палких зальотників, коли б хотіли їх.

Селімена

Чудесно! Чом же ви іще не завели їх?

Чому живуть вони лише у ваших мріях?

Не гайтесь…

Арсіноя

Покладім кінець розмові цій:

І так ми вже зайшли далеко надто в ній.

Давно б уже її належало урвати,

Та на карету я ще мушу зачекати,

Селімена

О, прошу! Рада я, що гостю бог послав,

І поспішати вам зовсім нема підстав.

А як стомилися ви од моєї мови,

То випадок стає в пригоді нам чудовий:

Альсест он, бачите, ступив через поріг —

А він би вже то вас розважити не зміг!

Селімена

Альсесте, маю я записку певну скласти,

Щоб неприємностям великим не підпасти,

Тож мушу вас удвох із гостею лишить…

Надіюсь цим її не вельми розгнівить.

Арсіноя

Як добре, що удвох ми, пане, на розмові!

Хоч наші зустрічі, звичайно, випадкові,

Але признаюся: я завжди рада їм —

І з того приводу вам дещо оповім.

Єсть люди, що до їх любові та пошани

Усяке сповниться, хто тільки оком гляне.

І в вас, добродію, є риси чарівні,

Що будять співчуття і щирість у мені.

Шкода лише, що двір немов недобачає

Того, хто дивними чеснотами сіяє

І слави вищої давно вже заслужив.

На думку цю мене пече нестримний гнів.

Альсест

Я, пані? Та чи ж я тієї вартий слави?

Що я зробив таке для трону, для держави?

Де подвиги мої? І чи прийшла пора,

Щоб домагався я заплати від двора?

Арсіноя

Не всі ж бо й подвиги нечувані чинили,

Хто при дворі засяг і нагород, і сили;

Аби лиш випадок щасливий допоміг

Добути…

Альсест

Залишіть чесноти ви, на бога!

Чи ж цікавішого не має двір нічого,

Що мусив би зректись усіх своїх турбот

Для марних розшуків захованих чеснот?

Арсіноя

Високий, пане, дух і сам себе появить!

Не треба й доказів тому шукати навіть:

Розумних і значних стрічала я осіб,

Що похвали мої подвоїти могли б.

Альсест

Ех, пані, та кого ж тепер не хвалять люди?

Здається, й місця вже немає для огуди!

Великі нині всі, і кожен — ідеал!

І мав би я з таких пишатися похвал?

Всі очі, всі уста вихвалюванням дишуть,

Про льокая мого і то в газетах пишуть!

Арсіноя

Проте хотіла б я, щоб двір вас постеріг…

Я знаю декого, хто вам би допоміг

Добитись певного там місця і визнання…

Скажіть лише мені, що маєте бажання,

А я зумію вже де треба натякнуть

І вторувати вам легку й приємну путь.

Альсест

Навіщо це здалось? Я вдачі не такої!

Дороги не терпів ніколи я вузької!

Що мав би, пані, я робити при дворі,

Де все збудоване на хитрощах, на грі?

Таж я серед вельмож, що стали біля трону,

У вчинках і речах збивався б тільки з тону!

В суворій щирості — єдиний мій талан,

І не родився я для лесток та оман.

Коли не вміє хто думки свої таїти,

У колі вищому той не повинен жити,

А хай своїм шляхом одважно, скромно йде,

Хоч пишних титулів він там і не найде.

Зате, одрікшися всіх тих надій облудних,

Він не смішитиме збіговищ велелюдних,

Не буде змушений образи й глум терпіть,

Лихенькі віршики такого-то хвалить,

Такій-то фіміам палити слів чудових

І зносить витівки маркізів безголових!

Арсіноя

Гаразд. Облишмо це, звернім на інший шлях.

Признаюся: не раз і сум бере, і жах,

Коли я здумаю про ваші почування.

Кому, кому своє ви віддали кохання?

Як ви засліплені, то вже прозріти час:

Ви варті кращої, вона — не варта вас.

Альсест

Та ви ж у приязні з особою тією,

Що неприхильно так говорите про неї!

Арсіноя

Так. І проте душа мовчати не велить

Об тім, що низько вас обманюють щомить.

Не можу стерпіти, хоч стерпіти б і рада,

Що вся любов її — лише омана й зрада.

Альсест

Що ж! Піддаєтеся ви добрим почуттям,

І чути річ таку — приємно завжди нам!

Арсіноя

Нехай я друг її, але сказати мушу,

Що узяла вона в полон шляхетну душу,

Лукаво вийшовши на ошуканський шлях!

Альсест

Не знаю… Тяжко нам читать в людських серцях…

Та вашій добрості немовби й не пристало

Хотіти, щоб мене зневірення опало!

Арсіноя

Коли волієте зостатись ви сліпим,

То годі, пане мій! Цю тему залишім!

Альсест

Ні, хочу правди я! Адже в сердечних справах

Немає гіршого від сумнівів лукавих,

І хоч болить мене і мучить думка ця,

Та прагну знати все до краю, до кінця!

Арсіноя

Усе сказали ви. Як ваша воля, пане,

То правда в вічі вам несхована загляне.

Вам досить лиш мене додому провести —

І осягнете ви жаданої мети.

Є вірні докази невірності у мене,

І зрозумієте ви серце Селімени,

А там… коли мине ошуки злої час…

Хтось, може, знайдеться, що заспокоїть вас.

Філінт

Ну, та й удався ж він натурою завзятий!

Нелегка річ була його переконати!

Уже повертано ту справу й сяк і так,

Але свого зректись він не хотів ніяк.

Ніколи ще, мабуть, не чули ті панове,

Мирити взявшися, чуднішої промови.

«На все погоджуся, — казав він, — все прийму,

А присуду свого назад я не візьму!

Де ображатися вбачає він причини?

Хіба писати зле — ганебно для людини?

• Предыдущая
• 51/112
• Следующая