Будденброки - Манн Томас - Страница 26

• Предыдущая
• 26/155
• Следующая

І вона знову відповіла заспокійливим, майже материнським тоном:

— Ні, ні…

— То ви згодні! — вигукнув пан Грюнліх і зірвався на ноги. Та зразу ж, помітивши зляканий порух Тоні, знову став навколішки і боязко, благально сказав: — Добре, добре! Не кажіть більше нічого, Антоніє! Тепер не треба, прошу вас, поговоримо потім… Іншим разом… Згодом… Поки що прощайте… Я ще прийду… Прощайте!

Він швидко підвівся, сягнув до столу до свого великого сірого капелюха, поцілував її в руку і вибіг у двері.

Тоні бачила, як він схопив у ротонді свою паличку і зник у коридорі. Вона стояла посеред кімнати, змучена, геть розгублена, з мокрою хусточкою в безсило опущеній руці.

Консул Будденброк казав дружині:

— Якби я мав бодай найменшу підозру, що в Тоні є якась таємна причина не погоджуватися на цей шлюб! Але вона просто ще дитина, Бетсі. Вона любить розваги, танці на бенкетах, тішиться, коли до неї залицяються хлопці, бо знає, що вона вродлива і з Доброї родини… Може, потайці, несвідомо, вона й шукає чогось, але ж я бачу: вона, як то кажуть, ще й сама не знає, що в неї на серці… Спитайся її, і вона почне думати, вигадувати, проте нікого не назве… Вона ще дитина, козеня, вітрогонка… Якби вона погодилась, то вже б мала своє місце в житті, могла б гарно влаштувати свій дім, чого їй дуже хочеться, а за кілька днів уже полюбила б і чоловіка… Він не красень… боже мій, звичайно, не красень… але дуже показний чоловік. Врешті, що їй треба — мішок з грішми, та ще й помальований? Пробач уже мені купецький жаргон! Якщо вона бажає чекати, поки з’явиться хтось гарний, і не з порожньою кишенею, — то що ж, боже поможи! Тоні Будденброк не залишиться дівувати. Проте з іншого боку… все-таки ризиковано. Знову ж, скажу по-купецькому: мережу щодня закидають, та не щодня рибу тягають!.. Я вчора вранці мав довгу розмову з Грюнліхом — він уперто домагається руки Тоні. Я переглядав його конторські книги… Він мені приніс їх… Книги, Бетсі, такі, що хоч у рамку вставляй! Я висловив йому щире вдоволення. Справи його, як на таку молоду фірму, йдуть добре, навіть дуже добре. Має він десь сто двадцять тисяч талярів. Але це, мабуть, тільки основний капітал, бо Грюнліх щороку дістає добрий зиск… Я запитав про нього Дюшанів, і їхня думка теж непогана. Щоправда, вони його становища докладно не знають, але живе він по-джентльменському, буває в найкращому товаристві, і підприємство його, як усім відомо, широко розгалужене і жваво працює. Від деяких інших гамбуржців, скажімо, від такого собі банкіра Кессельмайєра, я одержав також цілком задовільні відгуки. Одне слово, ти знаєш, Бетсі, що я можу тільки псім серцем бажати цього шлюбу, бо він був би корисний для родини й для фірми! Господи, звичайно, мені шкода, що Тоні попала в таке важке становище. На неї тиснуть з усіх боків, вона ходить пригнічена й майже не озивається. А все ж я не можу зважитись отак навпростець узяти й відмовити Грюнліхові… Бо є ще одна причина, Бетсі, я тобі вже не раз казав про неї: останні роки нам не так уже добре й велося. Не те, щоб зовсім не щастило, ні, боронь боже, чесна праця завжди винагороджується. Вправи йдуть потихеньку… ох, надто вже потихеньку. І то тільки тому, що я проваджу їх незвичайно обережно. Відколи помер батько, наш капітал не виріс чи майже не виріс. Часи тепер не вельми сприятливі для купецтва… Одне слово, радості мало. Дочка наша на порі, і їй випадав можливість зробити партію, яку всі вважають за вигідну й почесну. То хай робить її! Чекати нерозважно, Бетсі, далебі нерозважно! Побалакай з нею ще раз. Я сьогодні вже вмовляв її, як тільки міг…

Тоні справді була в дуже важкому становищі, консул мав рацію. Вона вже не казала «ні», але й не мала сили, сердешна, сказати «так». Вона й сама добре не розуміла, чому ніяк не могла зважитись на шлюб.

Тим часом то батько відводив її вбік і починав поважну розмову, то мати садовила коло себе й вимагала остаточного слова… Дядька Готгольда та його родину в цю справу не втаємничували, бо ті завжди ставилися трохи глузливо до своїх родичів на Менгштрасе. Та навіть Зеземі Вайхброт дізналась про все і, чітко вимовляючи кожне слово, почала Тоні вчити розуму, навіть мамзель Юнгман сказала:

— Тоні, серденько, нічого тобі журитися, ти зостанешся серед найвищого кола…

І не миналося без того, щоб Тоні, побувавши в улюбленій, оббитій шовком вітальні в будинку біля міської брами, не почула від старої мадам Крегер:

— A propos[43], до мене дійшли деякі чутки. Сподіваюсь, що ти схаменешся, крихітко моя…

Якось у неділю, коли Тоні з усією родиною була в Маріїнській церкві, пастор Келінг Крутими словами тлумачив те місце в біблії, де сказано, що жінка повинна лишити батька й матір і піти за чоловіком. Раптом він розпалився й почав вергати громи з амвона. Тоні перелякано звела на нього очі: чи не дивиться він просто на неї? Ні, хвалити бога, вгодоване пасторове обличчя було обернене в інший бік, і звертався він до всіх парафіян, що побожно слухали. А проте було ясно, що то новий наступ на Тоні і кожне його слово стосувалося саме її.

— Молода дівчина, майже дитина, — виголошував він, — що не має ще ані власної волі, ані власних поглядів на життя, а проте не слухав ласкавих батьківських порад, дістане заслужену кару, господь вивергне її з уст своїх…

На цьому вислові, який пастор Келінг дуже полюбляв і завжди вимовляв з великим запалом, його пронизливий погляд, підсилений гнівним порухом руки, все-таки звернувся на Тоні… Вона побачила, як батько, що сидів поряд з нею, підняв руку, наче хотів сказати: «Ну, ну! Не так різко…» Але тепер Тоні вже не мала сумніву, що пастор Келінг говорив це за намовою батька чи матері. Вона почервоніла й зіщулилась: їй здавалося, що весь світ дивиться на неї. А другої неділі рішуче відмовилась іти до церкви.

Вона стала мовчазна, майже ніколи не сміялася, втратила хіть до їжі і часом зітхала так тяжко й жалісно, наче боролася з якоюсь настирливою думкою, а тоді сумно поглядала на батьків… Не можна було не співчувати їй. Вона дуже схудла й змарніла. Врешті консул сказав:

— Далі так тривати не може, Бетсі, годі її мучити. Їй треба десь трохи поїхати, відпочити й опам’ятатися; ось побачиш, що тоді вона прийде до розуму. Я не можу кинути роботи, та й літо вже кінчається… але нам і вдома не зле. Вчора до мене випадково зайшов Шварцкопф із Травемюнде, Дідеріх Шварцкопф, старший лоцман. Я сказав йому кілька слів, і він залюбки погодився взята на якийсь час дівчину до себе… Видатки я йому поверну… Там вона житиме по-домашньому, купатиметься, дихатиме свіжим повітрям, і їй зразу стане краще. Том відвезе її, і все буде гаразд. Скажемо їй про це зараз-таки, краще не зволікати…

Тоні радо погодилась на батькову пропозицію. Хоч вона майже не бачилася з паном Грюнліхом, але знала, що він тут, веде переговори з її батьками й очікує… Господи, він може кожного дня з’явитися перед нею, зчинити крик, благати її! У Травемюнде, та ще й у чужих людей, їй буде безпечніше… Тож вона швидко, вдоволено спакувала свою валізу, наприкінці липня разом з Томом, що мав відпровадити її, сіла у величну крегерівську карету, весело попрощалася з усіма і, полегшено відітхнувши, виїхала за міську браму.

Шлях на Травемюнде йде просто до порона, а по той бік річки нікуди не звертає; Тоні з Томом знали його дуже добре. Сірий гостинець швидко стелився під ногами вгодованих мекленбурзьких гнідих Лебрехта Крегера, що глухо, невтомно вистукували копитами, хоч сонце пекло немилосердно й убогий краєвид навколо затягала курява. Задля такої події Будденброки перенесли обід на першу, і рівно о другій брат із сестрою виїхали з дому, а десь зразу після четвертої мали вже бути на місці, — бо коли найманій кареті на таку дорогу треба було три години, то крегерівський Йохен мав досить марнославства, щоб подолати її за дві.

• Предыдущая
• 26/155
• Следующая