Будденброки - Манн Томас - Страница 19

• Предыдущая
• 19/155
• Следующая

— Я б хотіла, щоб ти подумав, любий Жане, чи не взяти нам служника… Я вважаю, що треба. Коли я згадую своїх батьків…

Консул опустив газету на коліна і вийняв з рота сигару. Погляд його став уважний, зосереджений: ішлося ж бо про нові видатки.

— Отже, кохана моя, шановна Бетсі, — почав він, вибравши таке довге звертання, щоб мати час обміркувати свої заперечення, — ти кажеш служника? Таж після смерті святої пам’яті батьків ми залишили всіх трьох служниць, не рахуючи мамзель Юнгман. І мені здається…

— Ох, Жане, дім такий великий, що мене часом аж розпач бере. Кажу: «Ліно, голубко, у флігелі вже бозна-відколи не витирано пороху!» Але ж не можу я так завалювати служниць роботою, щоб вони з ніг падали. Їм і без того ледве стає сили, аби хоч тут прибрати й дати всьому лад. Як би нам здався служник — посилати з усякими дорученнями, та й узагалі… Можна знайти в селі працьовитого й кмітливого хлопця. До речі, поки я не забула, Жане: Луїза Меллендорф збирається відпустити свого Антона; я бачила, як він гарно подає до столу…

— Мушу признатися, — мовив консул і невдоволено засовався на канапі, — що таке мені й на думку не спадало. Ми тепер не ходимо на вечори і самі їх теж не влаштовуємо…

— Ну так, але гості в нас часто бувають, і це не моя вина, любий Жане, хоч ти знаєш, яка я рада їм. То приїде якийсь твій давній клієнт з іншого міста, і ти запрошуєш його на обід, — він ще не влаштувався в заїзді і, звичайно, лишається ночувати в нас. А то навідається місіонер і живе в нас днів вісім… За два тижні ми чекаємо до себе пастора Матіаса з Канштата… Одне слово, видатки на платню такі мізерні, що…

— Але скільки їх набирається, Бетсі! Ми оплачуємо чотири душі самих слуг, а ти забула про цілий гурт людей, що працюють у фірмі!

— Невже справді з нашими достатками не можна найняти служника? — усміхнулася пані Елізабет і, схиливши набік голову, глянула на чоловіка. — Коли я згадую, скільки їх у моїх батьків…

— У твоїх батьків, кохана Бетсі? Ні, я таки мушу тебе запитати, чи ти добре уявляєш собі наше становище?

— Ні, Жане, я справді не дуже його уявляю…

— Ну, то я можу тобі легко все пояснити, — мовив консул.

Він умостився зручніше на канапі, закинув ногу на ногу, затягнувся сигарою і, трохи примруживши очі, заходився незвичайно швидко нанизувати цифри.

— Отже, коротко: небіжчик батько, царство йому небесне, перед сестриним заміжжям мав приблизно дев’ятсот тисяч марок, звичайно, не враховуючи вартості землі й фірми. Вісімдесят тисяч віддано сестрі в посаг до Франкфурта, а сто тисяч Готгольдові на устаткування, отже, лишилося сімсот двадцять тисяч. Тоді куплено цей дім, що, крім суми, отриманої за наш будиночок на Альфштрасе, з усіма поліпшеннями й обновою коштував рівно сто тисяч, отже, маємо шістсот двадцять тисяч. Сестрі до Франкфурта сплачено двадцять п’ять тисяч відступного, лишилося п’ятсот дев’яносто п’ять тисяч. Так стояли б справи на час батькової смерті, якби ті видатки не покриті були за кілька років прибутком у сумі двісті тисяч марок. Отже, всього ми мали сімсот дев’яносто п’ять тисяч. Після батькової смерті Готгольдові сплачено ще сто тисяч, а сестрі двісті шістдесят сім тисяч марок, і залишається, коли відняти ще тих кілька тисяч, які батько відписав у своїй духівниці лікарні Святого Духа, касі купецьких удів тощо, приблизно чотириста двадцять тисяч, а з твоїм посагом на сто тисяч більше. Отакий у загальному наш капітал, якщо не рахувати якихось там коливань вартості. Ми не такі вже страшенно багаті, кохана Бетсі, і ще треба й на те зважити, що обсяг торгівлі скоротився, а видатки лишаються ті самі… бо справа налагоджена так, що не дозволяє їх зменшувати… Чи ти зрозуміла мене?

Пані Елізабет, і далі тримаючи на колінах шитво, не дуже впевнено кивнула головою.

— Дуже добре зрозуміла, любий Жане, — відповіла вона, хоч далеко не все дотямила, а вже ніяк не могла збагнути, чому через усі ті великі суми не можна найняти служника.

Консул затягнувся сигарою, випустив угору дим і повів далі:

— Ти гадаєш, що коли господь покличе твоїх любих батьків до себе, нам ще перепаде чимала сума, і маєш слушність. А все ж… Не можна легковажити й надто розраховувати на це. Я знаю, що твій батько зазнав досить великих збитків, а саме через Юстуса, це всім відомо. Юстус дуже мила людина, але купець із нього не найкращий, та ще, як на те, йому й не повелося. Він на кількох операціях з давніми клієнтами багато втратив, а внаслідок зменшення оборотного капіталу подорожчали кредити, і твоєму батькові довелося кілька разів помагати йому чималими сумами, щоб не дійшлося до біди. Таке знову може статися, і боюся, що й станеться, бо — пробач мені, Бетсі, за відвертість, — весела безтурботність, така приємна в твоєму батькові, що вже відійшов від справжнє вельми пасує твоєму братові як купцеві. Ти мене розумієш… він не досить обережний. Так би мовити, трохи нерозважний і нестриманий… — Зрештою, батьки твої нічим себе не обмежують, що мене щиро тішить, вони й далі живуть на широку ногу, гм… як і належить з їхнім становищем…

Пані Елізабет поблажливо всміхнулася; вона знала, як чоловік ставиться до великопанських звичок її родини.

— Ну от, — знову мовив консул і поклав недокурок сигари в попільничку. — Що ж до мене, то я найбільше сподіваюся на те, що господь мене потримає на силі і я з його ласкавою допомогою доведу капітал фірми до колишнього. рівня… Думаю, тепер тобі все стало зрозуміліше, кохана Бетсі?

— Авжеж, любий Жане, ще б пак, — поспішила відповісти пані Елізабет, бо вирішила сьогодні більше не заводити мови про служника. — Але вже пора спати, га? Ми так засиділися…

Та через кілька днів, як консул прийшов із контори на обід у доброму гуморі, вони все-таки домовилися взяти Антона від Меллендорфів.

— Тоні ми віддамо до пансіону, а саме до панни Вайхброт, — сказав консул Будденброк так рішуче, що на цьому й стали.

Як уже мовилося, Тоні й Христіан давали більше підстав для невдоволення, ніж Томас, що зі справжнім хистом опановував торговельну справу, ніж Клара, що швидко підростала, чи сердешна Клотільда, чий апетит хоч кого втішив би. Щодо Христіана, то йому —і це ще був найменший його гріх, — останнім часом майже щодня доводилося після уроків пити каву в пана Штенгеля, аж нарешті пані Елізабет це набридло, і вона гарною карточкою запросила вчителя на переговори до себе на Менгштрасе. Пан Штенгель з’явився в своїй святковій перуці і в найвищих стоячих комірцях, а з кишені жилёта в нього стирчали гострі, як списи, олівці; він сидів з пані Елізабет у кімнаті з краєвидами, а Христіан тихенько підслухував їхню розмову з великої їдальні. Зразковий вихователь переконливо, хоч трохи й збентежено, виклав свої погляди, пояснив різницю між «лінією» і «ришкою», згадав про чудовий зелений ліс та про скриньку з вугіллям і протягом усієї розмови раз по раз казав «внаслідок чого», — мабуть, йому здавалося, що такий зворот найкраще пасує до цього вишуканого оточення. За чверть години прийшов консул, прогнав Христіана з їдальні і висловив панові Штенгелю свій щирий жаль, що син завдає йому стільки прикростей.

— О, боронь боже, пане консул, не кажіть так! Учень Будденброк має меткий розум і веселу вдачу. Внаслідок чого… Але трохи схильний до бешкетів, якщо мені дозволено так сказати, гм… внаслідок чого…

Консул чемно провів його по всьому будинку, після чого пан Штенгель попрощався.

Але це ще півбіди. Біда була в тому, що виявилося згодом. Якось учень Христіан Будденброк дістав дозвіл піти з приятелем до міського театру. Того вечора там саме йшов «Вільгельм Телль» ІШллера, а роль Теллевого сина Вальтера виконувала одна молода особа, така собі мадемуазель Майєр де ля Гранж, що мала особливу звичку, а саме: завжди з’являлася на сцені з діамантовою брошкою, байдуже, чи пасувала така прикраса до її ролі, чи ні. Діаманти були справжні, бо ж усі знали, що брошку їй подарував молодий консул Петер Дельман, син покійного оптового торговця лісом Дельмана з Першої Вальштрасе коло Гольштінської брами. Консул Петер, — як, скажімо, і Юстус Крегер, — належав до тих молодиків, що їх у місті звали «suitiers»[36], тобто був добрий гуляка. Він був одружений і мав навіть маленьку доньку, але давно вже не мирився з дружиною і жив як нежонатий. Від батька йому залишився чималий маєток, і він, так би мовити, провадив торгівлю далі, проте йшла поголоска, що він тратить гроші з основного капіталу. Звичайно він просиджував ранок у клубі або в пивниці під ратушею, куди ходив снідати, десь біля четвертої його можна, було зустріти на вулиці, а ще він часто їздив у справах до Гамбурга. Та передовсім Дельман був завзятий театрал, не пропускав жодної вистави й виявляв велику цікавість до персоналу трупи. Мадемуазель Майер де ля Гранж була остання з цілої низки молодих артисток, що їх він за минулі роки обдарував діамантами.

• Предыдущая
• 19/155
• Следующая