Тяжкі часи - Диккенс Чарльз - Страница 47
- Предыдущая
- 47/75
- Следующая
— Ну, дарма, — повів далі вкрай роздратований Горлодербі, — поки він там хріп, чи харчав, чи гарчав, як дзигар, чи ще там що, одно слово, поки він спав, якісь людці якимсь робом, чи то сховавшись у банку за дня, чи ні, це ще треба з’ясувати, добулися до Томового сейфа, зламали замок і забрали, що там було. Потім їх, видно, щось сполохало, і вони вшилися парадними дверима, відчинивши їх підробленим ключем і знов замкнувши за собою на два оберти (їх завше замикається на два оберти, і ключа пані Спарсіт кладе собі під подушку). Того підробленого ключа опівдні знайдено недалеко банку. Тривоги, звісно, ніхто не зняв, аж поки вранці оцей-о парубійко, Бітцер, устав та почав прибирати в кімнатах. Глянув — аж Томів сейф стоїть нарозтіж. Він до нього — замка зламано і гроші забрано.
— До речі, а де ж це Том? — спитав Гартгаус, озираючись довкола.
— Він помагав поліції й зостався в банку, — відповів Горлодербі. — Еге, хай би ці поганці спробували пограбувати мене, як я був у його літах. Хоч би тільки півтора шилінга на це діло потратили, і то б навіть своїх грошей не вернули.
— А є на кого підозра? — поцікавився пан Гартгаус.
— Підозра? А ви ж як думаєте! — відказав Горлодербі, висмикуючи руку з-під руки пані Спарсіт, аби втерти спітнілого лоба. — Еге! Щоб Джозаю Горлодербі з Кокстауна пограбовано та не було ні на кого підозри? Ні, вибачайте, пане добродію!
— А можна спитати, на кого?
— Гаразд, я вам скажу, — відповів Горлодербі, зупинившись і повернувшись до всіх обличчям. — Тільки не треба про це скрізь плескати, чи радше ніде не треба про це плес кати, щоб не остерегти поганців (бо їх була ціла банда). Отож глядіть, це таємниця. Слухайте ж, — пан Горлодербі знов витер лоба. — Що ви скажете… коли тут знати пальці одного з моїх робітників? — вибухнув він.
— Сподіваюсь, не нашого приятеля Безбола? — байдуже мовив Гартгаус.
— Ви вгадали, — відповів Горлодербі, — тільки не бола, а дола.
— Не може бути! — зойкнула тихо Луїза.
Горлодербі враз учепився за той здивований і недовірливий вигук:
— О, аякже! Я так і знав. Я вже звик до цього. Знаю все до слова Як їх послухати, то вони найкращі люди в світі, ці робітники. О, язиками молоти вони зугарні! Вони, бач, нічого не хочуть, тільки щоб їм їхнє право пояснили. Але я вам заявляю: покажіть мені невдоволеного робітника, і я вам покажу людину, готову на будь-яке погане діло. На будь-яке, чуєте?
То була ще одна модна в Кокстауні вигадка, що її невтомно розповсюджувалось і що в неї дехто з кокстаунців справді вірив.
: — Але я цих людців добре знаю, — не вгавав Горлодербі. — Я їх усіх наскрізь бачу. Пані Спарсіт, ось пригадайте: застерігав я цього лобуря, коли він уперше прийшов до мене й почав допитуватись, як поламати віру й повалити державну церкву? Ви ж, пані Спарсіт, із високого роду, ви найвищим вельможам рівня, то не дасте мені збрехати. Сказав я йому чи не сказав: «Від мене правди не втаїш! Я таких, як ти, не люблю. І затям, що це діло тебе до добра не доведе!»?
— Авжеж, пане добродію, — потвердила пані Спарсіт, — ви тоді його напучували дуже переконливо саме такими словами.
— Це тоді, як він прикро вразив вас, — іще нагадав нам Горлодербі, — уразив і обурив.
— Так, пане добродію, — відмовила пані Спарсіт, — він мене тоді безперечно вразив. Правда, мушу визнати, що я, може, й не була б така вразлива в цих питаннях — така по-дурному вразлива, коли хочете, — якби я завжди посідала своє нинішнє становище в суспільстві.
Пан Горлодербі, аж надувшися з пихи, втупив очі в Гартгауса, ніби промовляв: «Ця жінка — моя власність, а вона, либонь, варта вашої уваги?» А тоді повернувся до своєї розповіді:
— Ну, а що я йому сказав при вас, Гартгаусе, ви, певне, й самі пригадаєте. Я йому висипав усе в вічі. Я з ними ніколи не марципанюся. Бо я їх знаю. Що ж далі, пане добродію? А ось що: за три дні по тому він здимів. Ушився хтозна-куди, точнісінько як моя мати, коли мене малого покинула. Різниця тільки та, що він іще гірша негідь, ніж була вона, якщо це лишень можливо. А що ж він робив, перше ніж ушитись? Що ви скажете, — пан Горлодербі говорив, ніби рубаючи фрази, і за кожною пристукував кулаком, як по бубоні, по вершку капелюха, що його держав у руці, — що ви скажете, почувши, що його всі три вечори бачено коло банку? Що він уже смерком тинявся там та підглядав? І пані Спарсіт іще тоді його завважила та подумала, що це річ непевна, а тоді сказала Бітцерові, і вони стежили за ним удвох? А на слідстві сьогодні виявилося, іцо й сусіди його помітили? — і, скінчивши на найвищій ноті, пан Горлодербі, мов східна танцівниця, насадив свого бубона на голову.
— Справді підозріло, — погодився Джеймс Гартгаус.
— Ще б пак ні! — сказав Горлодербі, грізно мотнувши головою. — Ще б пак не підозріло. Але він не сам був у цьому ділі. Там ще якась баба заплутана. Бачте, воно завше так: поки біда не станеться, нічого й не знаєш, а як коня вкрадено, аж тоді виявляється, що замки несправні. Виринула якась стара баба. Якась стара відьма, що час від часу, либонь, на мітлі прилітала до міста. Отож вона ще перед тим цілий день назирала за моїм домом і того самого вечора, що ви його бачили, коли він вийшов від мене, покралася геть удвох з ним раду радити — певне, він їй сказав, що роботу кидає, і пристав на це чортяче діло. «Справді, у нього в кімнаті була якась стара жінка й ховалася в темному кутку», — подумала Луїза.
— І це ще не все, що ми про них дізналися, — сказав Горлодербі, таємниче киваючи головою. — Але годі, поки що я більш нічого не скажу. А ви ж, будьте ласкаві, глядіть, щоб нікому про це ні слова! Може, й не зразу, але ми їх злапаємо! Навмисне дамо їм трохи погуляти, це не зашкодить.
— Звичайно, їх покарають з усією суворістю закону, як пишеться в оголошеннях, — зауважив Джеймс Гартгаус, — і так їм і треба. Хто береться грабувати банки, мусить за те й платитися. Коли б не так, то ми б усі взялися грабувати банки. — Він лагідно забрав з руки в Луїзи парасольку, розгорнув і підняв у неї над головою, хоч вони й так ішли в холодку.
— А тим часом, Лу Горлодербі, — сказав її чоловік, — треба подбати про пані Спарсіт. У неї нерви розладнались від цієї історії, то хай перебуде тут днів кілька. Отож улаштуй її вигіднеиько.
— Дуже вдячна вам, пане добродію, — озвалась та поміркована пані, — але, прошу вас, не дбайте дуже за мої вигоди. Мені не треба нічого.
Проте дуже скоро виявилося, що саме її невибагливість найтяжче вдовольнити: пані Спарсіт так мало дбала за себе і так дуже піклувалась за інших, що аж у печінки всім уїлась. Коли їй показали приділену їй кімнату, вона так ужахнулась її пишнотою, що могло спасти на думку, ніби вона воліє переночувати в пральні на маглі. Безперечно, Паулери й Скеджерси звикли до розкошів, «але я повинна пам’ятати, — раз у раз промовляла пані Спарсіт гідно, надто як поблизу був хто-небудь із слуг, — що для мене все те минулось. Якби я могла, — казала вона, — взагалі стерти зі своєї пам’яті те, що мій небіжчик був родом з Паулерів, а сама я рідня Скеджерсам, чи навіть зовсім скасувати цей факт та обернутись на людину простого походження і без вельможних родичів, я б дуже радо це зробила. Я б уважала, що за нинішніх обставин просто повинна так зробити». Тон самий аскетичний настрій примушував її за столом доти відмовлятися від вин та закусок, аж поки пан Горлодербі навпростець звелів їй призволитись; тільки тоді, відказавши: «Ви дуже ласкаві, пане добродію», — вона зреклася своєї допіру оголошеної постанови «зачекати простої баранинки». Так само ревно вибачалась вона, попросивши солі; а з вдячності до пана Горлодербі, аби якнайпереконливіше потвердити те, що він сказав за її нерви, час від часу відхилялась на бильце й тихо плакала. В такі хвилини всі могли (чи радше повинні були) бачити, як по її римському носі котиться велика, схожа на кришталеву сережку, сльозина.
Але головною зброєю пані Спарсіт була її непохитна звага жаліти пана Горлодербі. Не раз вона, поглянувши на нього, мимовільно хитала головою, ніби промовляючи: «Бідолашний Йорику!» А дозволивши собі в такий спосіб зрадити свої почуття, вона з усієї сили напускала на себе гарячкову веселість і казала: «Яка я рада, пане добродію, що ви не берете нічого до серця», — і всіляко виявляла свою безмірну втіху з того, що пан Горлодербі так уміє кріпитись. Іще однієї химерної хиби вона ніяк не вміла в собі побороти, хоч перепрошувала за неї раз по раз: її весь час тягло називати пані Горлодербі панною Товкматч, і за вечір вона помилилась так разів із п’ятдесят, коли не всі сто. Врешті пані Спарсіт аж збентежилась трохи від того, але виправдалась тим, що, мовляв, їй здається так природно називати молоду господиню гіаниою Товкматч, і навпаки, вона майже не годна переконати себе, що оця дівчина, яку вона мала приємність знати ще дитиною, тепер направду стала пані Горлодербі. І дивна річ: що більше вона про це думає, то тяжче видається їй це збагнути: «бо ж, — пояснила вона, — різниця така…»
- Предыдущая
- 47/75
- Следующая
