Тяжкі часи - Диккенс Чарльз - Страница 44

• Предыдущая
• 44/75
• Следующая

Ото в тінистому парку тієї затишної садиби довгими, паркими літніми днями й почав пан Гартгаус свої спроби — чи не відміниться й задля нього те обличчя, що так здивувало його під час першої зустрічі.

— Пані Горлодербі, який це щасливий випадок, що я застав вас тут саму! Мені вже давно хочеться побалакати з вами віч-на-віч.

Нічого випадкового, ані дивного в тому не було, бо о такій порі вона щодня бувала сама, і якраз у своїй улюбленій місцині. То була галявина в густому гаї, де лежало кілька зрубаних дерев; там вона сиділа й дивилась на опале торішнє листя, як колись удома на жаринки, що падали, гаснучи, в каміні.

Він сів поруч неї й зазирнув їй в обличчя.

— Ваш брат, мій юний друг Том…

Щоки її ураз порожевіли, і вона зацікавлено обернулась до нього. «Яка вона робиться принадна, коли її личко отак яснішає! — подумав він. — Зроду не бачив нічого дивовижнішого й чарівнішого!» — І вираз його обличчя зрадив ті думки, хоча, можливо, й не зрадивши його самого, бо хтозна, чи не умисна була та зрада.

— Пробачте. Ви так прегарно виявляєте свої почуття до брата… Том мусив би так пишатися ними… Я знаю, що це зухвальство, але не можу не захоплюватись.

— Та ще мавши таку щиру вдачу, — стримано зауважила вона.

— Ні, пані Горлодербі, ні. Ви ж знаєте, що вас я ніколи не дурю, і знаєте, що я досить гидкий примірник людської породи, ладний будь-коли продати себе, аби лиш за достатню суму, і зовсім не здатний ні на які ідилічні почуття чи вчинки.

— Я чекаю, що ж ви скажете мені про брата, — відмовила вона.

— Ви суворі зі мною, і я того заслуговую. Я, звісно, багато не вартий, але одного в мене не відберете: я не криводушний, я ніколи не кривлю душею. Але ви самі мене збентежили й перебили думку. Отже, про вашого брата. Він мене цікавить.

— Невже вас може щось цікавити, пане Гартгаусе? — спитала Луїза напівнедовірливо й напіввдячно.

— Якби ви мене про це спитали тоді, коли я тільки-но сюди прибув, я б, напевне, відповів «ні». А тепер, навіть ризикуючи здатися нещирим і збудити вашу недовіру, мушу сказати «так».

Луїза ворухнула губами, неначе хотіла щось сказати, але голос її не слухався. Нарешті вона вимовила:

— Пане Гартгаусе, я вірю, що ви справді зацікавлені моїм братом.

— Дякую. Гадаю, що я маю право на вашу довіру. Ви самі знаєте, що я не претендую на великі заслуги, але це право я, мабуть, заслужив. Ви так багато зробили для нього і так його любите; все ваше життя, пані Горлодербі, являє приклад такого чудовного самозречення задля нього… Пробачте, я знов відбігаю від теми. Я цікавлюсь вашим братом заради його добра.

Луїза рухнулась ледь помітно, ніби хотіла вже схопитися й утекти; але він відразу змінив тон, і вона залишилась.

— Пані Горлодербі, — провадив він уже спокійніше, одначе так видимо силуючи себе до того, що цей новий тон здавався ще промовистіший, — це не такий уже й непрощенний гріх, коли юнак у таких літах, як ваш брат, буває легковажний, необачливий і марнотратний — одно слово, трохи непутящий, як то кажуть. Адже такий ваш брат?

— Так.

— Дозвольте мені бути цілком відвертому. Як ви гадаєте, він грає на гроші?

— По-моєму, він на перегонах закладається.

Пан Гартгаус мовчав, ніби його не задовольнила та від повідь, і вона ще додала:

— Я знаю, що він закладається.

— І, звичайно, програє?

— Так.

— А на перегонах завжди програють. Чи дозволите мені висловити припущення, що ви часом позичаєте йому гроші на такі речі?

Луїза сиділа, дивлячись у землю, але на ті слова підвела очі запитливо й трохи ображено.

— Люба пані Горлодербі, не думайте, що це просто безцеремонна цікавість. Я боюся, що Том може отак помаленьку влізти в халепу, і хочу, як людина, навчена власним гірким досвідом, простягти йому дружню руку. Чи треба знов казати, що це заради його добра?

Луїза, видно, хотіла щось відповісти, але так і не спромоглася.

— Як уже признаватися щиро в усьому, що мені спадало на думку, — провадив Джеймс Гартгаус, знову видимо силуючи себе до недбалішого тону, — то признаюся вам, що мене бере сумнів, чи в дуже сприятливих умовах ваш брат зростав. І, даруйте мені таку відвертість, чи могли скластися дуже щирі взаємини між ним і його вельмишановним татусем.

— Я теж цього не думаю, — відповіла Луїза, аж почервонівши на згадку про своє власне життя в батьківському домі.

— Або між ним і — я певен, що ви не зрозумієте мене хибно — між ним і його високоповажним швагром?

Луїза червоніла дужче й дужче і вже горіла як жар, коли відповідала тихим голосом:

— І цього я не думаю…

— Пані Горлодербі, — помовчавши трохи, сказав Гартгаус, — а чи не могло б бути щирішої довіри між вами і мною? Багато напозичав у вас Том?

— Зрозумійте, пане Гартгаусе, — повагавшись хвильку, відповіла Луїза, що від самого початку розмови почувалася трохи збентежено чи навіть розгублено, і все ж зберегла завсідну свою стриманість, — зрозумійте: як я вам скажу те, про що ви допитуєтесь, це не означає, що я скаржуся чи за чимось шкодую. Я ніколи й ні на що не скаржилась і ні за чим не шкодую анітрохи. «О, та вона ще й з перцем!» — подумав Гартгаус.

— Вийшовши заміж, я дізналася, що мій брат уже й тоді мав великі борги. Цебто великі, як на нього. Досить великі, щоби я мусила продати деякі свої оздоби. То не була жертва, я продала їх без найменшого жалю. Я ними зовсім не дорожила, вони не мали для мене ніякої ціни.

Чи то побачивши з його обличчя, що він здогадується, які то оздоби, чи просто злякавшися, що він може здогадатись про те, Луїза почервоніла знову. І якби він не збагнув зразу, що йшлося за чоловікові подарунки, то мусив би збагнути тепер, хоч би навіть був куди дурніший.

— Відтоді я кілька разів віддавала братові все, що могла, — цебто все, що мала. Коли вже я вам звірилась і коли вас справді цікавить його доля, то я буду відверта до кінця. Нещодавно, вже як ви стали бувати в нас, він попросив у мене сто фунтів відразу. Такої суми я йому дати не змогла. Мене весь час дуже тривожило, що він так заплутався, але досі я нікому нічого не казала, аж тепер оце звіряюсь на вашу честь. Я нікому не могла відкритися, бо… та ви самі вже здогадалися, чому… — І Луїза урвала мову.

Бистрий на розум Гартгаус і тут не прогавив нагоди з якнайкращого боку показати їй себе, ледь прикрившися її братом.

— Пані Горлодербі, хоч яка зіпсута й зашкарубла моя душа, однак, запевняю вас, мене вкрай зворушило те, що ви розповіли. Я не можу дуже суворо засуджувати вашого брата. Я розумію й поділяю вашу мудру поблажливість до його витівок. Попри всю мою повагу і до пана Товкматча, і до пана Горлодербі, я не можу не думати, що виховувалося його не дуже вдало. Погано підготований до звичаїв того суспільства, де він мав грати свою роль, він з одних крайнощів, що до них його — безперечно, з найкращими намірами — так довго силувано, наосліп удався в інші крайнощі. А щиро англійська, трохи шорсткувата простота пана Горлодербі, хоч сама собою й вельми приваблива риса, одначе, як ми вже з вами погодилися, мало заохочує до звірень. Я б сказав, коли дозволите, що його вдачі цілковито бракує тієї чуйності, в якій могла б шукати розради й напуття молода людина, що її душі, її прагнень, її нахилів доти не розуміли й спрямовували їх у зовсім хибний бік.

Луїза дивилася просто себе, через помережану тремтливими сонячними плямами галявину, в сутінь густого гаю, і на її обличчі Гартгаус читав, що ті дуже поважно вимовлені слова вона прикладає до себе.

— Отже, його багато що виправдовує — провадив він. — І все ж є за Томом одна велика провина, що її я не зміг би пробачити, бо надто вона, на мій погляд, тяжка.

Луїза звернула погляд на нього й спитала, що ж це за провина.

— Може, я й так уже досить сказав, — відповів він. — Може, краще було б, якби цей натяк узагалі не вирвався в мене.

— Ви мене лякаєте, пане Гартгаусе. Прошу вас, скажіть, у чому річ.

— Ну що ж, аби звільнити вас від марної тривоги, та ще задля тієї довіри, яка постала між нами в тому, що стосується вашого брата, і яку я, запевняю вас, ціную над усе на світі, — я мушу послухатись. Я не можу йому пробачити того, що не помітно в кожному його слові, кожному погляді, кожному вчинкові дяки за сестрину любов, за її відданість, за її самозречення, за всі її жертви. Бо за все те, скільки я міг помітити, він відплачує їй аж надто скупо. Те, що вона задля нього зробила, заслуговує повсякчасної любові і вдячності, а не вередів та набурмосених мін. Хоч який я сам зіпсутий, пані Горлодербі, проте моє серце ще не затужавіло настільки, щоб мене не вражала оця вада у вашому браті чи щоб я міг її легко вибачити.

• Предыдущая
• 44/75
• Следующая