Тяжкі часи - Диккенс Чарльз - Страница 35

• Предыдущая
• 35/75
• Следующая

— Даруйте, пані Горлодербі, але я навіть цим не можу похвалитись. Запевняю вас, якби всі мої однодумці поскидали личини та об’єдналися в одну партію, вона була б найчисленніша в країні.

Ту хвилину озвався пан Горлодербі, що вже трохи був не луснув від незвично довгої мовчанки. Він запропонував відкласти сімейний обід на пів до сьомої, а тим часом обводити пана Гартгауса з візитами по найвпливовіших виборцях Кокстауна та околиці. Так і зробили, і пан Джеймс Гартгаус, тонко використовуючи насмикані з Синіх книг знання, блискуче склав іспита, хоч і знудився страшенно.

Як вернулись обідати, стіл було накрито на чотирьох, однак сіли вони за нього тільки втрьох. Пан Горлодербі відразу почав оповідати, як смачно пахли тушковані вугрі, що він колись, іще восьмирічним хлопчаком, купляв на півпенса у вуличних торговців, та чим відгонила призначена до поливання вулиць вода, що нею він запивав ту ласу потраву. А за юшкою й рибою знов розважив свого гостя, вирахувавши, що він (Горлодербі цебто) замолоду з’їв у вигляді вудженої ковбаси не менше як три коняки. Джім слухав ті теревені, вряди-годи вкидаючи мляве «знаменито!», і вони б, можливо, схилили його до ухвали другого-таки дня податися знов до Єрусалима, коли б його не зацікавила так гостро Луїза. «Невже немає нічого, — думав він, поглядаючи на господиню, що її дівоча постать, невеличка, тендітна, дуже зграбна, виглядала і принадно, і якось не до ладу на чільному місці за столом, — невже немає нічого, що б могло пожвавити це обличчя?»

Ні, є! Далебі, є, і ось воно з’явилося — в зовсім несподіваній подобі! Прийшов Том. Щойно прочинилися двері, як її обличчя враз відмінилось, осяяне усмішкою.

Прегарна то була усмішка. Може, вона б і не вразила так пана Джеймса Гартгауса, якби він не дивувався вже стільки з незворушного Луїзиного обличчя. Луїза простягла руку — маленьку, зграбненьку, ніжну ручку, і пальці її так обхопили братові, наче вона хотіла піднести їх до губів. «Ти ба! — подумав гість. — Значить, оце щеня — єдине створіння, до якого вона не байдужа. Так, так!»

Щеня познайомлено з гостем, і воно сіло за стіл. Назвисько це було хоча й не дуже хвальне, однак не зовсім і нсзаслужеие.

— Коли мені було стільки років, як тобі, Томе, — сказав пан Горлодербі, — я приходив обідати вчасно або лишався без обіду!

— Коли вам було стільки років, як мені, — огризнувся Том, — вам не доводилось виправляти спартаченнх балансів, ані перевдягатися потім до столу.

— Ну, годі про це, — сказав Горлодербі.

— Годі, то й годі, — буркнув Том. — Не я ж завівся.

— Пані Горлодербі, — озвався Гартгаус, що дуже добре чув усю ту пересварку, — обличчя вашого брата здається мені дуже знайоме. Чи не міг я де зустрічатися з ним за кордоном? Або, може, в школі?

— Ні, — відповіла Луїза, враз зацікавлена, — він ніколи не бував за кордоном і вчився тут, удома. Томчику, це я пояснюю панові Гартгаусові, що він не міг зустріти тебе за кордоном.

— Не мав такої приємності, добродію, — мовив Том.

Не знати, що в ньому так тішило сестру — в цьому похмурому юнакові, не дуже ласкавому навіть до неї. Така вже, певне, велика була самотність її серця і потреба комусь його віддавати. «Тим більш, виходить, що оце щеня — єдине в світі створіння, до якого вона не байдужа, — знову й знову думав пан Джеймс Гартгаус. — Єдине в світі… Єдине в світі!»

І при сестрі, і тоді, коли вона вже вийшла, щеня нітрохи не приховувало своєї зневаги до пана Горлодербі, а навпаки, всіляко її підкреслювало, перекривляючи його та підморгуючи, щойно цей ворог умовностей відвертався. Не відповідаючи на ті телеграфні знаки, пан Гартгаус, однак, цілий вечір усіляко його під’юджував і виявляв до нього надзвичайну приязнь. А коли він підвівся і, прощаючись, сказав, що не певен, чи втрапить сам потемки до свого готелю, щеня зразу напросилося в поводирі і вийшло з ним на вулицю.

Дуже цікаво, що з юнака, виховуваного за системою неухильного придушення всього властивого людській природі. виріс лицемір, але таке, безперечно, трапилося з Томом. Дуже дивно, що юнак, якого ніколи й на п’ять хвилин уряд не полишали на самого себе, врешті так і не навчився кермувати собою, але саме таке й сталося з Томом. І вже зовсім годі збагнути, як це юнака, чию уяву задушено ще в колисці, могли ще тривожити якісь її залишки, що прибрали подоби найтваринніших потягів, але якраз таким виродком, без сумніву, виявився Том.

— Ви палите? — спитав його пан Гартгаус, коли вони підійшли до готелю.

— Ще б пак! — відповів молодик.

Задля чемності Гартгаус мусив запросити його до себе в номер, і Том задля чемності мусив до нього зайти. І від прохолодного напою, зготованого відповідно до погоди, однак досить міцного, і від сигар ліпшого гатунку, ніж можна було купити в Кокстауні, молодий Товкматч дуже скоро почувся зовсім невимушено й перейнявся ще більшим захватом перед своїм новим приятелем.

Розсівшись на одному кінці канапи, він попахкав сигарою, тоді відігнав дим з-перед очей і почав розглядати пана Гартгауса, що сидів на другому кінці. «Наче зовсім і не дбає про своє вбрання, — подумав він, — а як доладно все на ньому лежить! Що то є столиця!»

Спіймавши Томів погляд, пан Джеймс Гартгаус зауважив, що той нічого не п’є, і власного рукою недбало долив йому келиха.

— Дякую, — белькнув Том. — Дякую. Ну що, пане Гартгаусе, натішилися сьогодні досхочу з старого Горлодербі? — спитав він, знову підморгнувши й хитро дивлячись на розмовника поверх свого келиха.

— А чого, добрячий чолов’яга! — відказав пан Джеймс Г артгаус.

— Добрячий, кажете? — І Том знову підморгнув йому.

Пан Гартгаус, осміхнувшись, підвівся з канапи й став навпроти Тома перед холодним каміном, зіпершися на нього спиною. Затягнувся разів кілька сигарою, тоді сказав, дивлячись на Тома згори вниз:

— Кумедний з вас швагер, Томе!

— Ви, мабуть, хотіли сказати, що з старого Горлодербі кумедний швагер? — відказав Том.

— Та й кусливий же ви, Томе! — засміявся пан Гартгаус.

Том аж умлівав від задоволення, до того приємно було йому, що він отак сприязнився з такою камізелькою, і що його отак по-дружньому називає просто Томом такий голос, і що він отак швидко став розмовляти запанібрата з такими бакенбардами.

— Е, що мені старий Горлодербі, коли ви на це натякаєте, — сказав він. — Я його завжди називав так, як оце тепер називаю, хоч би й перед ким, і завжди думав про нього те, що й тепер думаю. І надалі не збираюся на гречний тон задля нього переходити. Трохи вже мені, здається, запізно це робити.

— Та на мене можна не зважати, — відказав Джеймс. — Але при його дружині, мабуть, варто б поберегтися.

— При його дружині? — перепитав Том. — Цебто при моїй сестрі Лу? О, аякже! — він засміявся, тоді хлиснув ще прохолодного напою.

Джеймс Гартгаус стояв усе на тому самому місці, в тій самій поставі, так само недбало-елегантно палив сигару і, дивлячись приязно на щеня, почувався таким собі добродушним демоном-спокусником, що тільки витає над обраною жертвою, певний: досить йому пожадати, і вона віддасть йому всю до решти душу. І щеня начебто справді скорялося тому впливові. Воно поглянуло на свого розмовника догідливо, тоді поглянуло захоплено, тоді поглянуло зухвало й поставило одну ногу на канапу.

— Моя сестра Лу? — спитав ще раз Том. — Та вона ніколи не любила старого Горлодербі.

— Це минулий час, Томе, — відказав пан Джеймс Гартгаус, збиваючи мізинцем попіл з сигари. — А ми перебуваємо нині в теперішньому.

— Дієслово «любити». Друга дієвідміна. Дійсний спосіб. Теперішній час. Перша особа однини: я не люблю. Друга особа однини: ти не любиш. Третя особа однини: вона не любить, — протарабанив Том.

— Дуже дотепно! — похвалив його приятель. — Але ви, звичайно, жартуєте.

— Які там жарти! — вигукнув Том. — Слово честі! Невже ви, пане Гартгаусе, справді могли подумати, що Моя сестра любить старого Горлодербі?

• Предыдущая
• 35/75
• Следующая