ТАРС уповноважений заявити… - Семенов Юлиан Семенович - Страница 51

• Предыдущая
• 51/69
• Следующая

— Ви ж мені назвали імена ваших дру…

— Друзів містера Лоренса, — перебив його Глебб. — Я й він — це різні речі, я борюсь за свою любов і за свій бізнес, у нього ж — інші завдання, Віт.

— Гаразд. Я розумію. Це — позиція… Я просто хотів сказати: якщо ви назвали мені імена, то й я не буду писати, а також назву відомі мені імена, згодні? Джон подивився на Пілар; та кивнула.

— Отже, містер Лао, містер Лім, міс Фернандес, гер Шанц, покійний секретар Лао містер Жуї, інспектор британської митниці. Бачите, я дав вам значно більше імен, ніж ви мені. Я вчинив по-джентльменськи?

— Так, — сказав Глебб. — Цілком.

«Дурень, чого ти поспішаєш? Я ж не назвав тобі тих імен, про які ти не можеш не здогадатись, невже в тебе погана пам'ять? — напружено думав Славін. — Чи для тебе найголовніше — втовкмачити мені свої імена? Починай, бачиш, як напружено я чекаю?»

— Ні, — тихо сказала Пілар. — Ви не назвали ще одного імені.

Глебб знову посміхнувся, зіграв зразу ж:

— Їй ніхто не повірить, вона божевільна.

— Ви — про Емму? — спитав Славін. — Так, Пілар?

— Так.

— Більше я нікого не забув?

— Ні, — сказала Пілар.

Славін допив свій джин, поставив склянку на мармур каміна і посміхнувся:

— А ви?

Дубов зайшов до кабінету начальника відділу о дванадцятій.

— Здрастуйте, Федоре Андрійовичу, я до вас з проханням.

— Будь ласка.

— Ви мене сьогодні з другої до третьої не відпустите?

— Ви вже закінчили опрацювання матеріалів по Нагонії?

— До години закінчу. Посиджу без обіду, але закінчу. Хочу поїхати в загс…

— Ах, он як?! Вітаю, від щирого серця вітаю. Хто пасія?

— Мила, славна людина з робітничої сім'ї, так що з оформленням, гадаю, ніяких ускладнень не буде. На візу мені ви вже дали запит?

— Ждемо.

— Час іще є. Отже, ви дозволяєте мені?

— Звичайно, звичайно, Сергію Дмитровичу, заперечень нема.

Дубов повернувся на місце, заглянув перед цим у секретний відділ, розклав на столі папки з матеріалами про Нагонію і, вийнявши ручку, став учитуватися в рядки; ручку тепер він тримав строго вертикально, зауваження ЦРУ врахував; фотокадри були зрізані як треба, зверху й знизу, а в Ленглі цінили не те що рядок — кому.

О другій годині він подався на стоянку, сів у «Волгу» і поїхав до Ольги.

— Здрастуй, лапо, — сказав він. — Паспорт з собою?

— Так. А що?

— Нічого. Я хочу зробити тобі сюрприз.

Коло загсу він спинив машину, піднявся з дівчиною на другий поверх; Ольга повисла в нього на руці, пригорнулась, поцілувала у вухо.

— Не треба привертати уваги, — шепнув Дубов. — Стримуй емоції, будь ласка.

— А якщо вони не стримуються?

— Так не буває. Витримка — насамперед. Дуже хочеш бути дружиною?

— Дуже.

— Чому ви всі так заміж хочете, скажи?

— Мабуть, тому, що кохаємо. Дубов усміхнувся:

— А що таке кохання? Можеш пояснити? Гаразд, це філософія, заповнюй бланк, лапо. Через кілька місяців поїдеш зі мною на захід, там ми з тобою з'ясуємо цю філософську проблему. Хочеш зі мною поїхати? На роботу, на роботу, бити буржуїв у їхньому барлозі, хочеш?

— Який же ти сильний і розумний, Серьожо! Як мені гарно з тобою!

Дубов заповнив свій бланк швидко, допоміг Ользі заповнити бланк, неуважно вислухав працівників загсу:

— Від щирого серця поздоровляємо вас. Ждемо через три. місяці, машину можна замовити на першому поверсі, а з приводу обручок зверніться в кімнату номер вісім, там усе пояснять.

— За обручки і машину — спасибі, — сказав Дубов, — а от три місяці нас аж ніяк не влаштовують. Ми ось-ось виїжджаємо за кордон, у справах, може, посприяєте, щоб прискорили оформлення нашого шлюбу? Якщо потрібно, підготую листи, гаразд?

… Потім Дубов одвіз Ольгу на роботу, дозволив їй поцілувати себе:

— Тільки у вухо не треба, боюсь лоскоту.

О п'ятій годині він здав папки у відділ, перевірив, чи точно секретниця записала годину, і пішов на профспілкові збори.

Дубов, на відміну від інших, був підкреслено уважний; коли хтось з промовців гостро ставив питання, він переглядався з тими, хто сидів у президії, і, залежно від реакції там, відповідно й поводився: обличчя в нього мінялось, наче людина приміряла маски античних акторів — то подив, то радість, то обурення, то поблажливість, то цікавість…

Після зборів Дубов поїхав додому. Він піднявся в ліфті на четвертий поверх, відчинив двері й відчув на плечах руки: поруч з ним стояли Проскурін і Гмиря; біля дверей — три чекісти; поняті — дві жінки й чоловік з дивною бородою; вона здалася Дубову якоюсь картатою: сивина — знизу, потім клоччя чорного волосся і рудий полиск біля вуха.

— В чому справа, товариші? — спитав Дубов, відчуваючи, як його обличчя побагровіло; в горлі застряг важкий клубок, заважав дихати.

— Ми зайдемо до вас і там усе пояснимо, — сказав Гмиря. — Відмикайте двері своїм ключем.

У Дубова тремтіли руки, і ключ ніяк не міг попасти в замкову щілину.

— У мене вже хтось бу-ув, — сказав він сам собі, — я відчуваю, тут уже був хтось…

У кімнаті Дубову запропонували сісти, спершу обшукавши його: обличчя в нього стало бліде, зразу ж залягли синці під очима.

— Ознайомтеся з ордером на обшук, — сказав Гмиря. Дубов ніяк не міг прочитати, рядки двоїлись.

— Ви можете шукати, але тільки що? — сказав він. — Мені здається, що сталась якась помилка. Або порушуються норми соціалістичної законності.

Слідчий, капітан Агібалов, підсунув собі стілець, сів навпроти Дубова:

— Ви не хочете признатися у всьому щиросердо?

— В чому?

— Подумайте. На щиросерді зізнання завжди зважають.

— У чому-у я повинен зізнатися-ся? — тяжко заникуючись, спитав Дубов.

— Вміли напаскудити, вмійте й відповідати, Дубов, — сказав Гмиря.

— Мені признава-атись нема в чому. І даремно ваші люди відганяють мою машину.

Проскурін глянув на Гмирю — машину справді відганяли; треба було спішно перевірити, чи нема в ній тайника.

— Що ж, починайте обшук, — сказав слідчий Агібалов, — а ми поки що посидимо…

Спостерігаючи за тим, як чекісти почали обшук, Агібалов неквапливо взяв ліхтарик, що стояв на столі, витяг батарейки, дві відсунув, а третю почав зосереджено крутити в руках.

Дубов, не відводячи погляду, стежив за його пальцями — обличчя його знов почервоніло, язик пересох і здавався йому страшенно важким.

Слідчий поклав батарейку, закурив, підсунув собі попільничку, акуратно поклав обгорілого сірника, подивився на Дубова; той сидів напружений, трохи відкинувши голову, губи в нього тремтіли, аж побіліли.

Агібалов знову взяв батарейку, відгвинтив дно, виклав на стіл капсулу з плівкою, глянув на Дубова.

— Виходить, ви зна-аєте…

— Знаємо, — відповів Агібалов і вийняв з портфеля камінь: звичайнісінький собі камінь, тільки легенький, натисни на невидиму кнопку — розкриється; цей тайник щойно знайшли в гаражі…

Дубов подивився на Гмирю й Проскуріна, які сиділи поруч з ним на бильцях крісла, так, щоб він не міг встати, потім перевів погляд на Агібалова:

• Предыдущая
• 51/69
• Следующая