Бомба для голови - Семенов Юлиан Семенович - Страница 26
- Предыдущая
- 26/77
- Следующая
— Алло, це прокурор Берг! Не думайте кинути трубку! Приїжджайте до мене негайно, коли не хочете, щоб нашу розмову записали на плівку у відомстві вашого чоловіка.
Коли Шорнбах прийшла до прокурора, він зразу ж перейшов у наступ:
— Ви готові підтвердити під присягою, що не були разом з Люсом у «Евриці»? Перед тим, як відповісте мені, постарайтеся зрозуміти ось що: я доведу, що ви були з Люсом у кабаку, я доведу це напевне. Ваш чоловік повинен був сказати вам, що Берг даремно ніколи нічого не обіцяє, а, пообіцявши, виконає — і не його, Берга, провина, що над ним, Бергом, є ще начальники… Інакше, я думаю, ви б не носили прізвище Шорнбах, бо ваш чоловік тільки тепер мав вийти з тюрми як генерал Гітлера. А довівши, що ви були з Люсом у кабаку з другої години ночі до шостої ранку, я зразу це розголошу. Але перед цим я притягну вас до суду за неправдиві свідчення, фрау Шорнбах. Коли ж ви скажете мені під присягою правду, я зроблю все, щоб ваше ім’я не потрапило на сторінки преси. Я не можу вам гарантувати цього, але докладу всіх зусиль. Отже, де ви були в ніч з двадцять першого на двадцять друге?
— Я була дома.
— Ви не були в барі «Еврика» з режисером Люсом у ту ніч?
— Я була дома, пане прокурор, бо я не могла кинути дітей, чоловік саме був у від’їзді і дома не лишилося нікого, крім садівника й няньки.
Берг поправив окуляри і спитав:
— Отже, як я вас зрозумів, ви не виходили з свого дому тієї ночі?
— Так.
— У такому разі як ви поясните ваш виїзд з шофером на Темнельгоф о першій годині ночі? Ви їздили зустрічати Маргарет, яка пролітала через Берлін, направляючись у Токіо. Чи не так? Ви забули про це?
— Ах так, правильно, я виїжджала зустрічати мою подругу, ми не бачилися три роки, і вона летіла з Мадріда в Токіо… Я передала їй посилку…
— Ви передали їй посилку?
— Звичайно.
— Не брешіть! Ви не бачилися з подругою Маргарет, бо рейс з Мадріда в ту ніч через негоду завернули у Відень!
— Я… чому, я ж…
— Не брешіть! Я, а не ви, щойно розмовляв з Токіо! З вашою Маргарет! Не брешіть мені! — гаркнув Берг і вдарив долонею по столу. — В мене запитань більше немає. Ви збрехали під присягою, і я змушений заарештувати вас, фрау Шорнбах.
— Ні! Ні, пане прокурор! Ні!
«Як він міг спати з цією паскудою? Вся пика потекла, все ж намальоване. Міхель правду каже: жінку треба посилати до лазні й зустрічати її біля входу; якщо вона залишилася такою ж, як була до купання, тоді можна кликати на вечерю…»
— Де ви зустрілися з Люсом?
— На Темпельгофі я взяла таксі й під’їхала до «Еврики».
— А ваш шофер?
— Я відпустила його. Я сказала, що назад доберусь на таксі.
— Коли це було?
— За, десять хвилин до другої. Чи о другій. Ні, за десять до другої.
— Куди ходив з «Еврики» Люс?
— Він нікуди не ходив. Ми слухали програму й танцювали.
— Коли ви пішли звідти?
— О п’ятій. Чи близько п’ятої.
«Хай і о п’ятій сорок, — подумав Берг. — Чи о сьомій. Для мене важливо те, що вони були разом, коли настала смерть Ганса».
Відпустивши Шорнбах, Берг попросив секретаря;
— Всіх, хто фігурував на плівці Люса разом з Кочевим, викличте до мене завтра. Якщо не встигнемо — допити продовжуватимемо й післязавтра…
«Тюрма збуджує бажання аналізувати, і я неодмінно скористаюся з цього. Я зараз спробую все проаналізувати. Цим я й боротимусь з безвихідним розпачем, який охопив мене, — не тому, що я боюсь майбутнього; майбутнього бояться люди, винні в чомусь перед совістю, законом чи богом. Я чистий. Розпач — від іншого; він від загостреного відчуття безсилля людини перед обставинами. Оця некомунікабельність особистості й суспільства доводить до розпачу, тільки це, і ніщо інше.
В чому моя вина чи наша — не так важливо. В чому вона? В тому, що з самого початку ми з тобою не прийняли закону, спільного для нас обох. Закон покликаний об’єднувати різні прагнення і різні характери, несумісність індивідуальностей в одне ціле, де гарантії вагомі й постійні. У нас з тобою не було ні закону, ні гарантій. Ти була створена за образом і подобою твоїх предків, я — своїх. Ми були різні, коли побачились, і коли покохали одне одного, і коли в нас народився перший син, і коли народився другий. Ми з тобою були різні і коли я ще був репортером, коли я тільки пробував асистувати режисерам; ми з тобою лишилися різні, і коли я почав робити свої фільми, я йшов у нашому вовчому світі через боротьбу. Іноді я ліз через колючий дріт, і шматувало мені не тільки одяг, а й шкіру; іноді, завмираючи від страху, я кидався в атаку, і мені пробивали кулями серце. Мені його вже багато разів пробивали, і часом мені здається, що я живу мертвим. Я відчуваю себе живим, коли дивлюся на наших дітей і чую їх або коли раптом із сум’яття думок вибудується сюжет майбутньої картини…
Паоло якось сказав мені: «Тобі потрібний тил. Тоді її ревнощі урівноважуватимуться вірністю і всепрощенням твоєї подруги. Ти повинен завести собі подругу, як противагу безконечним бомбуванням Нори. Я її дуже люблю, але вона буває жахлива зі своїми сценами, зі своїми сліпими ревнощами і безвідповідальною зміною настрою».
«А чи є такі подруги?» — спитав тоді я Паоло. «Мабуть, є. А коли й нема, тоді треба вигадати. Вольтер же радив вигадати бога».
«То, може, мені спробувати заново вигадати собі Нору?» — подумав я, але говорити про це Паоло не став, бо я знав, як він мені відповість. Він би знаєш як мені відповів? Він би відповів мені приблизно так: «Ви прожили разом десять років. Вона знала тебе, коли ти був ніким, вона знала тебе, коли ти перемагав, програвав, блював від злості, хворів від щастя і обпаскуджувався від страху. Ти ж не можеш позбавити її пам’яті? Вона просто людина, чудова людина, а ти недолюдина чи надлюдина — це як тобі хочеться, бо вона живе в світі реальному, а ти живеш у нетривкому світі, створеному тобою самим. Ти ж просив її подивитися «Вісім з половиною», і вона сказала тобі, що це гидота. Хіба не так? А хто зможе геніальніше за Фелліні відобразити художника? Ніхто. Це ж так». Я недарма нічого не сказав Паоло, я дуже хотів спробувати вигадати тебе заново. І я поїхав у Ганновер продовжувати роботу. Знаєш, це необхідно для мене — зникнути, зачинитися в готелі, сидіти по десять годин за столом, і писати якесь слово на полях, і малювати пики, а потім ліпити свою муру. І якщо піде, якщо багато сторінок буде коло машинки, і я не божеволітиму, що й на цей раз стану банкротом, і якщо робота йтиме кожного дня, то я подамся в якийсь кабак, де буде дуже гамірно, і мені буде добре, коли я сидітиму за столиком з бандитами, маклерами, кокаїністами, повіями, і я буду щасливий, бо там, дома, на мене чекає найпрекрасніша жінка, яку я знав, і що вона молить бога за мою роботу й за мене… А я одержував твої бридкі телеграми…
Зараз, аналізуючи наше минуле, я думаю: а може, мої вороги — а як з’ясувалося, їх у мене чимало, і це люди серйозні — підкидали тобі щось проти мене, знаючи, що художника дуже легко знищити руками близьких? Ніхто не переживає зради так глибоко, як художник, — не я це відкрив, отже, не будемо сперечатись. А втім, чи художник я? Не знаю. Але зраду своїх близьких я переживаю як художник. Пробач мені. А може, ти хвора на ревнощі? Є, виявляється, така хвороба, різновид паранойї.
Так от, про наше «діло»… В мене пішла робота. Непогано пішла. А тут твої телеграми. Телеграми пані, якій нічого робити в цьому світі, крім того, як улаштовувати сцени. (Бідолашний Скотт Фітцджеральд! Пригадуєш, як Хем змалював його трагедію? Він перший написав про те, що сцени дружини приводять чоловіка, який її кохає, до імпотенції. Цей старий написав здорово, ти це подивись іще раз у «Святі, яке завжди з тобою»).
Словом, я пішов у бар напитися. Знаєш, коли відчуваєш себе самотнім і обкраденим, треба неодмінно напитися, щоб завтра продовжувати роботу. Тоді буде соромно за свою слабість: «Ну, нехай надсилає гидкі телеграми, а ти що ж? Виявився слабшим від сварливої баби? Біс її бери, нехай шле свої телеграми».
- Предыдущая
- 26/77
- Следующая
