Експансія-I - Семенов Юлиан Семенович - Страница 92

• Предыдущая
• 92/133
• Следующая

— Слухай, Еронімо, в тебе є контакти з норвезькою службою?

— Ні. Тобто тепер ні, раніше, при Квіслінгу, ми добре контактували… А втім, коли пошукати, то щось, мабуть, можна буде нашкребти… Що тебе цікавить?

— Об'єктивні відомості на одну людину…

— Норвежця?

— Так.

— Ти маєш на увазі Крістіну? — тихо спитав Еронімо. — Очевидно, так, еге ж?

— Так.

— Про всяк випадок я приготував ті відомості, які вона дала нашій імміграційній службі в аеропорту…

— Ну й що ж?

— Живе в Осло… Вчиться в аспірантурі математичного факультету університету… Незаміжня… Мешкає по Стокгольмсгатан, в будинку дев'ять… Родичів і знайомих в Іспанії немає, грошей про декларувала чотириста двадцять сім доларів… Мета приїзду — туризм… Мадрід, Севілья… Повертатиметься на батьківщину через Мадрід, строк перебування в країні два місяці…

— Вона назвала готель, де збиралась зупинитися?

— Так.

— Який?

— «Мадрід» на Пласа-д'Іспанья.

— Хтось бронював їй номер?

— Вона сама надіслала телеграму з Осло.

— Іспанською?

— Так.

— Багато помилок у тексті?

— В мене склалося враження, що телеграму писав іспанець. До того ж дуже грамотний, це нечасто зустрічається… Ми ж не в ладах з граматикою, наша стихія — усне слово…

— В яких довідниках є цей готель?

— Цього готелю в довідниках немає, Пабло. Я вже перевірив…

— Ти слухаєш усі розмови із закордоном?

— Грошей не вистачить, дуже дорога втіха…

— Ти дізнався про все це з власної ініціативи?

— Ні. Я зобов'язаний давати звіт про тих, хто ввійшов у контакт з провідними дипломатами великих країн…

— Кому?

— Фернандесу.

— Ти вважаєш, що ним можна управляти?

Еронімо знизав плечима:

— На це запитання дуже нелегко дати певну відповідь. Але після того, як він здумав послати до вас свого сина, з ним можна буде говорити у скрипковому ключі: хлопець — його єдина дитина…

— На доктора Брунна в тебе нема нічого нового?

— Є.

— А чому ти мені нічого про це не сказав?

— Тому що ти мене не питав… Ти ж із ним працюєш сам, мої люди засікли твій інтерес до нього, я після цього зняв спостереження…

— Щось тривожне є?

— Не знаю, чи тривожне… Але цікаве, є… Він увійшов у контакт з Гонсалесом…

— З яким? У вас стільки Гонсалесів, скільки у нас Джонсонів.

— З тим Гонсалесом, який був заступником начальника розвідки у Франко в період громадянської війни…

— Як це йому вдалося?

— Вони були знайомі в Бургосі… Там доктор Брунн був відомий найближчим друзям під прізвищем Штірліц…

— Гонсалес ще й досі в опалі?

— Так.

— Чому Франко його звільнив?

— Генералісимусу не сподобалось, що Гонсалес виступив проти відправки в Росію «Голубої дивізії».

— А чому він був проти цього? Одержав злиток золота від ДПУ?

— Ні, зливків не одержував… Просто він добре знав ставлення іспанців до росіян… Він читав повідомлення агентури, знав усю правду.

— Франко теж знав правду, я гадаю.

— Ні. Йому не доповідали про те, що йому не подобалось. Він завжди говорив, що іспанці ненавидять червоних. Йому так було спокійно, розумієш? Він хотів у це вірити, і йому не можна було заперечувати.

— Тобі не вдалося послухати, про що Гонсалес розмовляв з Брунном?

— Це аси, Пабло… Вдома вони базікали про дрібниці… А потім генерал запросив Брунна у «Клуб Йєрро», вхід лише для своїх, еліта, мої люди не змогли туди ввійти, мокли під дощем, доки ті бенкетували й обмінювалися таємницями.

— Після цього ти за ними спостерігав?

— За генералом ми стежимо постійно. А за Брунном подивилися тільки денків зо два… Нічого серйозного не було…

— А несерйозного?

— Він зустрівся з Веласкесом…

— Хто це?

— Запитай у твоїх британських колег, у них на нього може бути хороше досьє.

— А, це той хлопець, який працював у Лондоні, а потім у нас? З дипломатичним картоном?

— Так.

— Де вони зустрілись?

— Що, ваші не стежили в ці дні за Брунном?

— Він утік від них.

— Так, він добре тікає від спостереження, цілком професійно. Ні, на жаль, нічим не можу тебе порадувати, Веласкес повіз його до себе на фінку, під Гвадалахару, туди не пролізеш…

— Усе?

— Усе. В мене створилося враження, що Гонсалес на прохання Штірліца підбирав якісь матеріали на німців у Аргентіні.

Роумен глянув на годинник, потер обличчя п'ятірнею, подивився на себе в дзеркало: червоних смуг не було; слава богу, заспокоююсь; Кріста нікуди не вийшла з дому і ні до кого не дзвонила; отже, вчора Штірліц зробив перший хід своєї гри; ні, їхньої гри; ну що ж, грайте, сучі діти, мені це на руку, подивлюся на вас у ділі; я навіть перестав злитися на нього; нічого не вдієш, він виконує свою роботу, я — свою, подивимося, хто перетягне канат.

— Ну, як? — спитав Роумен. — Посидимо ще з півгодини й підемо обідати?

— До обіду ще три години.

— Це до іспанського, — посміхнувся Роумен. — А до нашого — година. Гадаю, була фальшива тривога, Еронімо… Я не міг не звернутися до тебе по допомогу, але я недаремно питав, чи можна зробити так, щоб ця наша робота лишилася тільки нашою роботою…

І саме в цю хвилину пролунав телефонний дзвінок; надійшло перше повідомлення зовнішнього спостереження: з квартири кабальєро «Р» («Роумен») вийшла жінка; їй дали позначення «Б» («буена», «хороша»), підійшла до телефону-автомата, перевірившись перед цим, набрала номер… Апарат у будці один, тому слухати розмову, не викликаючи підозри, неможливо…

За хвилину подзвонили з пункту запису; підключили апарат Кемпа; Пол зразу ж почув голос Крісти: «Чи не можна попросити у вашій бібліотеці книги з теорії чисел?» — «Куди ви дзвоните?» — «В бібліотеку». — «Ви помилилися». — «Це номер дванадцять тридцять сорок два?» — «Ні, дванадцять п'ятдесят п'ять сорок два».

.. О дванадцятій п'ятдесят п'ять Кріста зустрілась з Кемпом у центральній бібліотеці в черзі на замовлення книжки. Вона щось сказала йому, кілька фраз, згадала якесь ім'я й адресу Холі-Буде (Роумен зрозумів, що агенти Еронімо саме так вимовили англійське слово «Голлівуд»), розмовляла ніби сама з собою, напівобернувшись (як у Прадо, зрозумів Роумен), прямого контакту не було, все справді було дуже схоже на те, що розповідав доктор Брунн, він же Бользен, він же Штірліц, хай йому чорт, його професіоналізму.

З бібліотеки Кемп подався на площу Колумба; тут він запаркував машину і, перетнувши авеніду Хенералісимо, ввійшов у під'їзд будинку сеньйора Серайо; оскільки об'єкт виявився надзвичайно підготовлений, ретельно перевірявся, вирішили, що недоцільно йти за ним; але подальше спостереження встановило, що Кемп був у квартирі, в якій живе Хосе Гутієрес, громадянин республіки Аргептіни, акредитований в Іспанії кореспондент буенос-айреської газети «Кларін» («… брат Хосе був найближчим помічником генерала Перона, — відразу ж пояснив Еронімо, — який курирує питання безпеки»).

«Б», після того як зробила замовлення на три книжки, повернулася на квартиру кабальєро «Р», не входячи більше ні з ким у контакт, купила по дорозі букет квітів (червоний, синій та білий гладіолуси) та коробку шоколадних цукерок «Аора».

Я ж сказав їй, що найдужче люблю квіти, що мають колір прапора Штатів, згадав Роумен; пам'ятає; після зустрічі з нацистом необхідно виявляти максимум уваги до чоловіка, з котрим спиш і про поведінку котрого мусиш доповідати керівникові… А якщо дівчину просто на чомусь зламали, подумав він, і їй потрібна моя допомога? Чому б не запитати її: «Люба моя, що сталося? Розкажи, що сталося? Я допоможу тобі, тільки скажи правду. Хто ж тобі допоможе, як не я?» А вона спитає, про що я говорю, засміється, попросить, щоб я нічого не вигадував, і тоді я можу не стримати себе, взяти її за волосся і надавати ляпасів. Ти ж сам хотів подивитися, що буде після того, як — ти залишиш приманку з «холівудськими» адресами, ось ти й маєш те, що хотів. Отже, хай живе незнання? Отже, знати правду непотрібно тобі? Нехай краще буде так, як зручніше? В лайні, зате в своєму… Правда — якщо ти пізнав її віч-на-віч — кривава. Хірург, що розтинає шкіру, щоб побачити виразку й вирізати її, не боїться крові, вона — як очищення, це необхідно, бо розумно; усе справжнє розумне такою самою мірою, якою усе розумне справжнє… Ні, заперечив він собі, все-таки людина вважає, що зручніше жити, коли не знаєш. Її лякає правда, вона не готова до неї, бо вона вимагає негайної відповіді дією, але ж нема нічого спокійнішого за бездіяльність.

• Предыдущая
• 92/133
• Следующая