Експансія-I - Семенов Юлиан Семенович - Страница 90
- Предыдущая
- 90/133
- Следующая
«Сьогодні я відчув шок, — почав повільно, обдумуючи кожне слово, виклацувати Роумен, — коли почув по радіо інформацію про арешт Ейслера і про свідчення цієї мерзотниці Рут Фішер. Вона ж доносить на композитора! Я спочатку не дуже й повірив своїм вухам, мені здалося, що це не Лондон говорить, а Москва розігрує свій черговий пропагандистський водевіль. Я поїхав у ЮПІ, подивився телекси, впевнився, що це не спектакль, і напився так, як напивався після повернення в Штати з нацистського полону. Спершу я нічого не міг збагнути, ти ж знаєш, я прагматик, я мушу з'ясувати причини й наслідки події. Ти знаєш і те, що доти, поки я не придумаю комбінацію, яка допоможе друзям, що попали в біду, я не вгомонюсь. Тому я примусив себе протверезитися й настроїтись на дію, а не на емоції, к чорту їх! І мені це вдалося. Я прикинув план, котрий конче потрібно обговорити з тобою.
По-перше, я знаю принаймні трьох людей із СД, що відкрито живуть у Мадріді, роблять бізнес, цілком шановні кабальєро. Це Кемп з ІТТ, Штірліц, звідти ж і Рошке, який подвизається у сфері кінобізнесу, прокатує старі європейські фільми, після того як костоломи каудільйо виріжуть усі сумнівні місця, а сумнівними місцями тут вважається: а) критика на адресу Ватікану; б) показ напівголої жінки (якщо покажеш голу — посадять у тюрму за «хуліганство у громадських місцях» і оштрафують на десять тисяч песет); в) згадування слів «комунізм», «Радянський Союз» (такого нема, є «Росія»), «тиранія», «нацисти», «корупція», «клерикалізм»; г) про критику Франко я не кажу, за це відразу запроторять на каторгу.
Так от, ці троє людей не можуть не знати, як у Гітлера створювались антикомуністичні спектаклі. Тобто вони знають про це не так, як ми, а із середини, з деталями, пам'ятають поетапність, що за чим повинно йти і чим це можна закінчити — під завісу.
Добром ці люди таку інформацію не віддадуть. Тому я негайно почну оформляти на них хороші компрометуючі матеріали. Але й цього буде замало, як мені здається, горіхи дуже міцні, просто не розкусиш.
Тому перше запитання: не пригадуєш ти чи хтось із наших знає чого-небудь про цих людей?
По-друге, навідайся до Ейслера і Брехта. Спитай, чим ми можемо їм допомогти? Що вони самі збираються робити? Ти пам'ятаєш Едмонда з «Кронікл»? Негайно з'єднай його з ними, тому що він воював з наці, він — наш хлопець, у тій свистоплясці, яка почалася, він може стати по-справжньому незамінною людиною. Він досить чесний і незалежний, може сказати слово правди.
По-третє, прошу тебе негайно подзвонити Аллену Даллесу. Він мудра людина, попроси його втрутитись, поки не пізно, бо немає нічого складнішого, як відмиватися від бруду, і не людині, а державі. З його зв'язками не дуже й складно втрутитися, та й потім, ніхто, крім нього, не знає, яка важлива для антинацистської боротьби була творчість Брехта і Ейслера.
По-четверте. Не роби нічого різкого, що може нахилити човна; коли ти вже набрав води, зменшується швидкість і порушується стійкість, а саме це, боюсь, нам буде потрібне насамперед…»
Роумен поглянув на годинник. Минуло більше як півгодини, тепер зволікай, сказав він собі. Ти мусиш не дописати цього листа, він має залишитися тут завтра вранці. Щоб усе це виглядало природно, ти повинен проспати, вдати досаду, коли подивишся на годинник, подзвонити в посольство, схопитися з ліжка, випити молока, сказати Крісті, яка кинеться готувати тобі каву, що повернешся обідати, — спізнююсь, дуже важлива справа, до зустрічі, — і піти, залишивши листа в каретці, й чекати, що ж буде далі, ой, краще нічого не було б, ну, тримайсь тоді, Штірліц, не хотів би я опинитися на твоєму місці, якщо нічого не станеться, ох, не хотів би…
Рівно через сорок п'ять хвилин — він дивився на секундну стрілку — Крістіна гукнула з кухні:
— Пол! Макарони імені Італії чекають на тебе!
— Зварити каву? А може, чай?
— Налий ще одну склянку смирнофф, — відповів він і підвівся з-за столу.
… Назавтра він приїхав на конспіративну квартиру Еропімо й влаштувався біля апарату, чекаючи відомостей про спостереження за своєю квартирою, за Кемпом і Штірліцом, а також відомостей прослухування телефонних розмов в його ж домі.
Господи, аби тільки нічого не було, аби тільки я переконався, що все це хитра гра гадів, думав він, я тоді навіть не кришив би вилицю Штірліцу, а просто відправив би його — і Ерл Джекобс не відмовить на моє прохання — в Екваторіальну Гвіану, там європейці не живуть більше як рік, смерть настає від жовтої лихоманки або від прокази. Нехай собі гниє там живцем, немає нічого приємнішого, як спостерігати повільну загибель ворога. Розстріл — це порятунок, повішення — теж порятунок; якби Гітлер потрапив нам до рук, його повісили б, а це дуже несправедливо, його треба було б карати повільно, роками, треба було б скликати консиліум садистів і доручити їм придумати таку муку, яка примусила б інших гітлерів добре думати, перш ніж почати новий жах, перш ніж говорити своєму народові, що він — найгеніальніший, найсправедливіший, найхоробріший, що йому заважають євреї чи більшовики, а може, банкіри, а може, — часи міняються, — зулуси, християнські демократи, безробітні, тільки не думай, мій народе, що тебе оббирають твої ж однокровні, що саме вони роблять усе, аби ти не став мислячою особистістю, обмежують тебе в правах, аби ти проявив себе там і в тому, де ти можеш себе проявити, тільки не смій думати про те, що диявол завжди таїться в нас самих, це ж дуже зручно для гітлерів ставити себе поза критикою, вказуючи перстом на винних у народних злигоднях де завгодно, тільки не в своєму домі…
— А що все-таки сталося, Пабло? — спитав Еронімо (він називав Роумена не «Пол», а «Пабло», по-іспанському); сьогодні полковник був у ніжно-блакитному костюмі; він міняв ЇХ щодня, його гардероб, здавалося, складався з усіх барв веселки; дивлячись на Еронімо, не треба було гадати, який сьогодні день: у середу він надівав синій костюм, у четвер — бежевий, у п'ятницю — салатний, у понеділок неодмінно блакитний, а у вівторок — чорний, у цей день він доповідав керівництву. Генерал Еспіноза був людиною старої закваски, довго жив у Німеччині, чорний колір вважав найдостойнішим для чиновника, терпимо ставився лише до червоної чи блакитної краватки, та й то через те, що чорно-біло-червоне — це був колір нацистського прапора, а блакитне — символ фаланги, дуже патріотично.
— Що? — неуважно перепитав Роумен. — Я не чув тебе, пробач.
— Я питаю… В тебе якісь неприємності?
— Поки що — ні, — відповів Роумен. — Ти певен, що відомості про наше спостереження не оформлять як документ, про який доведеться доповідати генералові?
— Не думай про це.
— Я не можу про це не думати, Еронімо. Я не хочу, щоб про цей захід знав хтось, крім тебе.
— Не виключено, що про це дізнаються інші.
— Хто саме?
— Фернандес.
— Той, що воював у «Голубій дивізії»?
— Так.
— Отже, про це дізнаються його німецькі друзі?
— Навряд. Його син має їхати до Нью-Йорка. Він мріє дати хлопцеві вашу університетську освіту. Та й, крім того, тепер не дуже модно дружити з німцями… Ти помітив, що преса намагається всіляко підкреслити, що ми були нейтральні під час війни?
— Можеш пообіцяти Фернандесу допомогу… Я підтримаю його сина, простежу, щоб хлопцеві приділили увагу в Нью-Йорку, нехай тільки тримає язик за зубами…
— Гаразд, я з ним переговорю… Але гроші йому не потрібні… Його тесть купив фабрику в Севільї…
— «Приділити увагу» — цілком гутаперчевий вираз, Еронімо. Його можна трактувати всяк… Можна приділити увагу для того, щоб бідолашному хлопцеві не плюнули в обличчя за те, що його батько воював на боці Гітлера… Поясни йому, що в Штатах дуже не люблять тих, хто був з нацистами… У нас розмова коротка, зброю може носити кожен, право закріплено Конституцією — «для захисту власної гідності»… Передай, що я згоден з ним зустрітися.
— Добре. Я це зроблю.
— Поясни, що сьогоднішнє спостереження було потрібне не так для справи, як для мене особисто… Скажи, що я ревнивий старий і на цій послузі, яку ти мені робиш, мене можна зловити на гачок… І це буде вигідно не так дідусеві, як тобі, особисто тобі… Ну, і, звичайно, йому, Фернандесу…
- Предыдущая
- 90/133
- Следующая
