Експансія-I - Семенов Юлиан Семенович - Страница 62

• Предыдущая
• 62/133
• Следующая

— Ти думаєш, я відмовлюсь? — усміхнувся Штірліц. — Я не відмовлюсь. Тільки боюсь завдати тобі прикрості, я поганий коханець…

— Звідки ти знаєш, що таке хороший коханець? У жінок усе це зовсім по-іншому, ніж у вас. Вам найголовніше те, а нам найдорожче, що до і після.

— Тоді я підійду, — знову всміхнувся Штірліц. — До і після гарантую.

— Тобі краще?

— Звичайно.

— Ти радий мене бачити?

— Так.

— На твоєму місці іспанець відповів би «дуже».

— Але ж я не іспанець.

— Зварити тобі каву?

— Не треба. Побудь зі мною.

Вона зітхнула:

— Це в тебе так називається «побудь зі мною»?

— Я зіпсований.

— Знаєш, чому я закохалася в тебе?

— А чому?

— Тому що ти, як дівчина. Такий же сором'язливий.

— Невже?

— Звичайно.

— А мені чомусь здавалося, що я мужній, — усміхнувся він.

— Це само собою. Але ж ти завжди намагався приховувати свою силу. Ти грав весь час і зі мною теж грав, але тільки не можна грати з закоханою жінкою. Вона все знає й відчуває. Як секретна поліція.

— Секретна поліція вважає, що вона знає, а насправді нічого вона не знає, бо збирає плітки в інших, а кожен живе своїми уявленнями, а людські уявлення такі різні, так багато нісенітниці в їхній підоснові… До тебе приходила секретна поліція після того, як я поїхав?

— Мене викликали.

— Ти, я пригадую, дружила з італійцями… Тебе викликала їхня секретна служба? Чи іспанська?

— Німецька також.

— Невже? Якого дідька? Що їм було від тебе потрібно?

— Вони питали про тебе.

— Я розумію, що не про Гітлера.

— Хто в тебе бував… Про що ви говорили… Що ти любив їсти. Які пісні слухав по радіо.

— А що ти їм відповідала?

— Я говорила їм неправду. Ти любив іспанські пісні, а я відповідала, що ти слухав тільки німецькі. Ти їв тортілью і дуже хвалив, як я її готувала, а я говорила, що ти просив годувати тебе національною кухнею.

— Якою саме?

— Німецькою.

— Я розумію, що не японською. Вони ж спитали тебе, що я найдужче любив з німецької кухні, чи ні?

— Звичайно. Я відповіла, що ти страшенно любив капусту й смажене м'ясо.

— Яке м'ясо? — знову посміхнувся Штірліц.

— Ну, звісно, м'ясо биків.

Отакими добрими намірами стелять дорогу в пекло, подумав Штірліц. Вони зрозуміли її брехню, коли вона сказала про м'ясо биків, бо справленій німець найбільше любить свинину — пісну, жирну, байдуже, але свинину, тільки аристократи полюбляли сідельце козулі чи вирізку оленя, в їхніх колах дичина цінилася понад усе. Ось чому Холтофф так довго розпитував мене, яке м'ясо я найдужче люблю і які пісні мені найбільше до душі? Яке тотальне недовір'я одне до одного! Який страх уселив Гітлер у людські душі, як швидко змогли умертвити такі категорії, як віра й дружба; кожного від самого народження вважали потенціальним зрадником… Та коли ідея Гітлера — як воші лементували на розі кожної вулиці — найсправедливіша, то навіщо її зраджувати?! Який резон? Ні, все-таки вони ні в що не вірили, сказав собі Штірліц; тотальний цинізм; хто хоч трохи думав, той розумів усе про маячню божевільного фюрера, але служив йому, знаючи, що дороги для відступу нема, її відрізано. «Я — забруднений, я — в ділі, а інших, тих, хто нижче, треба поступово перетворити у пособників, закаляти кров'ю, привчити до недовір'я й підозрілості, тільки це гарантує сталість нашої неконтрольованої, незмінної, солодкої влади».

— Погодувати тебе, Естіліц?

— Краще побудь зі мною, зелена… Тобто посидь біля мене… Я так повинен сказати чи ні?

— Кажи як хочеш… Це таке щастя чути твій голос, він у тебе якийсь незвичайний.

Він знову погладив її по щоці; музика кінчилась, диктор почав читати останні вісті; стрибок цін на долари в Цюріху; нова демонстрація Кремля на шляху до світової агресії, передбачається приїзд російської дипломатичної місії в Аргентіну і негативна реакція з боку Білого дому на цей крок правого націоналіста Перона, погода в Андалусії…

Штірліц рвучко підвівся, не встиг навіть подумати, що в грудях знову розіллється біль. Обмін дипломатичними місіями між Аргентіною і Москвою. Ось він, порятунок! Не Харріс, це міф, йому небезпечно вірити, бо він занадто вразливий і слабкий на злам, піддається впливу, тому, що хоче бути суперменом, не гра в піжмурки з Полом, за котрим прихована якась таємниця, ні, саме Аргентіна! Треба зробити так, щоб Пол чи ІТТ, немає значення, зацікавилися б моїм відрядженням у Буенос-Айрес. Треба до кінця зрозуміти, що їм від мене потрібно, потім підставитися, а після того вже нав'язати своє рішення: «Я виконаю все, що вам треба саме в Аргентіні, там у мене зв'язки, я зроблю те, що ви задумали…» Тільки не поспішати, тільки підвести їх до такої думки, тільки витримка, пружинність, аналіз…

— Чого це ти, Естіліц?

— Пусте, — відповів він. — Раптом дуже захотілося попоїсти. Ти розумниця, ти відчуваєш мене краще, ніж я сам себе. Що в тебе є, зелена? Чим ти можеш почастувати мене?

— Ти, звичайно, хочеш тортілью? Чи смаки змінилися?

— Смаки, як і характер, не міняються.

— А в мене ще є чудовий, темно-червоний, дуже сухий хамон, прислав дон Антопіо, пригадуєш його?

— Головний фалангіст? У нього м'ясна крамниця біля Пласа-Майор?

— Так. Мила людина, добра, в нього велике серце.

— Серця у всіх однакові. Напевно, він став посилати тобі хамон після того, як у нього померла дружина…

— Звідки ти знаєш?

— Я не знав. Просто я побудував логічну схему, і вийшло, що він не має іншого резону присилати тобі хамон, бо через це хоче підкрастися до твоєї спальні.

— Він з тих, хто крадеться не до спальні, а до церкви. Побувши у священика і надівши на палець каблучку, двері до спальні жінки можна відчиняти лівою ногою… Шкода, що я не запитала лікаря, чи можна тобі пити вино…

— Можна. Якщо він рекомендує трави, то вино тим більше годиться.

— А раптом тобі знову стане погано?

— Тоді ти влаштуєш прекрасний похорон. Наймеш оркестр і попросиш Роберта Харріса виголосити промову на моїй могилі.

— Щоб у тебе язик відсох!

— Мені буде дуже трудно без цієї частини тіла, — зітхнув Штірліц. — Це для мене те саме, що руки для хорошого столяра.

Він сів до столу; Клаудіа торкнулася губами його голови й вийшла з вітальні; по радіо й досі співали; ще раз останні вісті будуть лише через сорок п'ять хвилин; треба пошукати інші станції, може, вже з'явилися коментарі про встановлення дипломатичних відносин між Москвою і Аргентіною; це серйозна подія в нинішньому розподілі політичних сил; очевидно, Перон робить черговий жест перед виборами, сподіваючись, що це дасть йому голоси робітників та лівої інтелігенції. Чи втягує нас у свою політичну боротьбу? Задирає американців. Торг? Допекти північного партнера до живого, а потім підписати вигідний договір? Логічно. В такому разі завжди потрібно мати про запас противагу; чим Росія не противага? Я не вірю, що Перон пішов на встановлення відносин лише тому, що тепер поза нами і без нас світова політика неможлива. Закривати очі на це можуть тільки дурні, а вони не засиджуються в президентських палацах. Злочинець і кат може царювати довго, а от дурня зіпхнуть ті, хто поруч, варто їм остаточно переконатися, що людина, яка прийшла з їхньою допомогою до лідерства, насправді некмітлива й позбавлена гнучкості, конче потрібної в безупинно мінливому саморегулюючому ділі політики.

З Полом треба розмовляти відверто. Аби тільки збагнути його справжню позицію. В чому їхнє розходження з Ер-лом? Хто на кого працює? Так різко це запитання не можна ставити. А може, саме так? Ні, запитання сформульовано неелегантно, просто в лоб, а щоб пізнати правду, треба спростити завдання до примітиву. Потім можна перейти до дуже милих моєму серцю подробиць, вивчивши їх, я зрозумію найголовніше, а поки що необхідно звести задачу до абсолютної простоти. Воістину «не можна під кінець не впасти, неначе в єресь, у дивовижну простоту».

• Предыдущая
• 62/133
• Следующая