Експансія-I - Семенов Юлиан Семенович - Страница 102

• Предыдущая
• 102/133
• Следующая

— Ви — виняток. — Роумен усміхнувся. — Тільки не думайте, що коли ви не п'єте, а я сьогодні відпочиваю, вам удасться вивудити в мене службові таємниці… Ви ж усі, мов гієни, жадаєте таємниць… Маленьких, загрифлених безглуздих таємниць, тоді як головні таємниці людства назавжди закриті для вас… Ану, скажіть мені, що таке любов? Зрада? Удача? Щастя? Не зможете… Отож-то й воно… Це Я{ таємниці! І ніхто, ніде й ніколи не зможе пізнати їхню заповітну суть… Ну, взнаєте ви, що якомусь завербованому Фріцу я дав номер Х-64. Що, світ зміниться? Діти не хворітимуть? Кохані не зраджуватимуть нас?

Він випив ще одну склянку — повільно, крізь зуби; його пересмикнуло; знову потер обличчя п'ятірнею; зразу ж виступили синьо-червоні плями; наблизився до Штірліца — його сильно хитало, вдавалося, що він зображує плавця, — й шепнув:

— Ви розумієте, що в мене немає виходу? Я переріжу вам горло, якщо ви…

Він недоговорив, упав на стіл, змахнув склянку й тарілки; нечутні офіціанти немов чекали цього, кинулися шулікою на битий посуд, все прибрали миттю.

— Кабальєро стомився, — сказав Штірліц. — Допоможіть мені провести його в парк, він любить свіже повітря.

Відвідувачів у ресторані ще не було; гості збираються на четверту годину, тому зараз тут було порожньо; проходячи мимо гардеробниці, Штірліц купив у неї два маленькі букетики червоних гвоздик, тут так заведено; правда, гвоздики завжди купують перед тим, як увійти в клуб, як знак належності до тутешнього братства; Роумена поклав на лаві за будинком; звідти відкривався чудовий краєвид на Каса-де-Кампо, величезний парк, тиша й благодать.

Чи довго він спатиме, подумав Штірліц. Бідолашний хлопець, йому погано. Він щира людина, тому такий вразливий… Удає, що він скритний і грубість свою вдає; по-справжньому грубі люди ховаються під личиною джентльмена… Він нещасний. Яка це страшна і — він правий — непізнана субстанція — недовір'я. Я не вірю йому, він — мені; люди подібні до гальки на пляжі, лежать собі поряд, згори здаються одним цілим, а насправді тотальна роз'єднаність..» Кажуть, що лише магія мови об'єднує людську спільність. Неправильно, я зараз відкрився б росіянинові, аби тільки почути рідне слово, але ж цей росіянин може виявитися людиною генерала Власова. Він не просто зрадить мене, він вважатиме за щастя убити мене, одномовця, одноплемінника, тому що я вірю іншим словам і служу іншій ідеї… Ми самі називаємо предметами, що оточують нас, те значення, яке хочемо назвати… Ікона, якій молилися, відрізняється від тієї, яка висіла в хаті й була схована від людських очей.

Ми дивимося на жінку й передаємо їй частину свого єства; мріємо про досконалість, яка нам угодна, і передаємо тому, кого любимо, свою енергію, розум, почуття… От подивитися б на Роумена якнайдовше, подумав Штірліц, і передати йому те, що мені потрібно, як це було б чудово… Людство, на жаль, реалізує себе не в днях, а у віках; лише через століття ми маємо більш-менш правильне уявлення про те, що минуло… А коли й маємо, то чи робимо належні висновки? Іспанська нація в часи інквізиції втрачала тисячу волелюбців. Іспанська інквізиція панувала тут століття, з тисяча чотириста сімдесят першого до тисяча восьмисотого. Спалили тридцять дві тисячі мудрих людей, які думали так, як веліла їм совість, а не за наказом священика. Сімнадцять тисяч застили на смерть, триста тисяч кинули в каземати, примусили виїхати мільйони арабів та євреїв. Здавалося б, мали винести урок історії, пам'ятати, що це глупство призвело до руйнування їхньої імперії, країну відкинуло у другорядні, вона стала задвірком Європи, та ось бачите, віддали жандармам Гарсіа Лорку, змирилися з тим, що кращі люди знемагають у таборах Франко або ж подалися в еміграцію… А скільки великих ідей вигнанці віддали іншим державам і народам? Скільки користі принесли Англії протестанти, які змушені були втекти з Франції?! А Растреллі і Фонвізін? Чи фламандці, що осіли в Лондоні, а потім виїхали до Америки? А тепер і Америка, яка стала Америкою внаслідок того, що гнані волелюбці змушені були покинути Європу, почала топтати тих, хто шукав у ній порятунку від Гітлера… Ні, людство ще не вміє колективно мислити про загальне благо. Воно навчилося віддавати себе іконі, скульптурі, архітектурним ансамблям, Біблії, книжкам, але брати те, що йому пропонує знання, воно ще не в силах… Недовір'я? Чи честолюбство, віра лише в самого себе — після віків духовного гніту церкви, коли людину позбавили права виявити свою суть, а найбільше, коли вона, її суть, не вкладалася у звичну схему догм? Господи, якби перемогла віра Арістотеля в те, що лише втіха є головним мірилом діяльності людини! Якби людство підписало всесвітній договір, щоб вважати втіху найвищим благом, смислом життя! Багато горя ми просто не зазнали б… Але як примирити труд каменяра, що працює під палючим сонцем, з трудом мислителя, який має насолоду від спілкування із знанням у прохолоді бібліотеки? Спробуй доведи каменяреві, що він відчуває блаженство, коли піднімає брили…

Штірліц поплескав себе по кишенях: сигарет не було.

— А чому ви не подивилися, що лежить у моїй спідній кишені? — тихо спитав Роумен, не міняючи п'яної пози; він немов розтікся по лаві, проте голос його був тверезий і синювато-чорне око дивилося сумно, але, як завжди, важко. — Я ж сказав, що в кишені зберігаються такі документи, за які ви півжиття віддасте…

— У мене лишилася чверть, а не половина, — зітхнув Штірліц, — жаль розлучатись.

Роумен легко, зовсім не п'яно підвівся:

— Ходімо?

— Коли хочете говорити — говоріть тут. І далі вдавайте п'яного, за нами все ще стежать.

— Я помітив, спасибі.

— Куди поїдемо?

— Не знаю.

— Я на вашому місці подзвонив би подрузі, Пол… Коли ви впевнені, що вона проти вас, зробіть усе, аби вона не здогадалася про вашу обізнаність.

— Подруга подалася в Севілью. На двадцять шостому кілометрі, між Гетафе і Аранхуец, у той же автобус сів Кемп, а його машину вів не відомий мені — поки що принаймні — чоловік. Кемп проїхав з нею п'ятнадцять кілометрів, вийшов з автобуса, пересів у свій «шевроле» і повернувся в Мадрід. Є ще запитання?

— Запитань багато…

— Я їх передбачаю, докторе. Я вам скажу ще дещо… Тільки спочатку я вас запитаю: ім'я доктора Стіннеса вам про щось говорить?

— Звичайно.

— Що ви про нього знаєте?

— Те, що він був віртшафтсфюрер[54] народної економіки, фінансував Гітлера і за це його декорували вищими нагородами рейху.

— Це все?

— Все.

— Постарайтесь пригадати, докторе. Ви повинні знати про нього ще дещо.

— Я сказав би, коли б знав.

— Ім'я Геро фон Шульце-Геверніц вам добре знайоме?

— Звичайно. Це ваш колега, він працював у Швейцарії з Даллесом, офіцер з ВСС.

— Ви напрочуд поінформована людина. Мені страшно сидіти поруч з вами, від вас іде знання, яке карається… Що вам ще відомо про мого друга Геро?

— Нічого.

— А те, що він зять Стіннеса, знаєте?

— Ні.

— Тепер дізнались. Ну, і як ви до цього поставитесь?

— Без захоплення. Ось тепер я зрозумів механіку переговорів між вашими босом Даллесом та обергрупенфюрером СС Карлом Вольфом…

— Вашим босом… Кажіть до кінця: переговори між нашими улюбленими босами Даллесом і Вольфом… А де відбувся контакт між Вольфом і Даллесом?

— В Лугано, в Італійській Швейцарії.

— Італійська Швейцарія — правильно, Лугано — нісенітниця. Контакт було налагоджено в Асконі, за дев'ять кілометрів від італійського кордону, на віллі Едмунда Стіннеса, брата Гуго, американо-німецького промисловця…

— Про це я теж не знав.

— Дуже добре. Значить, ми чітко працювали, в наше завдання входило забезпечити абсолютну секретність цієї комбінації… Я відповідав за забезпечення секретності, докторе, я, ваш покірний слуга.

— І про це я не знав… Ви були у Швейцарії під своїм прізвищем?

— Це не ваше діло. Це моє діло. Як, до речі, моїм ділом було свято вірити в те, що смисл наших переговорів з Вольфом полягає в тому, щоб, увійшовши до нього в довір'я, захопити Гітлера і Гіммлера, наших заклятих ворогів… Але це так, мимохідь… І про зустріч у Страсбурзі ви теж не знали?

• Предыдущая
• 102/133
• Следующая