Третя карта - Семенов Юлиан Семенович - Страница 52

• Предыдущая
• 52/65
• Следующая

— Чекісти інструктували?

— Це байдуже хто… Наші принаймні.

— Гаразд. Ось тобі перо й папір, пиши текст і йди собі додому, на тобі он лиця немає, одіспатися треба…

— Який же текст мені писати?

— А ось який: «Обдурений більшовиками, московськими бандюгами, які приневолили мене стати членом їхньої злочинної партії, я заявляю, що нині, коли Україна стала вільною, оддам усі свої сили та знання на благо моєї держави». Число і підпис.

— Не число, а дата, — поправив його Маларчук. — Голово, ти мови нашої не знаєш… А написати я тобі можу ось що: «Був, є і помру комуністом. Хай живе Українська Радянська Республіка. Дата: 30 червня, підпис — хірург Маларчук, український більшовик».

Тараса Маларчука втопили у ванні, тут же, у квартирі, де улаштувалася бандерівська трійка. Його дружину Наталку спершу зґвалтували на очах у дітей, а потім закололи багнетами. Доньку, п'ятирічну Марію, викинули з вікна, і вона, підстрибнувши, ніби м'яч, залишилася на асфальті крихітною грудочкою з лляним волоссям, а сина, трирічного Михайла, застрелили з дамського браунінга, випробовуючи силу цього малесенького пістолетика, купленого випадково на краківському товчку…

… Трушницький оглянув свій хор — музикантів везли в обозі, слідом за кухнями: сіро-зелені мундири запорошилися і здавалися повитягуваними із старого мотлоху. Від того чепурного лиску, що був уночі двадцять першого червня, не залишилося й сліду.

Людські обличчя також видавалися запорошеними, дарма що всім дали кімнати для постою, де можна було умитися й відпочити. Мабуть, позначилося хвилювання цих днів: хвилювання або красить людину, якщо це хвилювання неприховане, радісне, своє; або робить старим, позначаючи тривогою та відповідальністю, особливо коли все розвивається стрімко, стихійно і неясно, куди п о-верне.

Трушницький дивився на своїх музикантів стомленими очима, в яких поволі закипали сльози. Усі вони, та й сам він мріяли прийти сюди, на батьківщину, вулицями, усипаними квітами, у криках радості, у тому галасі загальних веселощів і звільненості, що в ньому завжди лине музика, велична музика Вагнера чи Глінки, але тут, на Україні, на їхній Україні, музики не було; зустрічала їх безлюдна тиша вдень, постріли українських патріотів, які пішли у підпілля в перші ж години окупації, вночі.

А Глінку і зовсім тепер було заборонено — росіянин.

Усі його хористи і сам він мріяли, як вийдуть вони з своїми піснями на вулиці, але німецький офіцер у чорному, який завітав до них з ад'ютантом Романа Шухевича, суворо наказав:

— Без нашого дозволу ніяких привселюдних збіговиськ не влаштовувати. До нас дійшли чутки, що ви збираєтесь дати сьогодні відкритий концерт, — це неприпустимо. Усі ваші ноти я візьму з собою: тексти пісень мають пройти воєнну цензуру.

Трушницький тоді подумав, що найстрашніше — це коли маленькі гітлери доводять людину до такого стану, коли вона змушена виправдувати для самої себе ідіотизм того, що відбувається. А що навіть невільній (як за умов нацистського панування) людині доволі важко брехати собі, то вона мусить вигадати таку логіку, яка була б переконливою і доказовою, а це важко, дуже важко, бо «друге я» не прощає «я першому» слабкого місця у доказах, тож і стає людина неначе зміюка — вертка, хитра, мудра і — аж у глибині душі — глибоко, безповоротно нечесна, котра розуміє оцю свою нечесність, а тому й пропаща. Надто ж це страшно для митця, думав Трушницький, бо він творить, а творення, яке базується на хисткому фундаменті споконвічної брехні, завжди втрачає через неповноцінність, вагання й отой зловісний брак думок, що прирікає людину на постійне відчуття власної пересічності — непотрібності, інакше кажучи…

— Ну що? — запитав Трушницький колег. — Почнемо репетицію?

Хористи легіону зібралися на площі Ринку в будинку «Просвіти», у тісному й запиленому залі з погано вимитими вікнами, що деренчали од брязкоту танкових переїздів.

Хтось сказав:

— Та воно вже й ніколи. За годину будуть збори.

— Слова «Хорста Весселя» всі пам'ятають?

— Пам'ятаємо, — одповіли хористи утомлено.

— Починаємо з «Хорста Весселя», дуже піднесено, з силою, — неголосно мовив Трушницький, — а затим наш гімн… Так, так, — ніби угадавши заперечення хористів, ще тихіше додав Трушницький — Усе розумію, друзі. Але така вказівка керівництва: спершу німецьку пісню, спершу німецьку.

— Тут платівки взяли серед трофеїв, є академічна капела з Києва… Може, послухаємо? — запропонував хтось.

— А грамофон? — спитав Трушницький. — Та й потім — репертуар який?

— Класика, — відповів ведучий бас. Українська класика. А патефон роздобув Пилипенко.

Хористи зібралися у тісне коло, накрутили патефон і поставили платівку. Коли обов'язкове гадюче шипіння скінчилось і залунав спокійний бас Паторжинського, усі знітилися, немов поменшали на зріст.

Музика скінчилась, усі довго мовчали, а потім Трушницький жалібно одкашлявся і сказав:

— Нумо лишень як співанку «Аве Марію»…

Він застидався свого слова «як», але зрозумів, що воно породжене розгубленістю і гострим відчуттям своєї самотньої непотрібності, і, щоб хоч якось заглушити це безнадійне своє почуття, зробив помах рукою, запрошуючи до праці…

Та й полилися солодкі звуки вічної музики.

«Це пам'ять по дітях пана Ладислава та старій, — вжахнувся нараз Трушницький, — через те й тягне мене до неї, ночами її чую. Адже я винен у всьому, один я, — признався нарешті він собі, зроджуючи рукою злитий хор голосів, що підносили любов святої діви, — тільки я і ніхто інший. Господи, прости мене, адже я не мав лихого наміру, адже я виконав тільки прохання…»

Тонкий слух Трушницького різко вдарило — хтось грюкнув дверима і, грубо тупаючи чобітьми, пішов по залу. Трушницький обернувся: до нього посміхався Лебідь — розчервонілий, молодий, в ошатному мундирі.

— Послухайте, Трушницький, — не звертаючи уваги на велику музику, промовив він, і ніхто його не почув би — тільки музикант може відрізнити серед сотні інструментів у оркестрі неправильний фа дієз від фа бемоля, а вже різкий, високий голос, такий противний духові й змісту цієї музики, — і поготів. — Послухайте, — повторив Лебідь, — перервіть репетицію, треба з'їздити до театру. Ми призначили вас на головного режисера. Чи на головного диригента — що у вас вважають за важливіше?

Хористи — врозбрід, набігаючи одне на одного завмираючими тактами, — замовкли.

— Завтра потрібно дати спектакль, — вів далі Лебідь. — Наш. Національний. Їдьмо. Нехай тут замість вас хто-не-будь помахає. — І він засміявся.

… Чи багато треба хормейстерові? Щойно він карався, і плакав, і ненавидів Лебедя, — кожний норовить свою провину перекласти на іншого, на того, хто більший, а от прийшов він, отой Лебідь, та й сказав про театр і про те, що його, Трушницького, призначено на головного режисера, і вже обличчя «ідеологове» не здається таким червоним, ситим, самовдоволеним, і вже бачить хормейстер молоді зморщечки під очима, і припускає він думку, що зморщечки оті породжені стражданням, таким самим глибоким, яким здається Трушницькому його власне страждання, і не розуміє він, що різниця між поняттям «страждання» і «незручність» недоступна Лебедеві, тож по-справжньому звинувачувати його в цьому не можна: кожному уготовано й одпущено тільки те, що одпущено й уготовано, — а що Лебедеві, окрім бандитства й люті, уготовано?

… У театрі було похмуро, тихо, урочисто: Трушницький доторкнувся пальцями до важкого оксамиту крісла, і несподівано дика, забута, хлопчача, гордовита радість вибухнула в ньому, і він почув ревище глядачів, побачив себе — у фраку, за диригентським пультом, із змокрілим чолом, у низькому поклоні, і відчув він очі музикантів, їхні швидкі пальці, що легко тримали смички, якими вони розмірено ударяли по струнах, — оркестр тільки так виражає своє захоплення й глибоку повагу до диригента.

• Предыдущая
• 52/65
• Следующая