Третя карта - Семенов Юлиан Семенович - Страница 50

• Предыдущая
• 50/65
• Следующая

— Я розумію, — говорив фараон своїм молодим помічникам, — що дехто із старців може кинути у мене камінь: придворні скульптори пропонують зробити мою статую ««ввишки сорок ліктів — в цьому, звичайно, є доля виклику традиціям великого Амона. Але ж не мою особу буде прославлено художниками, а слабий символ нашої державної могутності, яка охороняє хліборобів, збагачує казку й підносить вас, моїх радників і друзів.

Аменхотеп розраховував перемогти поступово. Після того, як статую на його честь було висічено і встановлено, він — знову ж таки при підтримці молодих жерців — хотів провести закон, за яким фараон віднині ставав єдиним сипом сонця Ра і виразником його задумів. Таким чином, ера Амона відходила у минуле.

Молоді зрозуміли: якщо це станеться, тоді вони не зможуть одержувати блага так, як одержували зараз, використовуючи глухі, приховані незгоди між старими, верховними, та фараоном, який пнеться стати над ними всіма разом.

Законопроект не було запроваджено в життя. Повернення до бога сонця Ра не дістало стійкої більшості в раді жерців, оскільки ті розуміли: визнавши Аменхотепа сином Сонця, вони самі будуть приречені в усьому йти за ним, тоді як вони хотіли, щоб фараон додержувався їхніх, помазаників Амона, приписів.

Державні поривання фараона наштовхувалися на особисті інтереси жерців. Аменхотеп у душі хотів миру, розумів, що тільки це зміцнить і його владу і країну. Жерці, навпаки, хотіли битв, під час яких воїни були їхніми підданими, корилися їхнім молитвам і виконували їхні вказівки.

Поступовість хороша, коли твої спільники мають владу. Коли твої спільники борються за владу, діяти треба рішуче, бо вузол треба розрубати — розв'язуючи ж його, ти сам ризикуєш бути розрубаним.

За кілька днів до своєї таємничої загибелі Аменхотеп був на урочистій службі на честь ненависного йому бога Амона, якого він хотів повалити поступово, не одразу, руками молодих жерців.

Не зміг. Повалили його.

Його син, бронзовошкірий, худенький, з важкою щелёпою на довгому губатому обличчі, Аменхотеп IV не був спочатку страшний для жерців: занадто молодий, кепський вершник; не любить церемоній, на яких вони, його справжні володарі, зобов'язані виявляти йому знаки рабської відданості; цурається трапезування й жінок; перебуває увесь час з великоокою дружиною Нефертіті; ходить містом у вбранні воїна, але не в хороми воєначальників і аристократів, а в курні майстерні скульпторів і художників, у хатинки безпутних поетів, котрі не мають зв’язків і достатків, — чого ж такого боятися, такого славити треба та поклонятися йому, бо знак лишається знаком, пустим символом, він зручний, він у руках, його можна направляти, ним можна верховодити.

Так було півроку. Аменхотеп, син Аменхотепа, знайшов друзів не в палацах аристократів чи в храмах жерців. Він привів до своєї резиденції однодумців: художників із сильними м'язами, бо вони тримали в руках молотки, які важчі за дротики; поетів, котрі так завзято змагалися один з одним, доказуючи переваги своєї рими не тільки словом, але й ляпасом, плечі їхні були налиті невитраченою силою. Оточивши себе цими людьми, які здавалися жерцям безневинними, Аменхотеп проголосив:

— Віднині наша земля житиме за законами «Маат» — «Істини»! Вона одна для всіх, вона од Сонця, а я єдиний його пророк на землі.

Військовий переворот був неможливий: армія за наказами Амона окупувала завойовані області. Легіони, що квартирували в столиці, були сформовані з братів тих, хто тепер жив і спав укупі з фараоном у його резиденції: простолюдини стали захистом фараона, його опорою.

Жерці затаїлись.

Ті дискусії, що їх провели верховні з молодим сином Сонця, виявилися марними.

— За спробу вчинити заколот я каратиму на смерть, — сказав Аменхотеп, син Аменхотепа. — Я не повторю батькової помилки. Ваш порятунок у послуху.

Він звелів скульпторам вирізьбити своє зображення, узгоджуючи творчість із доктриною Істини. Його вирізьбили: незграбна постать, просте, позбавлене величності обличчя, слабосила людина — аж ніяк не фараон. Скульптори не спали всю ніч — як на колишній час їх мали б скарати на смерть за таке. Фараон оглянув свою статую і кинув їм до ніг гаман із золотом. Назавтра скульптуру було виставлено на центральному майдані Фів. Жерці стали ремствувати: фараон не може бути зображений слабосилою і немічною людиною. У храмах були оголошені послання верховних жерців, які називали те, що здіялося, святотатством. Аменхотеп наказав арештувати двадцять найстаріших і стратив їх біля підніжжя своєї статуї. Старі храми всюди позакривали. Лик Амона було зруйновано. Ієрогліфи з його ім'ям вирубували: адже коли закреслити ім'я, той, хто його носив, щезне з пам'яті, хіба ж не так учили древні єгиптяни? Все надто просто: треба заховати, сплюндрувати, закреслити, наказати, щоб забули, — забудуть.

Почалася реформація.

Аменхотеп змінив своє ім'я: віднині він звелів величати себе Ехнатоном — «Угоден Сонцю». Досить бога Амона! Хіба маленькі сонячні диски, що спускаються край неба і, завмираючи, дивляться на землю, не є посланцями Неба, якому повинні служити геть усі? Хіба він, який прийняв на руках у батька сонячне помазання, не син Сонця і слуга його?

Ехнатон навантажив караван суден: камінь, раби, молотки, художники, — та й вирушив Нілом, і знайшов місце, зупинився там, і збудував нове місто — «Небокрай Сонця», святий Ахетанон, і архітектура його була дивовижна, велична, сонячна, велика — архітектура Істини.

Реформація — це захоплення.

Емісари Ехнатона гасали по країні, наглядаючи за тим, як воїни знищували старі, язичеські храми Амона. Сам фараон своєї нової столиці не залишав: він працював нарівні з інженерами, художниками і будівельниками. Повідомлення міністрів слухав неуважно — якщо його нове місто буде угодне Сонцю, слава й перемога прийдуть до народу самі по собі. Азіати захопили Сірію, їхні кораблі грабували узбережжя — фараон будував місто Сонця. Він кохався у сучасності, він ненавидів минувшину, але він не розумів, що майбутнє можна утвердити лише в тому разі, якщо справу його продовжуватимуть однодумці, котрі навчилися керувати державою — не тільки будування храмів. І він не вірив, нікому не вірив: він пам'ятав, як загинув батько від рук тих, кого він навчив урядувати і з ким поділяв тягар урядування.

Можна ділитись хлібом, не можна ділитися владою. Коли Нефертіті сказала, що друзі можуть стати у пригоді хоча б під час прийому послів, фараон вигнав її, страждаючи і плачучи ночами: справа вимагає фанатизму від того, хто вірить у її святість. Той, хто вже надумався, мусить бути впевнений, що геть усі довкола — такі самі раби його замислу, як і він сам. В'язниці були переповнені острожниками. Страчували й уночі — пори Сонця не вистачало, щоб убивати тих, хто вірував у старого звичного бога.

Бажання побачити задум здійсненим поглинає людину. Фараон був ніби одягнутий серед голих, один знаючий серед темної юрми. Він збудував своє сонячне місто на крові й ремствуванні, тож і місто це було чудом світу; але кара не доказ, віра не приходить з палацу, проголошена озброєним воїном, — віра народжується у дружній бесіді, у розмові рівноправних…»

Михайленко відірвався од рукопису, бо почув якийсь галас і крик, і зрозумів, що лементує його дружина; він хотів був вичитати домашнім за те, що вони поводяться, мов оті вандали, але не встиг навіть обернутися, тому що бандерівці схопили його за горло, заломили руки за спину, вдарили по тонкій, пергаментній шиї, потягли східцями вниз, і Михайленко нічого не міг зрозуміти й усе боявся, що забуде оту фразу, яка була в голові у нього, а потім його упхнули до машини та й кинули на забльоване днище кузова, наступивши кованим чоботом на вухо, і він аж тільки тоді взяв утямки, що ідею свою всім віддавати не можна — віддавати її можна тому, хто має право мислити…

Його повісили через сім годин на балконі будинку, де отаборився бандерівський штаб. Пахло квітучою липиною, дарма що час її цвітіння минув.

• Предыдущая
• 50/65
• Следующая