Прес-центр - Семенов Юлиан Семенович - Страница 89
- Предыдущая
- 89/97
- Следующая
Шеф витяг з кишені дві фотокартки, простягнув Френку; той глянув мигцем і запитав:
— Верньє і Марі Кровс?
— Ви їх знаєте?
— Її знаю добре, його теж, тільки він не входить у сферу мого інтересу, консерватор.
— А як ви до неї ставитесь?
— Славна дівка з хорошим пером, — відповів Френк.
— Ну-ну.
— Хіба не так?
— Я вам цього не сказав.
— Ні, справді, її чекає велике майбутнє, вона добра людина і чудово працює.
— Ну й нехай собі працює… Скажете вашому контакту, що в нього є час зустрітися з ними до ночі, потім буде пізно. Він ставитиме умови. Погоджуйтеся на все, не подумайте виходити на зв’язок зі мною. Повторюю, приймайте всі його умови.
— Я не дуже вмію робити діло, коли не розумію його, бос.
— Згодом зрозумієте… Це у ваших інтересах, Френк, давайте топайте, в мене багато роботи, щасливо, зосередьтесь, діло дуже небезпечне, ясно?
«От ніколи не подумав би, що йому сімдесят», — здивувався Френк По, розглядаючи сивого, дуже високого, худорлявого чоловіка, який поважно сидів за столом, ласкаво поглядаючи на три гвоздики.
Офіціантові, який підійшов, сивий сказав:
— Будь ласка, поставте квіти у вазу, інакше вони зав’януть без води.
— Ці з товстими ніжками, мосьє, — заперечив офіціант, — такі можуть довго стояти й без води, але, якщо вам хочеться, я принесу вазу. Якого кольору?
— Білого, коли можна.
— Так, мосьє.
— Спасибі.
— О, мосьє, це моя робота…
«Мені б так виглядати у сімдесят, подумав Френк. — Міцне покоління, вони й у вісімдесят ще тримаються… Пили молоко без радіації і їли натуральне м’ясо, а не хімічних бройлерів[31]… Ми не доживемо до їхніх років, вік стресів…»
Він умів відчувати час, це, мабуть, передалося від батька: перед тим, як перейти на завод по гарантійному ремонту годинників фірми «Омега», По-старший мав невеличку майстерню, в домі завжди відлічували хвилини старійшині будильники, величезні підлогові красені з вестмінстерським боєм, маленькі будиночки з зозулями, що вимірювали безтурботно роки життя, немов у віденській опереті, гігантські керамічні блюдця з іспанськими малюнками, замість стрілок ніж і виделка, яких тільки годинників не було! Навіть у школі на уроках він безупинно чув різноголосе цокання, міг визначити час з точністю до хвилини, тому ніколи не носив з собою ні «Омеги», подарованої батьком, ні «Орієнта», виданого в Ленглі (брав лише у службовій потребі, бо «Орієнт» був особливий, його можна обладнати і під передавач, і як мікрофон для запису розмов з людьми, котрі його цікавили).
Френк завжди пам’ятав, як батько, втлумачуючи йому глибоку повагу до часу, раз у раз повертався до Онассіса. «Знай, він став великим лише тому, що з дитячих років зрозумів вартість хвилини».
(Сім’ї були сусідами в Смирні; діди товаришували; Онассіс звичайно знаходив і допомагав тим, хто з одного з ним кореня.)
Батько Френка розповідав, як тринадцятирічним хлопчиком Арістотель Онассіс почав працювати на тютюновій фірмі свого батька, найбільшого комерсанта Смірни; в п’ятнадцять років він бігав по палаючому місту під час грецько-турецької різні, роблячи все, що тільки міг, аби врятувати від розстрілу батька, якого турки кинули в тюрму; примудрився давати хабарі тюремним стражникам, зав’язувати стосунки з потрібними людьми, ночами вчити англійську мову і вранці ублажати американського віце-консула, який давав перепустки для вільного ходіння по місту і в порт; міняти на борту сигарети на віскі, постачати цим віскі тюремне начальство, тих, від кого залежало — вписати ім’я батька в список на розстріл чи залишити до наступного дня; плакати, смішити, доводити, страшити, обіцяти, благати турецьких бізнесменів, аби ті замовили слово за ув’язненого грецького фабриканта; він забув, що таке нормальний сон, бо був на ногах двадцять годин на добу і зрештою таки врятував батька, вивіз його до Греції, а там старий звинуватив його в тому, що він приховав більшу частину його грошей, і сімнадцятирічний хлопець назавжди покинув рідний дім, поплив до Аргентіни, працював день і ніч телефоністом у кампанії ITT, зібрав грошей і став торгувати турецькими сигаретами…
Якось Френк, усміхнувшись, мовив:
— Тату, а чому ти обминаєш любовні пригоди Онассіса?
— Арістотель кохав і Грету Гарбо, і велику співачку Марію Каллас, і Жаклін, і прекрасну балерину з трупи Анни Павлової, але дозволив собі все це лише після того, як став могутньою людиною, а він став таким, коли йому сповнилось тридцять…
Френк засміявся.
— Тату, ти поганий вихователь… Не можна брехати учням… Адже Онассіс уперше согрішив з дочкою служниці в домі батька, коли йому тільки-но стукнуло одинадцять.
— І ти віриш побрехенькам газетних базік? — зітхнув батько. — Господи, який невдячний цей світ і злостивий….
— Таточку, мені про це розповів сам Арістотель… Він навіть сказав про те, як його батько напучував: «Спи тільки з тими, синку, зв’язок з якими не завдасть шкоди твоїй кар’єрі…»
— Не блазнюй! — обурився старший По. — Він не міг тобі сказати цього! Ти ще малий, не доріс до того, щоб Арістотель говорив з тобою так відверто!
— Мені двадцять п’ять, тату, в цьому віці Онассіс уже орудував справами.
— А ти для мене і в п’ятдесят залишишся дитиною!
— Не бути мені тоді Онассісом.
— Не бути, — погодився батько. — Таких, як він, бог дарує Греції раз у століття…
«Цей сімдесятирічний, — думав Френк, відчуваючи, що підходити ще рано, секунд сорок у запасі, а то й сорок п’ять, — чимось схожий на Онассіса, тільки той був курдупель, а цей сивий красень високий, як Ланкастер… Зрештою, — почув він свій голос і відзначив, що в голосі була тривога, — Онассіс теж мав справу з такими типами, мафія, ясна річ, але, чорт візьми, не нам же виконувати чорнову роботу; я не збираюсь нікого ні до чого примушувати, я маю справу з ідеєю, з прекрасною ідеєю нашої свободи, їй я служу, коли хтось заважає, його треба вміти примусити зійти з дороги, та й годі… Шеф не сказав мені, хто ця людина, теж конспіратор, нібито в мене дві звивини… Але ти зараз захотів випити, — зрозумів він себе, — чому тобі захотілося випити? І не просто так, як це заведено, взяв скотч[32] з льодом і смокчи його весь вечір, підливаючи соди, а по-справжньому, тягучим, довгим ковтком…»
— Добрий вечір, у вас вільне місце? — спитав Френк, підійшовши до сивого.
— Взагалі я чекаю гостя…
— Он як… А я тільки-но приїхав із Стамбула…
— То сідайте… Випийте чашку кави…
— І привіз привіт і лист від Казема…
— Я так і зрозумів, що де ви… Мене звуть П’єр Ніссо…
— А мене Якуб Назрі.
— Дуже приємно, — відповів Ніссо й звернувся до Френка чудовою турецькою мовою.
Френк похитав головою.
— Я народився на Кіпрі, жив у грецькій общині.
Ніссо заговорив по-грецькому; його словарний запас був не дуже великий, але вимова прекрасна.
Френк відповів йому на смирненському діалекті; батько не розмовляв з ним дома по-англійськи; йому подавали лише грецьку їжу, вино також.
Ніссо задоволено кивнув, закурив тонку чорну сигарету й спитав:
— Що питимете?
— Віскі.
— З льодом?
— Ні, чисте.
— О’кей. А я візьму пастис, чимось нагадує грецьку горілку, правда ж?
— Мабуть.
— Помиємо руки?
— Неодмінно.
Вони спустилися в напівпідвал, там біля будки телефону-автомата були вбиральні; вони ввійшли у тісну кімнатку, Ніссо замкнув двері, пустив воду і сказав:
— Ну, що у вас, давайте.
Френк мовчки простяг йому фотографії.
Ніссо глянув на них мигцем, змазав, так би мовити, і повернув Френку.
— Я знаю цих людей, і в нашій картотеці є фотографії кращі, ніж ваші, дуже контрасні, зроблені на чорно-білій плівці. Де вони?
— На рю Вашінгтон до восьмої. Потім будуть на рю Муффтар, у крітському ресторані…
- Предыдущая
- 89/97
- Следующая
