Прес-центр - Семенов Юлиан Семенович - Страница 84

• Предыдущая
• 84/97
• Следующая

Вийшовши з літака і поминувши паспортний контроль, Марі відчинила двері телефону-автомата й подумала, що батько знову врятував її: за ці сорок хвилин у польоті вона відійшла від безупинної тривоги за Мігеля; спогади рятують, особливо тоді, коли відчуваєш наближення чогось жахливого, непідвладного тобі, неминучого.

Набравши номер, вона почула голос Гала.

— Добрий день, — сказала Марі, — добрий день, Гала.

— Марі?! — в голосі жінки забриніла радість. — Верньє! — покликала вона. — Швидше, це Марі! Здрастуй, Марі, де ти?!

— У Парижі.

— Тато сидить у ванні й читає газети! Швидше приїжджай! Хочеш, я тебе зустріну? Ти обідала? В мене дуже смачна риба! Тато каже, ти її страшенно любиш! Він щойно знову згадував тебе…

Верньє вирвав трубку.

— Любенька моя, чудо моє, здрастуй, рисенятко, швидше приїжджай, ну, будь ласка… Чи… Ти не…

— Я їду, татку… Я щаслива, що побачу тебе…

Чоловік, який наглядав за Марі в літаку і тут, в аеропорту, дав їй змогу вийти із сфери спостереження, набрав номер і сказав:

— Вона поїхала до батька. Телефон…

Його перебили:

— Ми знаємо, спасибі.

Через двадцять хвилин, поки ще Марі не приїхала на рю Вашінгтон, двоє чоловіків піднялися на поверх, де була квартира Верньє, і прикріпили над одвірком його дверей крихітну чорну кнопку. Відтепер кожне слово, вимовлене там, буде записано на плівку.

Пепе поклав трубку і вийшов до сусідньої кімнати, там він поселив своїх нових гітаристів Ромеро й Боніфасіо; хлопці були мовчазні, двох слів за день не почуєш, сидять собі на стільцях та щипають струни; відчувають один одного надивовижу, навіть співати починають одночасно, неначе вгадують біотоки шкірою; грають чудово — немов водоспад, кожен струмінь окремо, а все одно разом, зграйно, моноліт.

— Збирайтеся, хлопці, — радісно сказав Пепе, — їдемо, Санчес послухає мене.

Ромеро й Боніфасіо відклали гітари; мулати були здоровенні, біцепси наче виліплені; Боніфасіо сів перед невеличким трюмо й став причісуватись; він робив це старанно, неквапливо, гладячи кучеряве волосся долонею, наче стримував його, так хазяїн гладить злого пса; Боніфасіо, здавалося, нікуди не збирався, сидів собі й причісувався; Ромеро потягся з хрускотом, узяв з маленького столика книжку, ліниво перегорнув сторінки і так само ліниво спитав:

— У чому поїдемо, Пепе? Я вважаю, нам треба бути в національних костюмах, у вас люблять, коли люди носять народне вбрання, воно строкате.

— У мене в машині нема кондиціонера, — сказав Пепе. — Ти змокрієш у пончо, Ромеро.

— Зате сподобаюсь твоєму прем’єрові… Станеш зіркою, поїдемо в гастрольне турне, неодмінно в Англію, там дівки необходжені, сонця немає, суцільні тумани, звідки ж візьметься сила в мужиків… Любиш біленьких, Пепе?

— Я різних люблю, — засміявся Пепе. — Збирайтеся мерщій, надіну кремові брюки й поїдемо…

Він вийшов до своєї кімнати, що була водночас спальнею, їдальнею і вітальнею, скинув сині джинси, прийняв таблетку аспірину, бо останні дні доводилося щодня виривати, — з гітаристами приїхав Вентура, моторний непоказний чоловічок, який займався аранжуванням; до того ж рін імпресаріо, кожного дня їздив по Гаривасу, розмовляв з власниками казино та ресторанів, прикидав, де можна вкласти хороший контракт на сезон; потім повертався й відразу вимагав пляшку іспанського віскі; інших не тернів; ляскотів без упину і так само, як Боніфасіо, раз по раз причісувався, тільки в дзеркало не дивився й волосся ре пригладжував.

Тим часом Боніфасіо й Ромеро поклали гітари в чохли з цупкої шкіри, швидко перевірили маленькі «шмайсери» р потайних кишенях футляра, перезирнулися; Ромеро підняв праву руку, перевернув кисть унизу й виставив великий палець; Боніфасіо мовчки кивнув, щось подібне до усмішки торкнуло його повні синюваті губи, він підійшов до телефону, набрав номер, спитав, «чи дома сеньйорина, а якщо нема, то коли буде», і пообіцяв ще раз подзвонити через півгодини. (Пароль для ланцюга: «Починаємо роботу, страхуйте».)

Вони знали своє діло, знали його добре, брали участь у двох операціях: одну провели на кордоні Сальвадору і Гватемали, другу в Федеративній Республіці; на Кубу їх не посилали, бо вони втекли звідти, проливши людську кров, відстрілюючись; там їм винесли вирок заочно; берегли для коронного діла в Центральній Америці; і час настав.

Відправляючи терористів до Гаривасу, Адольфо, їхній інструктор, сказав, що після повернення на Майямі їм вручать по десять тисяч доларів; авіаквитки в Європу оплачує контора; коли ж хлопчики зможуть осісти в Бонні, влаштувавшись у нічний клуб (кілька адрес підготували, інформація на хазяїв закладів цілком надійна, є підходи), їх знайде Вентура, який приїде туди з документами на ім’я Нельсона Бардесіо; добре було б знайти квартиру, краще на перехресті доріг, гроші перекажуть, як тільки буде схвалено обраний варіант.

Розглядаючи план майбутньої операції в Гаривасі, Адольфо ще раз обчислив на секундомірі кожну фазу пересування з більярдного залу — негайно після акту — по доріжках клубу до пірса.

З «об’єктом» у більярдному залі буде лише один чоловік, начальник охорони майор Карденас, повторив Адольфо, його також треба усунути, а старого — зберегти, будьте дуже обережні, не травмуйте Пепе, ми маємо намір працювати з ним, коли привезете його сюди; катер який чекає вас, броньований; зразу ж падайте на палубу, можуть стріляти «червоні берети» з машини охорони «об’єкту», голів не піднімайте, бортики надійні, на відхід у безпечну зону потрібно буде три хвилини сорок дев’ять секунд.

… Коли Пепе повернувся, Ромеро й Боніфасіо перезирнулись; хлопця не можна було впізнати — в розкльошених світлих брюках, у шовковій завуженій у талії сорочці, він був надзвичайно красивий.

— Поїхали, — сказав Пепе. — Пора.

У машині Ромеро потер обличчя жорсткою, немов наждачною долонею і мовив:

— Тільки не поспішай з першим куплетом, Пепіто… Пісні революції не повинні бути суєтними…

— Я знаю, — відповів Пепе. — Але на них не дуже покажеш свій голос.

— Покажеш, якщо постараєшся, — посміхнувся Ромеро. — Твоя правда, революційні пісні краще співати хороші, але в «Бодегіта дель медіо», що в Гавані, на Кавалерії, вміють це робити й сольно.

— Ти був на Кубі? — спитав Пепе.

Ромеро похитав головою.

— Розповідали…

(Він працював у «Бодегіта дель медіо», найпопулярнішій таверні старої Гавани, аж до шістдесят першого року; саме тоді його завербували; перейшов на нелегальне становище.)

— Хлопці, — спитав Пепе, — чому ви ніколи не всміхаєтесь?

— Зморщок боїмося, — відповів Боніфасіо, — обличчя старіють…

Пепе скрушно похитав головою.

— Ох, чорт, як хвилююсь… Просто ціпенію, коли хвилююсь, і в горлі дере.

— А ти розслабся, — порадив Боніфасіо, — накажи кожному своєму мускулу відпочивати, вели кожному біцепсу: «Миленький, ну, будь ласка, відпочинь, візьми з повітря кисень і жени його по крові, я зараз маю співати перед прем’єром, від цього залежить моє майбутнє, коли сподобаюсь йому, мене візьмуть у театр і на телебачення, я їздитиму по світу, знайду собі білу дівку, зароблятиму великі баки, а не сидітиму на шиї діда, про мене писатимуть у газетах, на тих сторінках, де друкують знімки Бельмондо, Аль Пачіно й Бе Бе, а потім який-небудь янкі напише для мене шоу в Голлівуді, і я заткну за пояс Белафонте». Отак треба розмовляти із своїм тілом… Годі, веди машину і не заважай нам з Ромеро розслабитися, нам також хочеться сподобатись полковникові Санчесу…

Френк По завжди відбувався жартом, коли його питали про родинні зв’язки з великим письменником.

• Предыдущая
• 84/97
• Следующая