Прес-центр - Семенов Юлиан Семенович - Страница 70

• Предыдущая
• 70/97
• Следующая

— Доброго ранку, будь ласка, мосьє Жюрі.

— Хто його просить?

— Степанов.

— Одну хвилинку.

В трубці зазвучала музика Гершвіна.

Степанов подивився на годинник-хвилина в хвилину, він дзвонить точно. Добре було б через годину, а найбільше через дві виїхати. Слава богу, що є віза назад у Францію, не треба бігти в універсам і робити чотири кольорові фотокартки, всміхатися консульським чиновникам, дзвонити радникові культури, шукати тих, хто дружить з послом і може гарантувати, що мета його, Степанова, поїздки полягає зовсім не в тому, щоб висадити Лувр чи викрасти військові таємниці.

— Алло, ви слухаєте, — проспівав жіночий голос, вони всі співучі, ці французькі секретарки, — мосьє Жюрі буде о дванадцятій.

— Він нічого не просив мені передати? Я пропелінгую моє прізвище: «С», як Судан, «Т», як Тріполі, «Е», як Еверест, «П», як Париж, «А», як Алжір…

— Далі я знаю, — відповіла жінка, — мосьє Степанов. У вас дуже важкий початок прізвища, кінцівка звучить значно простіше, ні, він нічого не просив вам передати, до побачення.

Найстрашніше для Степанова (не було б тільки чогось ще страшнішого) — це чекати. Він радісно писав, але болісно чекав того моменту, коли прочитає редактор, прийде коректура, з'явиться журнал; відгуки не дуже хвилювали його, бо він знав усю міру тенденційності критики; найважливіше, читають тебе чи ні; все інше — від лукавого; казка про голого короля була найулюбленішою його казкою; зрештою оцінку роботи дає не критик, а час, що проявляється через читачів, тобто через пам’ять; скільки голих королів, творчість яких підносили до небес, пішли в безпам’ятне небуття, а ті, кого критика не дуже балувала, не залежуються на полицях бібліотек чи, ще приємніше, видаються лише в читальному залі під паспорт.

«Ще годину сорок п’ять хвилин чекати, — подумав Степанов, — будь ви прокляті ці година сорок п’ять хвилин, у моєму віці час починаєш відчувати так близько, так бачиш його необоротну плинність, що навіть на секундну стрілку страшно дивитися: тремтливі цифри кварцового годинника назавжди відкидають ту мить, яка була щойно, і вже нема її, вона не повториться, без вороття пішла від рас. А якщо цей самий мосьє Жюрі хоче мені відмовити? — спитав він раптом себе. — Ні, він цілком міг це зробити вчора, але ж виявив такий інтерес, та й потім, я віддав йому процент з нового видання, а це не півтори тисячі франків, а добрячих п’ятдесят».

Степанов вірив відчуттям і дуже боявся цього, бо вважав, що це може завдати багато горя людям; чим сильніша й вища людина, яка покладає надії на почуття, тим це небезпечніше; правильно говорили філософи: тільки практика, тільки факти потрібні людству, і аж ніяк не ті глибинні, не збагнуті ще наукою почуття, які породжують недовір’я, ревнощі, сліпе захоплення чи злобну неприязнь.

Він намагався не піддаватися тому, що часом пробуджувалося в ньому, гнав це, чекаючи моменту, коли почуття набуде форми логічного посилання, до кінця зрозумілого йому самому; завжди повторював сам собі історію про те, як хтось, виходячи з театру, штовхнув чоловіка, який ішов прямо, нікому не уступаючи дороги. Чоловік дивно посміхнувся й сказав: «Тільки не бийте мене по обличчю, я сліпий».

Степанов довго не погоджувався з давніми друзями, коли ті говорили про якогось нового його знайомого: «Він погана людина, не вір йому». Степанов іноді помилявся в людях, визнавав правоту своїх близьких, та в глибині душі був певен, що зробив правильно: в кожному треба намагатися побачити добро, не можна жити упереджено, краще один раз переконатися самому, ніж сто разів почути від інших.

Але зараз він абсолютно точно відчув, що мосьє Жюрі в себе, просто не хоче брати трубки; може, ще не готовий до ділової зустрічі, виправив себе Степанов, хоч набагато простіше відверто сказати мені про це, я ж попередив, що часу в мене обмаль; вони тут такі лякливі; кажуть, у нас усього бояться, чорта з два, нічого в нас не бояться, а тут зважують кожне слово, кожен крок, коли йдеться про спілкування з іноземцем звідти.

Він зняв трубку, набрав номер видавництва, змінив голос, як-не-як знімався в «Солярисі», його попросили зіграти роль американського професора, працювали без репетиції, з ходу, і на своєму американському сленгу попросив до апарата містера Жюрі: «З ним хоче говорити віце-директор «Юніверсал паблішінг хауз».

І знову музика в трубці, цього разу не Гершвін, а стилізований Римський-Корсаков, «Політ джмеля» в джазовому виконанні, дуже гарно, ніякої тобі наруги над класикою, просто в старі міхи влили нове вино; звичайно, когось із наших традиціоністів це може шокувати, але ж їхніх предків ще більше шокували Рахманінов і Скрябін, а тепер вони ж зарахували їх до лику святих, і правильно зробили, однак через яке невизнання ці генії ішли до слави!

— Алло, — голос мосьє Жюрі був воркітливий, поважний, сповнений, як завжди, доброзичливості.

Степанов хотів було сказати йому по-своєму: «Чого ж ти від мене тікаєш, сука», — але вирішив цього не робити, не плюй у криницю, бо пригодиться води напиться.

Обережно поклавши трубку на важіль, він знову заходився гортати свою телефонну книжку; ніколи й ніде, а особливо на Заході, не можна робити ставки лише на одну можливість, тутешній світ побудований на множинності спроб, у чужий монастир зі своїм уставом не сунься, у прислів’ях не буває неправди, це катехізис людського розуму, перевірено досвідом тисячоліть.

Дональд Епштейн, Париж, кінопродюсер, друг Кармена, славний хлопець, воював проти Гітлера, його збили над Німеччиною, у концтаборі мали розстріляти, врятувало російське більшовицьке підпілля; чорт, чому ж я не подзвонив йому, все це пусте, що було мало часу, для хороших людей час треба знайти, а ти ще й досі гаєш тьму-тьмущу хвилин на суєту, на обов’язкові (а саме через це зовсім необов’язкові) дзвінки, зустрічі, ленчі, вечері.

— Алло, будь ласка, містера Епштейна.

— Містер Апштейн не живе тут більше, він переїхав на південь Франції.

— Будь ласка, дайте мені його новий телефон.

— Але містер Апштейн не залишив нам свого нового телефону, мосьє…

(«Апштейн», ясно. Я зовсім забув, що він просив саме так вимовляти його прізвище», — згадав Степанов.)

Професор Герберт Краузе. Стоп, цей може допомогти, він часто приїздить до Москви, я там орендую йому машину чи віддаю свою, а тут він мене виручить.

Степанов набрав номер і почув командний голос:

— Двадцять три двадцять шість!

(Професор писав до багатьох журналів та газет, тому ховався від марних дзвінків, називав лише номер свого телефону; ті, хто йому потрібен, знають цю хитрість.)

— Нуль сім нуль один, — відповів Степанов.

— Пробачте?

Степанов засміявся.

— Гутен морген, Карл Іванович!

— Але ж я не Карл Іванович, — здивувався професор, — я Герберт Васильович.

«Ні, все-таки німець завжди німець, — подумав Степанов, — я ж йому пояснив про «Карла Івановича», невже пам’ять почала зраджувати?»

— Я знаю, що ви Герберт Васильович, а от ви забули, як я розповідав вам про персонаж із Толстого, про доброго старого гувернера, «гутен морген, Карл Іванович»…

— А, Дмитро Юрійович, добрий день, мій дорогий! Звідки ви?! Я хотів був вам дзвонити, але більшовики відключили автоматичний зв’язок, розмову доводиться чекати майже добу!

— Нічого, підвищимо тариф на розмови і знову включимо автомат, — легко пообіцяв Степанов. — Я зараз недалеко від вас, у мене незвичайне прохання.

— Так, будь-ласка, мій до-р-рогий (звідки така «горлова здатність», встиг подумати Степанов, я зв’язки порвав би, якби мені довелося так вимовляти літеру «р»), яке ж у вас прохання?

— Спочатку скажіть: ви збираєтесь до Москви?

— Якщо дадуть візу, то неодмінно! Я вже замовив через моє туристичне бюро в Штутгарті номер у «Націоналі» на сімнадцяте березня.

• Предыдущая
• 70/97
• Следующая