Міжконтинентальний вузол - Семенов Юлиан Семенович - Страница 63

• Предыдущая
• 63/67
• Следующая

— Будь ласка, зверніться до мого командування, — сказав Уолтер-молодший. — Я обіцяю вам доповісти керівництву про те, що сталося… Без санкції командування я нічого не можу сказати вашій кримінальній поліції…

— А ваші супутники? їм теж нічого сказати? Уолтер-молодший знову переклав і без того зрозуміле всім запитання: Нік, «старший» і Ліліан відповіли, що вони не помітили нічого підозрілого.

Коли «додж» переїхав у американську зону, «старший» процідив:

— Ставлю тисячу проти одного, що тих німців, які мали доступ у ваш гараж, де стояла ця машина, вже немає в місті.

Уолтер-молодший обернувся так, наче його тіло було складене з гутаперчевих шарнірів:

— Хочете сказати, що це я винен у цій трагедії?

— А хто ж іще? — обличчя Ніка перекосилося від гніву. — Хто ж іще міг знати про все?! Крім нього, — він тицьнув пальцем у «старшого», — мене і вас?!

Італієць Зінеджо спускався по східцях, як кішка, дуже м'яко, трохи присідаючи, сторожко, але при цьому стрімко; Шаабі біг слідом за ним навшпиньки, бо підбори його туфель були величезні; мабуть, страждав через свій зріст, — його спопеляло бажання здаватися високим; італієць двічі обернувся, обличчя скривилося, і він прошепотів:

— Тихше ти, задрипаний турок!

Біля парадних дверей Зінеджо завмер, обережно виглянув у вікно; зараз пригальмує машина; «вольво», марки ДЛ-244, «стейшен ваген»[17]; задні дверцята відчиняться; подивився на годинник; ще десять секунд, усе йде як слід, за планом; тільки вибратися б з цього ідіотського міста; півроку відпочинку гарантовано, швидше до моря, пірнути у важку солону воду, простягтися на гарячій гальці, відчуваючи, яке сильне й велике в тебе тіло, як воно вбирає солодке тепло землі; «вольво» загальмував плавно; чоловік в окулярах, що сидів на задньому сидінні, відчинив дверцята; італієць обернувся до Шаабі:

— Порядок, наші тут.

Шаабі йшов слідом, не міг стримати щасливої усмішки.

… Італійця вбили, коли він заніс ногу в автомобіль; Шаабі спочатку нічого не зрозумів, випрямився, немов наткнувшись на невидиму перепону; три кулі з безшумного пістолета роздробили йому обличчя і розірвали груди; «вольво» рвучко взяв з місця, пронісся безлюдною вулицею, повернув за ріг; пригальмував біля машини, за кермом якої сидів Бінальті, він же Бенетті, всі вискочили з «вольво», пересіли до нього й погнали в центр.

Прошке ввімкнув «вокі-докі»[18] й спитав:

— Ти ще бачиш їх?

Його помічник Франц, що сидів за кермом невеличкого «фольксвагена», відповів:

— Так.

— Сфотографував, коли вони пересідали в іншу машину?

— Так.

— Веди їх. Вони поїдуть в аеропорт. Якщо ні, я на зв'язку, спускаюся слідом, контакт в умовленому місці. Як чув?

— Усе зрозумів. До зустрічі.

Герберт Граузе працював у кримінальній поліції останній рік, — у грудні можна вийти на пенсію; він-жодного дня тут не пробуде більше; коли телебачення починало показ чергового «таторта»[19], він, — якщо дружина й дочка виїжджали в гості, — вимикав ящика якщо були вдома, піднімався до себе на другий поверх (переробив горище під столярну майстерню, тут і спав; пахощі свіжоструганого дерева чудові, відпочивав, працюючи за маленьким верстаком; сам зробив меблі, баварський стиль, під сільську старовину).

Граузе просто не міг дивитися тієї компетентної брехні, яку ліпили на телебаченні: порозмовляє мудрий сищик з трьома свідками, походить трошки за тим, кого підозрюють, — але той виявиться чесною людиною, — і неодмінно підкаже, в якому напрямі треба шукати, і тоді легко схоплять гангстера; чортівня та й годі!

Якось, після одного з таких «татортів», новий помічник, Курт, котрий щойно почав працювати під його керівництвом, сказав:

— Хвацько закрутили, правда?! Вулиці були безлюдні, всі сиділи біля ящиків, такої передачі давно вже не було…

Граузе зсунув маленькі окуляри на свій м'ясистий ніс, схожий фактурою на білу пемзу, здивовано подивився на хлопця, немов побачив його вперше, і запитав:

— Ти серйозно?

— Звичайно, — відповів Курт, скидаючи піджак; як» тільки приходив в управління, зразу ж брав кобуру, старанно прилаштовуючи пістолет під пахвою, і тільки потім починав переглядати інформацію, що надійшла за ніч.

— Стривай, Курт, стривай. Або я став старим віслюком, або я таким був завжди… Поясни, як тобі може подобатися така нісенітниця?! Де робота з агентурою? Прослухування телефонних розмов? Оплата інформаторів? Вербування, яке є вінцем роботи в боротьбі проти організованої злочинності? Де все це?!

— Та хіба таке можна показувати?! — здивувався Курт. — Хто це дозволить?!

— Виходить, у кіно це можна показувати, а на телебаченні не можна?! Значить, Бельмондо, Ньюмену і Габену можна, а нещасним німцям заборонено?! Навіщо задурювати голову людям, Курт?

Той посміхнувся:

— В книжках пишуть, що максималізм властивий моєму поколінню, молодим, а насправді максималіст ви, шеф…

Граузе зітхнув:

— Ти пригадуєш справу Ультера?

— Це той, що грабував особняки наших багатіїв?

— Так, саме він.

— Звичайно. Ми його справу аналізували на семінарі…

— Ну, й що вам розповідали на цьому семінарі?

— Розповідали, що Ультера вичислили по недокурках… Він курив південноафриканські сигарети, в них тютюн дуже добрий, найкращий у світі…

— Найкращий тютюн у світі вирощують у Росії, в районі Абхазії, біля Чорного моря, — відчеканив Граузе. — Американці щороку купують у них цілу партію, бо підмішують до своїх найдорожчих сигарет. Ясно тобі? І ніхто Вольфганга не вичисляв…

— Кого?

Граузе досадливо поморщився:

— Ультера звали Вольфганг… До речі, він тепер, після того як відсидів, відкрив своє діло в Намібії, цілком легальний, загрібає золою лопатою, — будівництво шосейних доріг, басейнів і полів для гольфа… Так от, мій агент, дуже красива дівка, — Граузе зітхнув (вона стала дружиною Ультера: абсолютно підконтрольний віднині і назавжди), — повідомила мені, що якийсь Сейф, це була кличка Ультера, виїхав із кнайпи[20] з трьома дружками о десятій вечора, повернувся о дванадцятій і подарував їй брильянтовий перстень, — жінки тепер невтоленні, навіть за марки ляжуть у ліжко, а тут брильянт… Ну, а я й упізнав камінчик, — саме з десятої до дванадцятої грабіжники взяли один особнячок, — хазяйка, до речі, подарувала мені за цей перстень флакон лосьйону… Отоді я й сказав моїй дівці, щоб вона привчила Сейфа до південноафриканських сигарет… Мені ж потрібен був доказ, без доказів він викрутиться, його обслуговували кращі адвокати, за півроку він хапонув не мало не багато — півтора мільйона марок… Отак-то… Дівка виконала моє прохання… Ультер почав курити мої сигарети… На них я його і взяв. Доктор Рікк, що вів його справу, ввійшов у підручники, ви про нього на семінарах небилиці слухаєте, а про мене ні слова…

— Ой, цікаво як! — Захоплений Курт слухав його, роззявивши рота. — Підете на пенсію — писатимете мемуари, пане Граузе! Купуватимуть нарозхват…

Граузе зітхнув:

— Ти думаєш, я не пробував? Ще й як! Сотні сторінок зіпсував. А виходить, наче протокол: «Я спитав, він відповів»… Хто це читатиме? Як розповісти, на чому я взяв ту дівку?! Я ж її зламав, Курт… Якщо ти володієш ти знанням, якого позбавлена інша людина, її можна запросто переламати. Дівка промишляла тим, що запрошувала до себе тузів, приголублювала їх, — старенькі, вони: з усіх сил стараються, мужчина до старості півень, — а потім чистила кишені… Ну, а ті мовчали, розголосу боялися… Я її на цьому й припер до стіни: або працюватимеш на мене, або передам слідчим, а там і до суду; тюрма — суворе місце, два роки здадуться вічністю…

• Предыдущая
• 63/67
• Следующая