Таємниця Кутузовського проспекту - Семенов Юлиан Семенович - Страница 71

• Предыдущая
• 71/74
• Следующая

Якби мені дали зараз право навести порядок — я за таждень навів би його.

Першу ніч — арешт кількасот тисяч, на другий день — військово-польові суди, того ж вечора — публічні розстріли; на третій день — арешт кількох сотень тисяч бракоробів і ледарів, військово-польові суди, негайні розстріли; на четвертин день — звернення мільйона трудящих про копчу потребу ввести картки й назавжди закрити кордони; спеціальні випуски газет та журналів на підтримку цієї ініціативи робітничого класу; показовий процес десяти-п’ятнадцяти редакторів газет, журналів та телебачення і показ після програми «Час»; «Так, ми були агентами всесвітнього масонського союзу й хотіли реставрації капіталізму, одержували за це гроші від ЦРУ, Солженіцина, Ізраїлю, іспанського наступника Романова, неонацистів і ПАР, пообіцявши їм віддати Україну, Литву й Абхазію».

Після показу процесу — виступи робітників, селян, письменників і поетів, запопадливих до національної ідеї: «Негайно стратити іудушок!» На п’ятий день — указ про те, щоб усі носили однакову форму, ніякої різниці в одязі, всі рівні, немає ні бідних, ні багатих; на шостий день — телеграми вдячності трудящих за наведений порядок і прокляття тому, що вороги народу називали «перебудовою». От і все, дуже просто!

Нічого, ждати недовго, настане час справедливості, всіх гнид на лісоповал відправимо, з десяток крикунів перекупимо, перевертні у нас у ціні…

Тільки так і буде! Інакше ніколи у нас не було й бути не може! Олександр Перший двадцять років свої реформи готував, папірці слинив, вагався, чекав, зважував, усе думав, як дворяни до цього поставляться, чи не одвернуться від нього, адже простолюдинам дається послаблення, ну й кінчилося Сенатською площею; Олександр Другий п’ятнадцять років конституцію вертів, боявся, як аристократи до цього поставляться, — ну й підірвали бідолашного, по заслузі… Столипін, зрозумівши, що Миколашка злякався вільного мужика з власного землею, тихо затаївся, замість того щоб владу брати, — ну й шльопнули витязя! Коли вирішив щось робити — роби! Та, видно, це не в нашому характері, в крові страх і рабство. Ось тому нам Сталін і потрібен, ось тому лише диктатура може примусити працювати наше зборище п’яних ледацюг, які слова не розуміють, тільки пістолет та дрючок…

На Заході тепер лемент проти Сталіна також впоперек горла став, вони гарантій хочуть, без гарантій хто ж у діло гроші вкладе?! Я ж не за сталінську диктатуру, він, дурень, жидів почав кривдити, Захід проти себе підняв, вони пам’ятливі, Гітлера не забули; я за те, щоб Піночет прийшов, невже у нас в армії жодного сильного генерала не знайдеться?!

Таку ідею «штатники» приймуть! Ось що їм треба втовкмачувати! Ось на чому я собі ім’я зроблю! А Колчак — натяк; навіть вашу людину пристукнули росіяни. «Ти нам диктатуру давай на всю широчінь, щоб ми притаїлися, ти наto малодійовий засіб не підсовуй, звалимо, або — або!»

Сорокін раптом почув шум, схожий на морський прибій, він був шурхотливо-рінистий, глибинний, а потім йому почулося в цьому могутньому морському шумі його ім’я, що скандували невидимі тисячі, «фаші», загони штурмовиків, охоронні батальйони партії фюрера, загороджувальні загони Сталіна, карабінери Піночета — ось вони, єдина опора гарантій у нас, а ось я, хто зміг поєднати у собі минуле з майбутнім, святу віру в вождя з умінням охороняти справу, ось я йду, я повернуся до вас, ждіть, я повернуся звідти, ви хочете мене, я дав вам бажаний спокій тихої рівності, я, я, я, я, я, я…

…Він підвівся з тахти, набрав номер свого помічника, ім’я і прізвище якого не знав ніхто, до його послуг удавався рідко, у надзвичайних випадках, і сказав, трохи покашлюючи (заздалегідь обговорений сигнал невідкладної дії).

— Михайловичу, пригадуєш, я тобі фото Слави показував? Саме так… Так от Манюню його треба покласти на обслідування… Він же з нею тридцять років прожив, душа в душу… Не дай боже, з нею щось трапиться — з розуму звихнеться, а кому псих потрібен? Або розіп’ється, яка для всіх нас втрата, га? Ніхто його не замінить, бідолашного…

— Коли? — спитав Михайлович.

— Сьогодні. Чого баритись? У таких справах зволікання смерті подібне… Сьогодні й клади…

Пшонкін припав до вічка: молодий чоловік у поношеному синьому костюмі стояв біля дверей і повільно масажував ліву половину грудей.

— Хто ви? — спитав Пшонкін.

— Я з Літфонду, з приводу розширення житлової площі…

— А я не писав заяви…

— Я всіх московських письменників обходжу, товаришу Пшонкін… А взагалі, як хочете, звісна річ…

Пшонкін відчинив двері, впустив чоловіка і, підштовхнувши ногою розтоптані тапочки, пробурмотів:

— Дивіться.

— Спасибі… Тільки вам варто було б поцікавитися моїм посвідченням. У місті, знаєте, неспокійно, грабіжники шастають…

Пшонкін шарахнувся від нього:

— Навіщо ви таке говорите?!

— Це правда, — відповів чоловік і, простягнувши Пшонкіну «мурівське» посвідчення, відрекомендувався: — Полковник Костенко з розшуку.

— А в чому справа? — Пшонкін завмер.

Не відповівши йому, полковник витяг «вокі-токі» й глухо пророкотав:

— «Другий», я у «Травкіна», займайте всі точки, «хлопчики» вже під’їхали…

Пшонкін метнувся до кімнати й схопив телефонну трубку.

— На Петровку дзвонити не треба, — полковник поклав долоню на важіль телефону, — я щойно звідти. Сядьте, я ж вам показав посвідчення… Я прийшов, щоб урятувати вас…

— Від к-к-к-кого?

— Ви здогадуєтесь, Борисе Михайловичу…

— Еміль?

— Так.

— Я від-ч-ч-чував…

— Ви ж не заїкались раніше…

— Це від страху…

— Не бійтеся… Ті, кого він прислав, аби вас пристукнути, під нашим контролем… Будь ласка, зберіть усі чернетки, заготовки, сторінки, які у вас лишилися від роботи над його рукописом…

— Та в мене майже нічого немає, він усе забрав… зараз, одну хвилиночку… Я давно його з-зрозумів, товаришу… Як вас, до речі? Памороки забило…

— Полковник Костенко… Начальник відділу по боротьбі з особливо небезпечними злочинами… Давайте, Борисе Михайловичу, швиденько, я допоможу вам… До дверей, коли подзвонять, не підходьте, я сам відчиню.

— Звичайно, звичайно, товаришу Костенко… Я розумію, спасибі вам… Як то к-к-кажуть: жовті обличчя, револьвер…

Ах, та це навпаки, червоні обличчя, револьвер жовтий, моя, так би мовити, міліція…

— Час, Борисе Михайловичу. — Начальник відділу по боротьбі з особливо небезпечними злочинами поклав руку на плече Пшонкіна. — Час дорогий, давайте збирати документи…

— Зараз… Одну хвилиночку, ви мене здорово н-н-налякали… Сигаретки немає?

— Я не курю. І вам не раджу.

Пшонкін відкрив книжкову шафу, вийняв дві папки:

— Тут варіанти… Окремі епізоди… Знайшов д-дурня…

Думав, я не зрозумію, що це про нашу любиму батьківщину… Теж мені, маскувальник, вважає, начебто круг нього самі дурні живуть…

— А що в інших папках?

— Там моє, товаришу Костенко.

— Можна подивитись?

— Будь ласка.

Перегорнувши сторіночки, полковник відклав папку:

— Якихось ще аркушиків не лишилось?

— Зараз подивимось. — Пшонкін хапливо порпався в пачці списаних сторінок. — Немає, точно, не лишилось… Усе, що було, тут… Я ж відчував недобре, серцем відчував… А що ж він хотів зробити?! Він хотів під гестапо наші славні органи підсунути! Я, звичайно, не одразу це збагнув, у процесі творчості, але все-таки — зрозумів його підступний задум!

— Борисе Михайловичу, час… Черконіть, будь ласка, ось що: «Я передав текст рукопису полковникові Костенку Владиславу Романовичу»… Дата… Підпис… А я вам залишу розписку…

— А навіщо писати? Я ж вам усе передав? Передав. Не треба зайвої писанини розводити, не треба…

— Інакше я не зможу долучити матеріал до справи…

Зрозумійте мене правильно… Крім вдячності ми нічого до вас не маємо, Борисе Михайловичу… Ви повелись як справжній патріот…

• Предыдущая
• 71/74
• Следующая