Таємниця Кутузовського проспекту - Семенов Юлиан Семенович - Страница 69

• Предыдущая
• 69/74
• Следующая

Колчак лютував:

— Чим японська ситуація відрізняється від більшовицької?!

Йому відповідали, як дитині, спокійно й доброзичливо:

— Ваше високопревосходительство, ніхто не збирається скуповувати Росію! Токіо завжди ставився й ставиться з дуже глибокою повагою до російського союзника. Наші війська лише гарантують спокійне виведення з Сибіру чехів, а їх же не менш як двісті тисяч, і вони дуже далекі від тих ідей, які ви визнаєте, — геть усі соціалісти… Як тільки чехів виведемо, як тільки ви, військові, наведете порядок, знищивши вогнища «совдепів», наші частини негайно покинуть Далекий Схід…

Колчак слухав співрозмовників, серце краялось, він розумів, що йому брешуть у вічі. І поступово він прийшов до висновку, що треба тікати звідси, тікати якнайшвидше: на південь, до генералів Алексєєва й Денікіна…

Проте англійці, тримаючи крижані пальці на криваво-рвучому пульсі Сибіру й Далекого Сходу, не дозволили Колчакові поїхати; останнє вогнище Рад у Владивостоці було скинуто, до влади прийшов клаптиковий уряд, що складався з однаково ненавидячих одне одного кадетів, есерів та соціал-демократів; Омська директорія соціалістів-революціонерів, яка претендувала на те, аби вважатися Тимчасовим Всеросійським урядом, керована терористами, що брали участь у змовах проти членів царської сім’ї ще з самого початку століття — такими, як Зензінов, Авксентьєв і Аргунов, — вела й далі ватну боротьбу з військовими, які мали її за ніщо; настав час диктатури, єдиної форми правління, котру, на думку Лондона, приймуть росіяни…

І Колчака привезли в Омськ, де його й коронували — після арешту членів Директорії («товариші» засрані, в будь-яку хвилину можуть змовитися з Москвою, одного поля ягоди, як не крути) — «верховним правителем».

Але полковник Уорд, який командував у Омську англійським батальйоном, не дав розстріляти есерівську Директорію, тому смисл воєнної диктатури було з самого початку вихолощено, тотальний страх не став камертоном нового правління, а коли так, то й сам переворот виявився безглуздим.

Французький генерал Жанен, що очолював паризьку місію в Сибіру, з прикрістю спостерігав за активністю англійців на чолі з генералом Ноксом: «Вони возять адмірала в своєму поїзді, як паяца… Росія не прийме гастролера, який не вміє віддати наказ на розстріл, угодний місцевому національному характеру… Замість того щоб заарештувати Директорію, треба було перетворити її на справжню Директорію; Наполеон став імператором після того, як його покликав революційний народ представляти інтереси армії у вищій раді республіки…»

Найдужче французи лютували на полковника Уорда, члена британського парламенту й діяча лейбористської опозиції: «робітничий» депутат двинув свій мідлсекський полк на захист воєнного диктатора, де ж ваша честь, полковнику?!

Розгадка була дуже проста, сотні мільйонів франків, фунтів та доларів…

Ось тому його невдовзі й віддали червоним: треба було розлучити адмірала з золотом, суп окремо, мухи окремо; політика, при всій її загадковості, лише на перший погляд глибинна, а як пошкребти нігтем добряче — відразу збагнеш, кому на користь…

Тільки-но Колчак спробував зібрати Сибір і Далекий Схід у єдину спільність, підминаючи під себе всі ті дев’ятнадцять урядів, які існували тоді між Уфою й Владивостоком, забіякувато нападаючи одне на одного, розпускаючи плітки й збираючи бруд, зовсім не думаючи про загальноросійський дім, то японці й французи одразу, як, утім, чехи й англійці, змінили своє ставлення до нього, бо стратегія «поділяй і владарюй» можлива лише там, де є що ділити й над ким владарювати.

Есери вимагали від адмірала зупинити крен праворуч: «Не можна перемогти смуту, коли все підпорядковувати ідеї боротьби з більшовицькою Москвою, закриваючи очі на злочини божевільних отаманів, що стали не ідейними борцями за свободу, а грабіжниками й бандитами».

Монархісти нападали на Колчака за те, що він не веде війська на Москву і не розстрілює есерів і меншовиків.

Кадрові військові на чолі з генералом Бодирєвим вимагали загнуздати козацтво, яке наказам головного штабу армії не підкорялося.

… «В один віз не запряжеш коня і трепетну лань»…

І ось тоді молодий американський офіцер подався з Владивостока в Іркутськ, до Колчака, з яким познайомився ще в Америці, на лекції, що її адмірал читав для молодих військових; мета його поїздки була по-американськи прагматичною: допомогти чудовому полярному дослідникові, що став верховним правителем, скоригувати його лінію на користь урівноваженої західної демократії. Не встиг. Колчака розстріляли більшовики. Повернувся до Владивостока, зрозумівши, що країна ця — загадковий сфінкс, містеріозна й алогічна…

…Ім’я молодого американського офіцера було Джексон Роджер Тейт.

…Відклавши довідку, Берія зрозумів: відплата тепер не просто можлива, а й бажана.

Його не обходило, що Тейт не встиг до Колчака; це деталі; головне — він хотів допомогти адміралові, лютому ворогові Рад, усе інше не так важливо.

Берія розумів, що коли дотримуватися логіки, то Сталін повинен був доручити йому заарештувати Черчілля ще в сорок другому, під час першого візиту сера Уїнні до Росії, — хто, як не він, був мозком і серцем самої ідеї інтервенції в червону Росію?! Але ж Сталін дружньо ручкався з Черчіллем і піднімав тости за здоров’я видатного лідера антигітлерівської коаліції, бойового союзника Рад у їхній спільній битві проти гітлеризму.

Те, що дозволено Юпітеру, те не дозволено бику; що міг політик, то було неприпустиме для простого капітана; з політиками часом підписують несподівані, парадоксальні угоди, капітанів — висилають з країни.

Тейта першого серед союзників виселили з Росії за сорок вісім годин: ні Аверелл Гарріман, ні керівник американської військової місії не наважилися вступитися за нього — отже, докази Наркомату закордонних справ, підготовлені службою Берії, виявилися такими, що не дали змоги янкі стати на захист свого співробітника.

У Вашингтоні Тейт кинувся по допомогу в Пентагон; генерали одводили очі, поплескували по плечу, радили сподіватися на краще; зрештою відправили на флот, ближче до Японії, — дали командувати кораблем, ніякого зв’язку із сушею чи, ще гірше, листування з Москвою: «не можна дражнити дядька Джо».

Витурили його того дня, коли Федорову відправили на гастролі в Крим і на Кавказ; вони навіть не змогли попрощатися.

Через два роки він одержав від неї листа, якого хтось переправив з Копенгагена: «Я не хочу нічого знати про вас більше. У мене своя сім’я, прощайте, я тепер нарешті щаслива».

Слова були написані її рукою — Лібачов настриг із свідчень, які нещасна давала у внутрішній Луб’янській тюрмі зовсім з іншого приводу.

…Сорокін не знав подробиць, які накопали про Колчака та про Тейта для Берії, але він умів маніпулювати словом: тільки один раз Абакумов сказав йому й Лібачову з Бакаренком:

— Ви її потрусіть з приводу Колчака, може, щось скаже, падло… їй сказати було нічого — за це сиділа в карцері, не розуміючи, чому її запитують про того, кого звали «верховним правителем».

А Сорокіну було про що подумати — і в таборі, і потім, коли розгортав свою роботу в мафії: усяке знайомство небезпечне, будь-яке слово здатне викликати непередбачені наслідки, в наших умовах жити треба, мов та рослина, ніяких стиків, кожна людина, з якою не знайомий досконально, небезпечна; а втім, і той, хто досконально знайомий, також несе в собі таємницю; відлюдькуватість, хай живе відлюдькуватість!

…От я їх і запитаю: «Відкрийте свої архіви, давайте подивимося, чим Кремль умів вас лякати й дурити, — чому зрадили свого Тейта? Чому не захищали його? Чому мовчала ваша преса? Знаючи минуле — збагнеш майбутнє…»

…Сорокін заново аналізував свою останню розмову з Грізним і Рішучим, конспіративними керівниками його запасних центрів. Він пригадував кожне слово, сказане помічниками; останній виступ за довгі роки, тому фрази виходили литі, вивірені:

• Предыдущая
• 69/74
• Следующая