Таємниця Кутузовського проспекту - Семенов Юлиан Семенович - Страница 37

• Предыдущая
• 37/74
• Следующая

— Ну гаразд, Сталін, це все зрозуміло, — ствердно кивнув Сорокін, — а зараз вам хіба не соромно, що не пускають до дочки в гості?

— Ще й як соромно… Та ми завжди під глибою держави жили! Не вона для нас, а ми під нею… Зараз, слава Богу, хоч нами править не хворий деспот, отже, надія є, у Брежнєва діти добрі…

— Син чи дочка? — неуважно спитав Сорокін.

— А це вже моя справа, не ваша…

— От бачите, — він співчутливо всміхнувся, — розм’якли, сказали те, про що говорити нікому не треба… Добре, я — як карнавка… Все умре в мені… А коли б на моєму місці гад сидів?

— А хіба ви не гад? — Федорова зітхнула. — Справжнісінький гад.

— Ми ж домовилися, Зоє Олексіївно… Я — кат… Але — водночас жертва сильніших від мене катів… І ті, в свою чергу, також жертви… У нас винних немає, у нас самі розплюснуті… Але ж сором — це жалість… Сталін же велів вас до себе привезти, на Ближню дачу… А ви не усвідомили цього… Як Абакумову? Га? Ви про нього подумайте! Про Берію подумайте! Сталін ваше кіно часто дивився, він «Подруги» любив, повторював, що хоче розмовляти з вами віч-на-віч…

— Ну і як же ви посміли йому відмовити?

— Розкажу. Тільки ви до нашої наступної розмови постарайтеся пригадати, що з вами було в камері у травні, незабаром після Першотравневого свята… У нас тоді ланцюжок вийде: ви — я, я — ви… Чим не сенсація?!

Після цієї бесіди він провів ретельну роботу: полетів (нікому не довірив) у Краснодар, зустрівся там з потрібними клієнтами (його група працювала в тісному контакті з начальством із Сочі, що мало виходи нагору; гарантували передачу цехам необхідних верстатів та сировини), домовився із старим дружком, що той пошле до Москви кілька людей з посилками для актриси: «Треба побалувати улюбленицю народу фруктами, не вміємо берегти пам’ять, тому й живемо в лайні, знайдіть до неї підходи по своїх каналах, подивіться, з ким вона тут контактувала під час гастролей, звідти й тягніть»; повернувшись до Москви, вийшов на тих, хто був знайомий з солістом оркестру Міністерства внутрішніх справ Геною Титовим, пустив по Москві інформацію про те, що він не просто квартирував у Федорової, а виконував ряд її доручень комерційного характеру — що купити, що продати, та й, мовляв, вабило його з дитинства до пристаркуватих жінок, форма едіпового комплексу. Тільки після того як зашерхотіло в місті, подався на другу зустріч, а тим часом дав завдання своїй команді шукати невдатного літератора, який сидить без грошей і вважає, що в його тяжкому становищі винні всюдисущі вороги, і аж ніяк не він сам…

— Ти мене добре знаєш, Варений? — перепитав Артист, пробуючи лезо фінки об ніготь великого пальця. — Чого замовк? Комбінуєш? Відповідай! Марно думкою танцюєш, програв — говори.

— Я ж кажу, по кличці — знаю.

— Це ясно. Мене всі блатні по кличці знають. Я питаю, як ти мене знаєш? Добре чи з чуток?

— Добре.

— Хто тобі про мене говорив?

— Льоня.

— На Русі півмільйона «Льонь». Кликуха? У якій справі проходив?

— «Косий»… У Донецьку брав касу…

— У Новочеркаську він касу брав… Ким ти йому був?

— Я не жопник, не підставлявся… Масаж робив, штани прасував, подарунки приймав як близький…

— Ну й що він тобі про мене розповідав?

— Говорив, що ви його вчитель.

— Правильно говорив. Значить, якщо ти йому, близький, то мені ти — фльондра, в рот помочуся — проковтнеш. Так?

— По закону — так.

— Сумніваєшся, чи що?

— Я кажу — по закону маєте право.

— По закону я на все маю право. А ти проковтнеш?

— Ви мені пред’явіть, у чому я провинився? У чому предмет розбору? Через що ви почали толки?

— Це не толки, Варений… Це процес… І щоб ти зрозумів, чому я називаю ці толки процесом — хоч мені з тобою говорити ні до чого, ти манюпусінький для мене, такими, як ти, я розплачувався, на кон ставив, — розкажу тобі випадок про те, як два авторитети тікали… Вони йшли через мордовську тайгу, розуміючи, що їх уже шукають… Йшли по компасу, їли чотири сухарі на день і один шматок в’яленого м’яса. І якось уночі до їхнього вогнища підійшов ведмідь і попер на одного з друзів, і шваркнув його лапою по спині… А другий не втік, схопив тліюче поліно, засадив у горло ведмедеві й повернув звіра на себе… А в цю мить я — так, так, якщо договоримося, я тобі спину свою покажу — встиг вихопити з-під рюкзака штик і встромив його в шию ведмедеві… Я не знаю іншої людини, яка пішла б з поліном на ведмедя, аби друга врятувати… Таких людей на цій грішній землі більше немає, Варений… Таких людей треба оберігати й пестити… А ви цю людину вбили…

— Кого ви маєте на увазі?

— Яструба.

— Мені ця кликуха невідома.

— Це не кликуха. Прізвище.

— Я такого не знав. Даремно ви мені висуваєте це обвинувачення. Якщо не досить моєї клятви, скажіть, коли й де це було, я виставлю алібі, і, якщо ви мені не повірите, можете запросити кого хочете для офіційного розгляду.

— Подумай ще раз, Варений. Я розумію, що ти не був скрипалем у цьому ділі, не ти вів соло, ти йшов другим, стояв на шухері, ждав у машині — це мені ясно… Але те, що ти замазаний його кров’ю, — я знаю.

— Життям клянуся, не мазався!.. Нічого про цього Яструба не чув!

— Добре… Що ти робив тиждень тому?

— На дачі здихав.

— На малині, чи що?

— Ні… Ми малину не держимо… Нормальна дача…

— А потім?

— Потім був у ділі.

— У якому?

— Причетності до Яструба не має. По закону можу не відповідати, інше число.

— Добре… Хто підтвердить, що ти дохнув на дачі? Сім днів тому, день і ніч, головне — ніч?

— Нянька.

— Блатна?

— Ні.

— Яка ж їй віра? Ти вистав мені свідка, який бовтає по фені і згоден відповісти перед нашим законом, я ж не один вирішуватиму, зі мною ще два авторитети в ділі…

— Офіційно заявляю: няньку можна взяти в толк, вона перевірена людина, брехню не покриватиме.

— Мені нянька не потрібна… Мені твій пахан потрібен, Варений. Я йому хочу це питання поставити. Якщо він тебе відмиє й дасть мазу, я піду по іншому сліду…

— По закону я не маю права віддавати пахана. І вам це відомо краще, ніж мені, тому що ви не просто законник, а й авторитет…

— Ремствуй на себе, — замислено відповів Артист і, не спускаючи очей з Вареного, повільно, немов з натужним болем, відкинувся на спинку стільця. — Де телефон?

— А що? — Варений подався до нього. — Навіщо? Кому ви хочете дзвонити?! Не вірите?! Я ж офіційно клянусь! Абсолютно офіційно!

— Де телефон? — повторив Артист і підвівся; він зіграв утому, дозволивши Вареному побачити опущені плечі, обвислі руки, схилену набік голову, — всі ці хвилини розмовляв з напруженням, зараз настала розрядка; ну, стрибай на спину, Варений, унікальний шанс, я ж до телефону йду, авторитетів викличу, настане твоя остання година, не пропусти мить…

Він ішов повільно, човгаючи переставляв ноги; аби тільки не переграти; кожен злодій — артист, лише досвідчений — талановитіший, а шістка — як провінціальний конферансьє з минулорічними анекдотами, дозволеними цензурою для публічного виконання.

Артист відчув рух за своєю спінюю за мить до того, як почув його; пружинисто пригнувся; масивна попільниця торохнула об двері; він, мов на шарнірах, розвернувся й Прийняв Варенова на груди; той немовби летів слідом за попільницею, виставивши лобасту голову, щоб перекинути ворога, заломити шию, розбити обличчя об підлогу, а потім підтягти до телефону й викликати, своїх, для зовсім інших уже толків.

Артист ударив Варенова ребром долоні по загривку; той мішком упав, розпластавшись на підлозі обм’яклим тілом.

Схопивши Варенова за чуб, Артист підняв його голову, заглянув в пополотніле обличчя; повіки тремтіли, отже, непритомність удавав; ударив обличчям об підлогу, раз, два… п’ять, знову подивився на повіки: лежали спокійно, зовсім воскові.

Повільно розтулив пальці; голова гримнула на паркет; пішов у ванну, набрав води в склянку й зазирнув на кухню; телефон стояв на підвіконні: моргала червона лампочка автовідповідача; натиснув кнопку кісточкою вказівного пальця, зробив тихше, прослухав голоси, записав номери телефонів, куди просили подзвонити, пішов до кімнати й вилив воду на голову Варенова. Той здригнувся, зашкрябався; Артист повернувся на кухню, ретельно витер склянку рушником, залишив на столі.

• Предыдущая
• 37/74
• Следующая