Таємниця Кутузовського проспекту - Семенов Юлиан Семенович - Страница 35

• Предыдущая
• 35/74
• Следующая

Раніше, при картках, хоч щось обламувалось, а як відмінили їх, то для нашого рівня людей почався справжній голод, відтоді про картки й мріємо — як-не-як, а все-таки гарантія, що не вмреш з голоду… От і пішов я в шістнадцять років на завод, якраз у тридцять сьомому це було, тоді й пояснювали нам, чому з продуктами перебої, житла немає й черевики не можна купити… Хто правив країною? Промисловістю? Сільським господарством? Ось вони, перед вами, на лаві підсудних, дивіться: Розенгольц, Радек, Ягода, Дерібас, Ратайчак, Лівшиць, Пятаков… Усіх не перелічиш… Троцькісти як один, та й нація однакова… Правда, про націю пошепки говорили, натяками, бо на Мавзолеї поряд зі Сталіним стояв Лазар Мойсейович… Та, слава Богу, хоч один, а раніше — страшно й лічити! Троцький, Зінов’єв, Каменєв, Кон, Цеткін — а росіяни де?! Один Калінін?!

У тридцять дев’ятому мене призвали, провчили рік, дали габардинову гімнастерку и синє галіфе, повісили трикутник і направили в НКВС… До цього я справді гвинтиком був, що скажуть, те й повторював, як папуга, спробуй не повтори, країна притихла, лише на мітингах усі один перед одним викручувались, щоб ніхто не мовчав — кругова порука! Дали мені кімнату на Можайському шосе, вісімнадцять метрів, підлога паркетна, у ванній — газова колонка, гаряча вода цілий день, мийся — не хочу! Маму до себе привіз, до лікарні її прикріпив — і душі там усякі, і ліки, і синє світло від бронхіту, просто рай!

Перший допит я не один проводив, із старшим лейтенантом Лібачовим, — він нарешті підвів очі на Федорову, — так, так, з вашим головним слідчим, який на мене ногами тупотів: «Слинько, не можеш від американської шлюхи показання добути! В білих рукавичках вирішив працювати?! Це на фронті стріляти кінчили, а ми продовжуємо, поки всю погань не випалимо!» Ніколи не забуду перший допит, Зоє Олексіївно, помиратиму — не забуду… Я ж хлопчиськом ще був, всього лише двадцять років, нічого не тямив…

— Лєрмонтов у двадцять років був уже великим поетом, — заперечила Зоя Федорова і мерзлякувато зіщулилась, слухаючи сповідь свого ката.

— То він же геній був! Йому культура всього світу була відкрита, тому що французькою й англійською розмовляв як рідною мовою… А я? Що я знав у житті? Що мовчати треба — знав! Не висовуватись — також знав! Беззаперечно вірити тому, хто над тобою сидить, — втовкмачили! А хіба ви не схилялися перед Сталіним, як перед Богом?

Немовби чинячи опір самій собі, Федорова відповіла:

— Не те щоб схилялась, але принаймні…

— Ех, Зоє Олексіївно, Зоє Олексіївно! Навіщо собі брехати? Згадайте, як благали мене: «Дозвольте написати Йосифу Віссаріоновичу! Він не знає, що ви тут зі мною робите! Він негайно звільнить мене!» Хіба не було такого? Забули? Не сердьтесь, я ж вам не докоряю… Коли мене збиралися після смерті Сталіна виключати з партії, я також писав листи «дорогим товаришам», членам хрущовського Політбюро, ми споконвіку чолобитні несли вождям, лише вони можуть врятувати й зберегти… Не від Сталіна у нас це — від усієї гіркої історії нашої… Ну та гаразд, відступив я від теми… Я ж іще й не почав вискрібатися перед вами, я тільки підходжу до цього… Так от, викликав мене вночі Лібачов… Було це, добре пам’ятаю, чотирнадцятого червня сорок першого року… На стільці посеред його кабінетика сидів чоловік у шовковій сорочці якогось ніжно-кремового відтінку, штани на ньому були модні, широчезні, розкльошені, з срібною іскоркою, черевики, хоч і без шнурків, на босу ногу, але — лаковані, з тупим носком, я такі тільки в кіно бачив…

— Ось, — сказав Лібачов, — дивись на цього типа! Дивись і запам’ятовуй кожне його слово!

— Я не «тип», а дзержинець, — відповів арештант з досить помітним акцентом. — Мене в Чека особисто Фелікс Едмундович приймав…

— Один він? — спитав Лібачов. — Чи ще хтось з ним був?

— Були.

— Прізвища, звичайно, забув?

— А чому ви мені «тикаєте»? Навчіться дотримуватися чекістського кодексу.

Лібачов замислено повторив слова заарештованого, немовби оглядаючи їх, як дивину якусь, і карбовано повторив запитання, перейшовши на «ви».

— Прізвища пам’ятаю, — відповів заарештований. — Артузов там був, Уншліхт і, здається, Бєленький.

— Дуже добре, — кивнув Лібачов. — А Кедрова не було?

— З товаришем Кедровим я познайомився наступного дня… Я з ним працював до двадцять сьомого року.

— Я можу записати ваше показання в протокол?

— Це — можете.

Лібачов надряпав запитання й відповідь, дав підписати, промокнув здоровенним прес-пап’є й вів далі:

— А як ви ставилися до товариша Кедрова?

— Дивне запитання… Це мій учитель… Більшовик, у партії трохи не з початку віку, конспіратор, він мене в перше відрядження посилав.

— Коли?

— У двадцять другому.

— Куди?

— Ваше запитання є посяганням на державну таємницю… Запросіть моє командування в розвідці, якщо там вважатимуть за потрібне — дадуть відповідь… І поясніть: мене викликали у нагальній справі з Берна, викликали шифром тривоги, я залишив групу, щоб повторити тут дату початку війни, а мене — замість того щоб негайно почати роботу по переведенню групи на нові завдання — тримають у камері… Ви хоч доповіли Сталіну, що я тут? — Товаришу Берії, нарешті.

— Доповіли… Скажіть, у вас ніколи не було підозр щодо Кедрова?

— Та ви що, з глузду з’їхали!

— Підбирайте вирази!

— Війна ось-ось почнеться! Про що ви думаєте?!

— Ви стверджуєте, що війна почнеться «ось-ось»?

— Так!

— Кого з ким?

— Нацистів проти нас.

— Нацисти — це хто? Дружній нам рейх?

— Це він вам дружній, — вибухнув арештант. — Вам! А не мені!

— Що ж ви від інших чекістів відгороджуєтесь? Даремно, ми також дзержинці… Гаразд, це у вас нерви розходилися… Давайте запишемо ваші свідчення про те, що Кедров — справжній більшовик і що Німеччина нападе на нас найближчими днями… Якого числа, до речі?

— Двадцять першого.

Лібачов зареготав:

— Хто ж війни у будень починає? Справжні стратеги війну до святкових днів приурочують… Не відмовтесь підписати правильність відповідей?

— Цих — не відмовлюсь.

Лібачов знову промокнув бланк протоколу допиту своїм прес-пап’є і, підійшовши до заарештованого, схилився над ним гачком:

— Так от, «дзержинець» паршивий, Упшліхт і Артузов призналися в своїй троцькістській контрреволюційній диверсійно-шпигунській діяльності, і їх розстріляли! А «товариш» Кедров іде під трибунал за те, що, будучи старим агентом англійської розвідки, виконував завдання своїх хазяїв і сіяв панічні чутки про майбутній напад Німеччини на Радянський Союз! Ти був його людиною — сам признався, за язик не тягли. Отже, коли хочеш, щоб твоя сім’я не опинилася в сусідній камері, сідай і пиши власноручне признання: коли й де одержав вказівку Кедрова завербуватися до англійців, аби зруйнувати союз двох великих держав Європи.

— Ви що, збожеволіли?

Лібачов тоді подивився на мене так, що я на все життя запам’ятав:

— От як поводяться справжні вороги… Затям це… і примусь його говорити… Зараз… при мені…

У мене навіть голос сів: «Як?»

— А так, як тобі підказує революційна свідомість.

Я підійшов до арештанта й, тамуючи тремтіння в голосі, сказав:

— Наших товаришів мордують у буржуазних катівнях… Революція не мститься… Скажіть правду, і ми передамо вашу справу в наш пролетарський суд.

— Я сказав усю правду. Я ніколи ні до кого не вербувався. Кедров для мене був, є й залишиться більшовиком.

Лібачов обгриз усі нігті — й без того майже до м’яса обгризені — й сказав тихо:

— У зуби тільки не бий. Він на процесі з розквашеним ротом не потрібен. У нас тиждень строку, двадцять другого Кедрова трибунал судить, цей — співучасником піде, якщо не хоче свідком обвинувачення.

— Які у вас докази? — спитав арештант. — Докази які?

— Ну! — Лібачов прикрикнув на мене. — Слабий, чи що?! Чи — жалієш вражину? Ось на нього показання, — він тицьнув пальцем у папку, — дев’ять чоловік на нього показали як на шпигуна, продажну шкуру, за фунти працював, сволота! Щоб відняти у нас усе те, що дала революція!

• Предыдущая
• 35/74
• Следующая