Щит і меч - Кожевников Вадим Михайлович - Страница 6

• Предыдущая
• 6/217
• Следующая

Зупинивши погляд на Вайсові, латиш у бобриковій куртці, шукаючи собі союзника, спитав:

— Ну, а ти, парубче, що думаєш?

Вайс помовчав, потім промовив роздільно, із зухвалою сміливістю дивлячись у вічі робітникам, які напружено чекали його відповіді.

— Ти правильно кажеш, — кивнув він у бік латиша в бобриковій куртці. — Нащо легковажно довіряти робітничому класу? Треба його спершу перевірити. Але поки ви, латиші, будете одне одного перевіряти, ми, німці, прийдемо і встановимо тут свій новий порядок.

Поклав гроші на стіл, підвівся й пішов до виходу. Чоловік у бобриковій куртці хотів був кинутися на Вайса а кулаками, але приятелі стримали його. Один з них сказав:

— Він правильно тебе зрозумів. Як бачиш, те, що ти говорив, влаштовує зараз німців, а не нас, латишів. От і виходить: цей німець, напевне, гітлерівець, хоча й був на твоєму боці, підтримав не тебе, а нас проти тебе.

Вийшовши з пивної, Вайс попрямував до гавані. Дощ подужчав. Здавалося, хтось чалапає по асфальту босими ногами. Чорна вода важко хляпала об бетонні палі причалів. Рибалки а жовтих прооліфених зюйдвестках при світлі бензинових ламп вивантажували улов у великі пласкі корзини.

На причалі юрмилися торговці, до приїхали сюди парокінними возами. Вайс сховався від дощу під повіткою, де було складено різний вантаж.

До нього підійшов невисокий чоловік у старенькому тірольському капелюсі, ввічливо підняв його, оголивши при цьому лису голову, і спитав, котра зараз година. Вайс, не глянувши на годинника, відповів:

— Без семи хвилин.

Чоловік, теж не глянувши на свого годинника, чомусь здивувався:

— Уявіть собі, на моєму так само. Яка точність! — Взявши під руку Вайса і йдучи з ним убік від причалу, поскаржився: — Типова грипозна погода. Завжди для профілактики я приймаю в такі дні таблетки кальцекса. Можете називати мене просто Бруно. — Скоса глянув на Вайса. — Я весь до ваших послуг. — Спитав суворо: — Певне, мені зайве нагадувати, що ви були знайомі з моєю покійною донькою, залицялися до неї і я ладен був вважати вас своїм зятем, але після того, як мене звільнили з мерії за неблагонадійне…

— Ви хочете вчинити мені тут екзамен? — неприязно спитав Вайс. — Один я вже нібито склав.

— Та що ви! — запротестував Бруно. Але зразу ж заперечив сам собі: — А чого? Хіба це вас ображає? Мене — анітрохи. — Спитав: — Хочете цукерочку? Солодке напрочуд благотворно діє на нервову систему.

Вайс спитав похмуро:

— Що з архівом Рудольфа Шварцкопфа?

Бруно опустив очі й, не відповідаючи на запитання, поцікавився:

— Ви не вважаєте, що ваша активність суперечить директиві? — Звів очі, несхвально глянув на низько навислі хмари, мовив нудним голосом: — Я б на вашому місці не поспішав би знайомитися з документами Шварцкопфа. Панові Функу це могло не сподобатися. Ви пішли на порушення. Я змушений офіційно констатувати це.

— Я ж хотів… — спробував був виправдатися Вайс.

— Все, все зрозуміло, голубе, чого ви хотіли, — доброзичливо перебив Бруно, — і ви були майже на вірному шляху, коли порекомендували Папке з'ясувати через Генріха у Віллі Шварцкопфа список резидентів. І ви маєте рацію, Папке — тупий солдафон. Проте вади його інтелекту цілком покриваються надміру розвиненою підозріливістю. Це його сильна сторона, яку ви не зовсім врахували, як не врахували й того, що Папке — дрібний гестапівець, а тільки солідний чин у гестапо може знати про такий важливий список. Ні Папке, ні Функ до цього не могли бути допущені. Є й інші особи, зовсім інші… — Бруно ласкаво всміхнувся Вайсу. — Та ви не ображайтесь. Я ж бо старший од вас не тільки за званням, досвідом, але й за віком. — Помовчавши, додав: — Повірте, найскладніше в нашій сфері діяльності — це дисциплінована цілеспрямованість. І не забувайте, що люди, які спрямовують вас, досить обізнані з багатьма обставинами, не відомими вам. І завжди краще відмовитись від того, що лежить на шляху до мети, нехай навіть дуже цінного, заради досягнення самої мети. Ви мене розумієте?

— Так, — погодився Вайс. — Ваша правда, я захопився, порушив інструкцію, приймаю вашу догану.

— Ну що ви! — всміхнувся Бруно. — Коли справа доходить до догани, людина йде собі, і її заміняє інша. Це я так, задля обміну досвідом — кілька дружніх порад. — Позіхнув, поскаржився: — А я, знаєте, завжди на дієті, а тут харчувався якоюсь жирною їжею. Погано себе почуваю. Свинина мені шкодить.

— Може, ви в мене перепочинете і приймете ліки?

— Ну що ви, Йоганне! — докірливо мовив Бруно. — Ми ж повинні тільки на вокзалі зустрітись і зрадіти цій зустрічі після кількох місяців розлуки. До речі, — задоволено сказав Бруно, — я, мабуть, обмину стройову службу в Німеччині — принаймні наші лікарі в поліклініці одностайно твердили, що за станом здоров'я я до неї зовсім не годен. Це — дуже щаслива для мене обставина. В гіршому випадку — служба в тиловій армійській канцелярії, проти чого я зовсім не заперечую. І якщо ви нагадаєте про старого Бруно вашому другові Генріху, це буде дуже мило. — Всміхнувся: — Адже я не перешкоджав вам залицятися до моєї покійної доньки… — І багатозначно підкреслив: — Ельзи…

— Звісно, Ельзи, — зажурено підтвердив Вайс. — У неї було біляве волосся, голубі очі, вона накульгувала на ліву ногу — покалічила її в дитинстві, невдало плигнувши з дерева.

— Стандартний портрет. Та нічого не вдієш, коли такий був і оригінал, — знизав плечима Бруно. Потім сказав діловито: — Ну ви, звісно, догадалися, візит невідомого і діалог про вашого батька мали суто тренувальний характер, як, до речі, і наша сьогоднішня зустріч. — Подав руку, піднявши тірольського капелюха з обвислою пір'їнкою, церемонно попрощався: — Ще раз засвідчую свою повагу, — і пішов у темряву, важко чалапаючи по калюжах.

О другій годині ночі, коли Вайс проходив повз будинок професора Гольдблата, все місто немов потонуло в темряві, світилося лиш одне вікно цього будинку. І звідти долинали звуки рояля. Вайс зупинився біля залізних ґрат, що оточували професорів будинок, закурив.

Дивно скорботні і гнівні, особливо виразні в тиші звуки лунали у вогкому тумані вулиці.

Вайс згадав, як Берта одного разу сказала Генріхові:

— Музика — це мова людських почуттів. Вона недоступна тільки тваринам.

Генріх усміхнувся:

— Вагнер — великий музикант. Але під його марші колони штурмовиків вирушають громити єврейські квартали…

Берта, пополотнівши, мовила крізь зуби:

— Звірі в цирку теж виступають під музику.

— Ти вважаєш наці мерзенними людьми й дивуєшся, чому вони…

Берта перебила:

— Я вважаю, що вони ганьблять людей німецької національності.

— Одначе, — вперто заперечив Генріх, — не хто-небудь, а Гітлер зараз диктує свою волю Європі.

— Європа — це і Радянський Союз?

— Але ж Сталін підписав пакт з Гітлером.

— І на підтвердження свого миролюбства Червона Армія стала на нових кордонах?

— Це був хитрий фокус.

— Радянський народ ненавидить фашистів!

Генріх зневажливо знизав плечима.

Берта промовила гордо:

— Я радянська громадянка!

— Поздоровляю! — Генріх насмішкувато вклонився.

— Так, — сказала Берта. — Я приймаю твої поздоровлення. Німеччина викликає зараз страх і огиду у чесних людей. А в мене є тепер вітчизна, і вона гордість і надія всіх чесних людей світу. І мені просто шкода тебе, Генріху. Я повинна ще дуже високо піднестися, щоб стати справжньою радянською людиною. А ти повинен дуже низько опуститися, щоб стати справжнім наці, що ти, до речі, й робиш досить успішно.

Вайс змушений був тоді піти разом з Генріхом. Він не міг лишатися, коди його друг демонстративно підвівся й попрямував до дверей, пошкодувавши, що Берта сьогодні занадто нервозно настроєна.

Та коли вони вийшли на вулицю, Генріх вигукнув з відчаєм:

— І навіщо я поводився, як останній негідник?

— Так, ти точно визначив свою поведінку.

— Але ж дівчина мені подобається!

— То чому ж ти так дивно виявляєш свою симпатію?

• Предыдущая
• 6/217
• Следующая