Щит і меч - Кожевников Вадим Михайлович - Страница 23

• Предыдущая
• 23/217
• Следующая

— Ні, — сказав Йоганн.

— Ну то розумій, що мої підопічні не витримають такої конкуренції. Буде падіж, та й годі.

— Свиней?

— Та не прикидайся ти, — всміхнувся Клюге й діловито додав: — Дехто ще краще влаштовується, в кого господарство ближче до таборів. На роботу їх до них ганяють, а годівля в таборі. Будеш хазяїном, синку, вчися. — Додав, помовчавши: — У першу світову в мого батька російські полонені працювали. Худі, сухі та жилаві, остерігатись їх доводилося — в батька вухо один лопатою так і відтяв.

— Саме тільки вухо? — спитав Вайс.

— Авжеж.

— Значить, промахнувся, — сказав Вайс.

— Правильно, — згодився Клюге. — Промахнувся. — Замислився, промовив, щулячись: — Якщо росіяни в мене будуть, — без пістолета навіть до лежачого підходити небезпечно. Може за ногу схопити. Це я знаю.

— Ви що ж, і на російських полонених розраховуєте?

— Раз війна, значить — і полонені.

— А буде?

Клюге знизав плечима іі собі спитав:

— А чому, по-твоєму, стільки в генерал-губернаторстві нових військ?..

Келер сказав Вайсові, щоб той завтра о другій годині припинив обслуговувати Клюге.

Наступного дня уранці Йоганн возив Клюге по різних установах. Потім Клюге звелів везти його в маєток. Рівно до другої години Йоганн вів машину розгрузлим від дощу путівцем. О другій годині зупинив машину, відчинив дверцята, оголосив:

— Пане Клюге, ваш час користування машиною кінчився.

Вайс відкрив багажник, вийняв звідти чемодан Клюге, поставив на землю. Те ж саме проробив з речами, що були в кабіні.

Клюге сказав:

— Мені ж іще п'ятдесят два кілометри їхати, я заплачу. Не можна кидати серед дороги солідну людину.

Вайс сказав:

— Виходьте.

— Я не вийду.

Вайс розвернув машину і погнав її в місто.

— Але ж у мене там на дорозі лишилися речі!

Вайс мовчав.

— Зупинись!

Вайс загальмував машину.

Клюге порпався у себе в бумажнику, потім став тицяти Йоганнові гроші.

Йоганн відштовхнув його руку.

— Ну, нехай, — сказав Клюге, — нехай! Тобі це так не минеться.

Він виліз з машини і, грузнучи в болоті, побрів назад до речей.

Повернувшись у гараж, Вайс доповів Келеру, що Клюге хотів затримати машину. Келер сказав:

— Наказ є наказ. Ти повинен був висадити його о другій нуль-нуль, навіть коли б це було посеред калюжі.

— Я так і зробив, — сказав Вайс.

У нього було таке відчуття, нібито всі ці дні він возив у машині якусь брудну тварюку.

Вайс витрусив чохли з сидінь. Йому здавалося, що в машині смердить.

Безперервна десяти, а то й дванадцятигодинна робота виснажувала навіть найміцніших шоферів. Йоганн мусив мати такий запас фізичних і нервових сил, щоб, закінчивши роботу в гаражі, віддати їх головній своїй справі, що вимагала величезної зосередженості, кмітливості, самовладання.

Людина часом не помічає, як, отруєна втомою, вона втрачає якусь дозу чуйності, губить зовсім незначні імпульси, необхідні для того, щоб блискавично знайти рішення в непередбаченій ситуації. Можна силою волі подолати втому, але як дізнатися, чи не гальмує втома твою свідомість, змушену повсякчас діяти на твоє справжнє «я» і на твоє друге «я», що стало шофером Йоганном Вайсом. Тим більше, що з поєднання цього подвійного мислення потрібно було виробити те єдине, що відповідає твоїм цілям, твоєму обов'язку.

Останніми днями втома, нервова, душевна, фізична, то витісняла з нього Йоганна Вайса, то — і це дуже радувало — він цілком відчував себе Йоганном Вайсом, в якого немає нічого, крім згадок про інший світ, де він колись жив. Разом з тим надмірне навантаження і викликана ним втома допомагали йому переборювати тугу за Батьківщиною, спати без сновидінь і не поринати в спогади, що обпікали душу; одного разу він піймав себе на тому, що навіть плакав уночі, коли йому єдиний раз приснилися батькові руки, пропахлі залізними ошурками.

За ці місяці Йоганн немов позбувся того неймовірного напруження, в якому він невідступно тримав себе весь час, аби бути таким, як навколишні люди, адже на їхні манери, звички, погляди, особливості наклала відбиток ціла історична смуга існування нації, її побутовий соціальний устрій.

Сталося полегшуюче перевтілення — те, що пророкував йому інструктор-наставник. Воно прийшло як благотворний результат гігантської роботи розуму, волі, пам'яті.

Це було вже не прикидання, а міцне відчуття себе тим, ким він мусив стати. Шліфуючи кожну уявну рису Йоганна Вайса, щоб вона стала душевною власністю, треба було разом з тим нічого не втратити од себе самого. Нічим своїм не поступитися Вайсові. Бо Йоганн Вайс повинен бути не тільки життєздатним, як самостійна особа, але цілком скоритися тому, хто надів на себе його личину.

Фрау Дітмар урочисто сказала Йоганнові, що Марія Бюхер у неділю справляє день свого народження і запросила їх обох до себе.

— Це дуже приємна новина, — зрадів Йоганн.

— Але ваш мундир…

— Я одягну цивільний костюм.

— Та він же світлий, це ж не для вечірнього візиту! — вигукнула фрау Дітмар і дорікнула Вайсу: — Не можна бути таким легковажним. Адже в Марії доросла донька — що вона про вас подумає? — Але одразу заспокоїла його: — Не журіться, Йоганне, — і принесла з своєї кімнати загорнутий у простирало синів костюм. — Поміряйте, — звеліла вона. — Я впевнена, ви будете в ньому, мов принц.

Справді, Фрідріхів костюм дуже личив Йоганнові. Замислено дивлячись на нього, фрау Дітмар сказала сумно:

— Останнього разу, коли я бачила Фрідріха, він був у формі штурмовика. Це жахливий одяг… — і, схаменувшись, зразу ж поправилась: — Для юнака… Сядьте лишень, — запропонувала фрау Дітмар і сказала дуже серйозно: — Я мушу попередити вас, Йоганне. Марія — розумна жінка. Ми всі її дуже поважаємо, та є обставини, які ви повинні знати, її дочка Ангеліка, — ви побачите, чарівна особа, але справа в тому, що, коли вона була ще зовсім юна, батько полковника Йоахіма фон Зальца, генерал-лейтенант фон Зальц, перебуваючи уже в більш ніж зрілому віці… Ну, одне слово, міг бути великий скандал, кримінальний суд. Дівчинка хотіла заподіяти собі смерть. І якби не розум її матері, могло б скоїтися лихо. На сімейній раді фон Зальців, у якій брала участь і Марія, було вирішено, що вона — тоді тільки старша покоївка у генераловому маєтку — стане домоуправителькою, а на ім'я її доньки фон Зальци напишуть дарчу на шість гектарів землі і до її повноліття виплачуватимуть щорічно певну суму. Марія наполягла також, щоб генерал передав їй документ, в якому визнавав, що Ангеліка — його позашлюбна донька. Цей документ давав Марії гарантію, що фон Зальци, коли все владнається, не відмовляться від своїх зобов'язань. А вважати Ангеліку за свою позашлюбну доньку для генерала було пристойніше, ніж визнати те, що сталося.

Коли генералів син Йоахім фон Зальц повернувся з військового училища, батько сказав йому, що в нього є «сестра». Звичайно, Йоахімові все це було вкрай неприємно, але такі історії часто трапляються і в більш вельможних родинах. Довелося змиритись, але зустрічатися з «сестрою» Йоахім не хотів.

І тут Марія проявила таку жіночу мудрість і такт, що Йоахім невдовзі переконався: вона зовсім не заміряється на фамільну честь фон Зальців і не претендує на родинні зв'язки.

Не так давно він згодився познайомитися зі своєю «сестрою» і після цього взяв її до себе перекладачкою. Полковник ставиться до Ангеліки строго офіціально, та це зовсім не означає, що він не почуває до неї деякої симпатії. Йоахім фон Зальц займає значну посаду в абвері не тільки тому, що належить до знатного роду, — він добре зарекомендував себе на дипломатичній службі в Англії і Франції.

Повагавшись, фрау Дітмар сказала наче по секрету:

— Марія Бюхер — моя подруга, і я могла б не розповідати вам усього цього. До того ж тут є ще одна обставина. Свого часу Фрідріх і Ангеліка… Моні здається, краще вам не знати і, звичайно, забути, якщо… — Фрау Дітмар усміхнулася. — Якщо у вас з'являться якісь серйозні наміри. Ви самі переконаєтесь. Я щиро люблю Ангеліку — вона чудова дівчина, хоч трохи й дивакувата.

• Предыдущая
• 23/217
• Следующая