Щит і меч - Кожевников Вадим Михайлович - Страница 15

• Предыдущая
• 15/217
• Следующая

Вайс зрозумів, подякував і дядькові, і племінникові. Біля дверей Генріх всунув йому в кишеню конверт з грішми, мляво потиснув руку, побажав успіху. Двері зачинилися.

Ось і кінець знайомству з Генріхом, і все виявилося марно, все, на що витрачено стільки душевних сил, з чим пов'язувалося стільки далекосяжних планів. Чи винний тут сам Вайс? І в чому? Не розгадав Генріхову душевну черствість, був не досить напористий, не досить наполегливий, щоб стати йому близьким повіреним? Не дооцінив впливу Функа, потім Віллі Шварцкопфа? Гадав, що пробуджені симпатії до фашизму не так швидко погасять юнацький запал Генріха, його, здавалося б, щиру прихильність до товариша?

Вайс розумів, що припустився не тільки службової помилки, яка може відбитись на всій операції, але по-людськи помилився і ця помилка залишить слід у його душі. І як би там не було, а Генріх йому подобався своєю щирістю, довірливістю до людей, хоч ця довірливість легко корилася будь-якій грубій волі ззовні. Піднесення почуттів легко змінювалося в нього пригніченням, несміливість переходила в зухвальство, він каявся, мучився, щиро зневажав себе за погані вчинки, метався в пошуках мети життя. Оця поривчастість, бентежність, невдоволення собою і здавалися Йоганнові по-людськи цінними в Генріху, і він радів, коли бачив, що його обережний вплив іноді позначався на Генріхових вчинках і думках. Це зближувало Йоганна з молодим Шварцкопфом, і з об'єкта, на якого Вайс робив ставку, Генріх якось поступово перетворився на його супутника. Якщо йому й не можна було звірити найпотаємніші думки, то принаймні не так гостро відчувалася власна самотність.

І ось усе, що повільно, терпеливо готував Йоганн, що становило головне в розробці його задуму, обірвалося.

Другого ранку Йоганн знову пішов на Центральний переселенський пункт.

Шульц зустрів його схвальним смішком.

— А ти не такий уже і йолоп, як про тебе подумав пан оберштурмбанфюрер, — сказав він, поплескуючи Йоганна по плечу. — Виявляється, ти знайомий з оберштурмбанфюрером Шварцкопфом?

— Та що ви, — здивувався Вайс, — хіба я можу бути знайомий з такою особою! Але я працював у його брата, Рудольфа Шварцкопфа, і син пана Шварцкопфа рекомендував мене панові оберштурмбанфюреру.

— Гаразд, — приязно сказав Шульц. — Я накажу взяти тебе в наш гараж. Але хто це для тебе зробив? Сподіваюсь, завжди пам'ятатимеш?

— Весь до ваших послуг. — Вайс схопився, клацнув каблуками, витягнувши руки по швах.

Цього дня Вайс пройшов процедуру оформлення на службу в Айнвандерерцентральштелле.

Кімнату Йоганн найняв у квартирі фрау Дітмар і, недорого. Певне, хазяйку підкупила покірливість, з якою він прийняв її беззастережне правило:

— Ніяких жінок!

Йоганн опустив очі й так цнотливо зніяковів, що хазяйка, фрау Дітмар, змилостивившись, пояснила:

— Принаймні не в моєму домі.

Йоганн пробелькотів збентежено:

— Я молодий, мадам, і не збираюсь женитися.

— Прибирати свою кімнату ви мусите самі!

— Пані Дітмар, моя покійна тітка доручала мені всякі домашні справи, і далебі… Ви переконаєтесь…

— Чому тітка?

— Я сирота, мадам.

— О! — вигукнула милостиво фрау Дітмар. — Бідолашний хлопчик! — І, розчулившись, запропонувала Йоганнові кави в малесенькій кухні, що сяяла такою чистотою, яка буває тільки в операційній.

Невисока, повна, кругловида, з побляклими голубими опуклими очима й скорботними зморщечками в куточках рота, фрау Дітмар зберегла, незважаючи на свій вік, риси колишньої миловидності. Але з її одягу, з манер, з виразу обличчя можна було зрозуміти, що вона давно змирилася з тим, що її жіночий вік кінчився.

За кавою в пориві несподіваної симпатії, властивої самотнім людям, що стомилися від своєї самотності, вона залюбки щиро розповіла йому про себе.

Фрау Аннель Дітмар належала до старовинного німецького роду, нащадки якого з часом розорилися і змушені були шукати щастя на чужині. Її покійні батьки прожили все життя в Польщі. В шістнадцять років Аннель вийшла заміж за інженера Йоахіма Дітмара, старшого за неї на п'ятнадцять років. Інженер був людиною не дуже спритною і везучою. Ці риси поглиблювалися надмірно делікатною чесністю, за яку його не раз звинувачували власники фірми в нечесності. Помер він од серцевого приступу після чергової образи, якої завдав йому інспектор фірми, — він обізвав його тупицею і дурнем.

Інженер Дітмар, згідно з технологією, дав вказівку взяти високолеговану сталь для виготовлення деталей верстатів, що експортуються за кордон. Та це не відповідало політичним цілям Німеччини й економічним інтересам фірми.

Хіба ж пан Дітмар знав, наприклад, що з благословення Герінга начальник абверу Канаріс через треті країни налагодив таємний продаж зброї іспанським республіканцям, щоб послабити їхню боєздатність? Для цього в Чехословаччині, в балканських та інших державах було закуплено старі гвинтівки, карабіни, боєприпаси, гранати. Усе це звозили до Німеччини. Есесівські зброярі відпилювали ударники, псували патрони, зменшували порохові заряди в гранатах або ж вставляли в них висадники миттєвої дії. Після переробки негодящу зброю посилали до Польщі, Фінляндії, Чехословаччини, Голландії та перепродували за золото іспанському республіканському урядові.

Щось схоже на це вирішили зробити з власної ініціативи хазяї фірми, де служив Дітмар: вони почали виробляти окремі деталі верстатів, призначених на експорт, не з високолегованої, як того вимагала технологія, а з низькопробної сталі.

Одне слово, фрау Дітмар стала вдовою. Її син, Фрідріх, вступив до Берлінського університету, де виявилися його блискучі здібності до математики.

Та коли батько цурався політики, то син пристрасно захоплювався нею. Він схилявся перед Гітлером, вступив у гітлерюгенд, став функціонером організації.

Фрау Дітмар, давно засудивши свого чоловіка-невдаху, мріяла, що її Фрідріх підтримає честь родини, посяде гідне місце в суспільстві й віддано оберігатиме материну старість. Вона відмовляла собі в усьому, щоб дати йому змогу здобути освіту. І ось… За цілий рік Фрідріх надіслав їй лише дві поздоровчих листівки: одну на Великдень, другу на різдво.

Майже все це фрау Дітмар розповіла Йоганнові першого ж вечора, відчувши прихильність до самотнього й скромного юнака, що чимось нагадував їй сина, коли той був ще хлопчиком, ходив до школи й так ніжно любив свою матір, що коли вона бувала вдома, то навіть компанія ровесників не могла виманити його на вулицю.

Йоганн зрозумів: фрау Дітмар потай прагне грати при ньому роль матері й таким чином якоюсь мірою потамувати тугу за сином. Вона сказала, що була б щаслива, якби Йоганн згодився супроводити її в неділю до кірхи на ранкові відправи, як це колись робив її Фрідріх. За своєю вдачею це була добра, лагідна, чуйна жінка.

Коли б навіть такий видатний і досвідчений спеціаліст, як Бруно, заздалегідь готував для Вайса якесь зручне житло, навряд чи зміг би він знайти щось краще, ніж оселя фрау Дітмар.

Отож Йоганн в особі фрау Дітмар знайшов квартирну хазяйку, яку важко передбачити в найбільш далекоглядних планах. Її душевна прихильність до нього — захист від самотності, а її життєвий досвід та обізнаність з життям міста допоможуть уникнути поверхового судження про людей навколо нього.

У гаражі, куди наступного дня прийшов Йоганн за півгодини до початку роботи, його зустріли з явною неприязню. Скоро він догадався чому.

Нахбарнфюрер Папке викопав свою обіцянку. В есесівському мундирі він з'явився до начальника гаража єфрейтора Келера, і, хоч той уже дістав од Шульца розпорядження зарахувати Вайса в штат, Папке, з свого боку, віддав такий самий наказ.

Шофери, механіки, слюсарі, мийники машин цуралися Йоганна, однак поводилися при цьому дещо насторожено — так, як, на їхню думку, слід поводитись із протеже співробітника гестапо, котрий тут, у гаражі, безсумнівно, виконуватиме функції таємного донощика.

Вайс вирішив, що помилка шоферів гаража йому на руку: принаймні він уникне зайвих розпитувань і нав'язливої дружби — навряд чи хто захоче знатися з таким сумнівним типом, яким вони уявляли собі Вайса.

• Предыдущая
• 15/217
• Следующая