Один в океані - Бомбар Ален - Страница 37

• Предыдущая
• 37/39
• Следующая

За день я дуже втомився. Хоч я добре розумів, що берег ще дуже далеко, все ж не міг одірвати очей від горизонту, наче сподівався на якесь чудо.

Заснув я солодко і спав спокійно до другої половини ночі, потім прокинувся і став на останню вахту… О пів на першу небо раптом осяяв яскравий спалах, а за ним через кілька секунд — другий. Я кинувся до хронометра. Не минуло й десяти секунд, як новий спалах освітив хмари. Вперше за шістдесят п'ять днів плавання я знову встановив зв'язок із землею: це були відблиски маяка в нічних хмарах.

У цю мить я перебував миль за 16 від північного узбережжя острова Барбадос. Лишалося щонайменше дванадцять годин, щоб обміркувати, як краще пристати до берега. Отже, я ще міг виспатись як слід, але так був схвильований наближенням землі, що довго сидів на поплавці і, як зачарований, дивився на спалахи світла, мимоволі рахуючи секунди. Ці спалахи справляли на мене враження якогось чуда. Може, це й справді було чудо? Минуло години дві, поки я переконався, що все це не фантазія і не сон.

Для тих, хто вперше підпливає до Барбадосу, одного з найбільших «островів Антільського архіпелагу, його східний берег зовсім неприступний. Північне узбережжя острова являє собою суцільне нагромадження скель, об які безперервно розбиваються хвилі. Вздовж південного берега на протязі милі тягнеться смуга рифів, відокремлена од острова вузькою протокою. Смуга рифів порізана багатьма проходами, але скористатися ними можуть лише ті, хто добре знає ці місця.

Отже, мені лишалося або дістатися до північного берега і спробувати пристати до невеликої семикілометрової смуги берега, або ж обійти острів і кинути якір на заході, викликавши геліографом лоцмана з порту Спейгтаун.

На сході запломеніла ранкова зоря; стало розвиднятися. З подивом я побачив, що перебуваю значно ближче від берега, ніж думав. До острова лишалося 4–5 миль. Мене охопило хвилювання, досить відмінне од того, з яким я наближався до Канарських островів. І справді, надія на те, що мені пощастить обминути північне узбережжя і уникнути смертельної загрози східного берега, була так само проблематична, як і надія на щасливу висадку незабутнього 3 вересня.

Вперше за всю подорож я спустив у воду кілі, щоб, ставши до вітру бортом, встигнути обійти північний скелястий ріг, біля якого в білій піні гуркотів прибій.

Друзі попереджали мене, щоб, наближаючись до землі, я був дуже обережний. Усі потерпілі тепер можуть скористатися моїм досвідом.

Друже мій, потерпілий від корабельної аварії! Коли ти нарешті побачиш землю, тобі може здатися, що всі твої нещастя вже позаду. Справді, було б безглуздо, щоб земля, до якої ти линув думками і серцем, погубила тебе. Але не поспішай! Нетерпіння може все зіпсувати. Зупини човен, уважно роздивись і аж тоді вибирай шлях. Пам'ятай, що «90 процентів усіх нещасних випадків трапляється саме в час висадки на землю». Обирай місце, де море найспокійніше і де берег піщаний, а не скелястий. Скелі — це смерть. Особливу увагу зверни на колір моря: біла піна, що супроводжує сильний прибій, повинна насторожити тебе, бо там можуть ховатися рифи. Довіряй тільки вільним просторам, де немає зрадливих вирів і підводних скель.

Обігнувши північний ріг острова, я почав сигналізувати геліографом усім фермам і цукровим заводам, які вишикувалися вздовж узбережжя. В цьому місці океан був порівняно спокійний, прибій не шаленів, але на пісок набігали височезні вали. І раптом мене пойняв жах, коли я побачив біля самого берега великий баркас, який п'ятеро чоловіків марно намагалися спрямувати в океан. У цей час я перебував за півмилі від них. Невже вони помітили «Єретика» і, незважаючи на бурхливі хвилі, поспішають мені на допомогу? Жахливо! Величезна хвиля раптом впала на них, і коли я знову побачив човен, то людей у ньому вже не було. Я мало не збожеволів. Мабуть, ці люди вважали, що я в небезпеці, і тепер через мене загинули! Я щосили поплив до них, а коли наблизився, то побачив, що це рибалки-негри, які зовсім мене не бачили. Кожного дня, ризикуючи життям, вони сміливо виходять в океан по здобич. Серед прозорих хвиль рибалки наглядають великих морських їжаків, а побачивши, пірнають, не боячись, що їх може викинути на піщаний пляж метрів за 200.

Я перебував метрів за 300 від пляжу і вирішив до нього причалити. На це довелося витратити понад три години.

Тільки тепер, коли передо мною був піщаний пляж, небезпека минула: я благополучно привів до мети своє суденце. Мені пощастило зберегти спорядження й щоденник, який, можливо, врятує життя багатьом потерпілим на морі.

Я був дуже виснажений і насилу міг керувати човном. Як і на всіх піщаних відмілинах африканського узбережжя та Антільських островів, сила хвиль тут неоднакова. Вона періодично, залежно від типу берега й мілини, то більшає, то меншає. Найнебезпечнішими вважають сьомий та шістнадцятий вали — їх треба уникати за всяку ціну. Біля Барбадосу необхідно було берегтися сьомого валу.

Вітер дув збоку, тому я повернув «Єретик» кормою до землі. Після третього валу я взяв курс на берег. Коли набіг п'ятий, я знову розвернув човен так, щоб сьомий вал, який з гуркотом насувався, зустріти носовою частиною. Так потроху я наближався до землі, щоразу повертаючи «Єретик» носом до сьомого валу, який дедалі ставав небезпечнішим. Рибалки, хоч і помітили мене, проте, мабуть, не усвідомили як слід, хто я і звідки міг припливти — вони не догадалися, що з цього боку човен міг припливти тільки від далеких берегів їхніх предків. Одразу ж мене оточили три човни, і ми почали з рибалками розмову каліченою англійською мовою. Троє негренят видерлися до мене на «Єретик». Уперше за все плавання в Атлантиці в мене з'явився екіпаж. Мав же я з ними мороку! Негренята нишпорили по всіх закутках, зазираючи то туди, то сюди. Один з хлопчаків попросив у мене годинник, але коли пересвідчився, що він цокає ледве чутно, презирливо скривився. Другий страшенно зацікавився шматком мила і, здавалося, виявив бажання його з'їсти. Третій, схопивши бінокль і приклавши його до очей зворотним боком, марно намагався оглянути обрій. Коли ж я пояснив, що в біноклі повно води, він почав трусити його, наче пляшку.

Хоч як щиро радів я, мене все ж почали серйозно непокоїти дві речі: мої риболовні снасті та непорушний запас харчів, який мені хотілося доставити цілим і запечатаним у найближчу поліцейську дільницю. Але я був занадто стомлений, а тому вирішив знайти двох чи трьох свідків, які б підтвердили цілість мого непорушного запасу харчів.

«Єретик» був метрів за двадцять од пляжу, який з жовтого поступово ставав чорним від юрби цікавих. Рибалки на човнах радили мені дочекатися відпливу, запевняючи, що тоді хвиля буде значно меншою. Насправді їм хотілося встигнути як слід обшарити мого човна, перш ніж він потрапить у руки натовпу, що чекав на березі. Але моє бажання стати на тверду землю, вдихнути її запах, відчути нагрітий сонцем пісок виявилося найсильнішим. Хвилі не загрожували човну, а «екіпаж» вимучив мене, і терпець мій увірвався. Тому я стрибнув у воду І поплив до берега, тягнучи «Єретика» за плавучий якір, Через хвилину сотні помічників кинулися до мене й внтягли на берег…

Я стояв на землі. Вона хиталася піді мною, але це була земля, і нестримна радість заполонила моє серце. Я так безмірно радів, що на мить забув про муки, яких завдавав мені голод.

Хочу звернути увагу потерпілих на одну обставину. Не треба одразу їсти, і не слід їсти багато, інакше все може закінчитися смертю. Можна прийняти все, що вам запропонують із рідкого, але бійтеся твердої їжі: це страшний ворог нашого слабого шлунка. Ви вирвали своє життя у моря, то ж не віддавайте його так просто на землі!

Знайте, що тільки-но ви дістанетеся до землі, на зміну боротьбі з голодом прийде боротьба проти переїдання.

Отже, я став на берег Барбадосу. Земля виявилася досить хисткою — і зрадливою, бо це був зибучий піщаний пляж. І досі не розумію, як я міг втриматися на ногах. І навіть знайшов у собі сили йти по піску. Він мені здавався землею обітованою.

• Предыдущая
• 37/39
• Следующая