Темнота - Самчук Улас Олексійович - Страница 8

• Предыдущая
• 8/112
• Следующая

Іван поволі, ніби двигаючи величезний тягар, звівся на весь свій зріст, якось непритомно глянув на всіх, ніби він не розумів, чого від нього хочуть. Запанувала хвилинка тиші, і раптом Мар'яна вибухла на весь голос риданням, кинулась на груди Іванові:

— О, Боже! Чи ти нас чуєш? 

А Іван, хапаючи повітря, ніби він задихався, пригорнув Мар'яну і низьким глухим голосом промимрив:

— Я вже йду! Я вже йду! Бувайте здорові! — і ковтаючи сухим горлом, схопив машинально клуночок і мовчки, навшпиньки пішов до виходу. Мар'яна провела його до дверей, сама зачинила їх, верталась похитуючись, ніби п'яна, з усієї сили трималась, щоб не впасти.

Згущена, глибинна тиша стояла в повітрі між чотирма стінами кімнати Лоханських, усі сиділи непорушно, німо, пригнічено, доктор зігнутий з похилою головою. Марія Олександрівна німа й бліда. Мар'яна заніміла з заплаканим обличчям і розпатланим волоссям. Усі чекають. Усі певні, що «вони» прийдуть. Кожний мент, кожної хвилини…

А коли через деякий час, у коридорі різко й нетерпеливо задзвенів дзвінок, усі, хто де був, зірвалися на ноги. Доктор пішов на дзвінок. Він намагався бути спокійним, але виглядав, мов пійманий на якомусь злочині. Марія Олександрівна забігала, ніби чогось шукала і не могла знайти. Прикривала нашвидку ліжка, підставляла під стіл стільці, закривала Мар'яну, ніби її хто мав забрати, зиркала на ліжко Вірочки і, здавалось, хотіла крикнути, як застукана пташина. Мар'яна підбігла до дверей і, зіп'явшись чомусь на пальці, ніби так краще почує, слухала. Чує слова, кроки, йдуть… Відбігла назад на своє місце біля Вірочки… І ледве встигла це зробити, як двері рвучко відчинилися, і один за одним, повільно, розраховано увійшло двоє широкоплечих чоловіків в уніформах ҐПУ. За ними обережно ступав доктор. Війнуло гострим і болючим. Мар'яна враз заніміла, в ній все напружилось, відчула в ухах шум, в ногах млявість. Марія Олександрівна дивилась і, здавалось, ніби вона бачить не людей, а гадів.

Ті ж спочатку повільно й мовчазно все довкруги оглянули, потім один з них скерував свій зір на Мар'яну.

— Ви його жінка? — почувся низький, бубнявий голос. Мар'яна намагалась відповісти, але відчувала, що не може. Не стало голосу. Вона заніміла. Усі її м'язи дрижать. Уста пересохли. Вона чула нові питання, але в дійсності вони не доходять до її свідомости.

— Я не знаю… Я не знаю… — мимрить вона непритомно.

— Як не знаю? Не знаєш, чи ти його жінка? — говорить той металевим голосом.

— О! Так! Так! — киває вона головою.

— Де чоловік? — падає знов гостре питання.

— Не знаю… Не знаю! — мимрить Мар'яна.

— Брехня! — чує вона окремі слова. — Він тут був! Ось його слід! — І він вказав на помості мокрі плями. Мар'яна глянула і тоді щойно почала вникати у зміст мови і вибухнула нагло плачем.

— Так. — почувся обережний голос з-за широких плечей ґепеушників. — Він тут був, але пішов… І куди — не знаємо. — Ґепеушник повернув верхню частину свого тіла.

— Доктор! Не валять дурака. Бабці своїй розкажіть! Та коли ви вже дійсно таки не знаєте… Що ж! Підете самі! — і він вказав на Мар'яну.

Марію Олександрівною шарпнуло, заквилила Вірочка, Мар'яна кинулась до неї.

— Товариші, — виступив з-за плечей доктор. Голос його зривається, але він говорить. — Товариші… Алеж… Дивіться. У неї хвора дитина.

— Так, так… У неї хвора дитина, — озвалась і Марія Олександрівна і навіть, здається, підбадьорилась.

— Да! При смерті, — додає доктор. Ґепеушники стояли непорушно, здається, навіть не слухали того лементу, мали щось інше на думці, один з них вийняв цигарки й механічно закурив, усі замовкли, на стіні чітко і спішно цокав годинник.

— Ще там подивимось, — рішуче каже один, і обидва одразу виходять.

Іскрина надії зажевріла в душах усіх трьох нещасних, і кожне з них боялось поворушитись, щоб, бува, не згасити її.

А годинник швидко цокав, у коридорі знов почулись кроки, знов відчинились двері. На цей раз увійшов лише один з аґентів. Випустив спокійно дим з рота, струсив пальцем попіл цигарки і байдуже казав:

— Да, Морозова. Підете з нами. Явиться муж — вернетесь. Бистро, бистро! І ніяких гвоздєй! — враз викрикнув він вийнятково різко.

Батько, мати й дочка заніміли, ніхто з них не міг рухнутись, Марія Олександрівна отямилась першою, руки її дрижать, ноги підгинаються, вона швидко хапає щось із одягу, щось із їжі. Вірочка сильно закашлялась і крізь кашель розплакалась, доктор і Мар'яна кинулись до неї, ґепеушник схопив Мар'яну за руку, Мар'яна падає, аґент вихопив з кобури револьвер…

— Вставай, стерво! Ми тут не прийшли бавитись в обмороки! — і націлив револьвера. Марія Олександрівна і доктор кинулись до Мар'яни, звели її на ноги. Мар'яна похитується. Через деякий час, вона вже стоїть на ногах закутана, подібна на мумію з клуночком під пахвою. Ні з ким не прощається, нічого не говорить і мовчки йде до виходу. Один з аґентів відчиняє їй двері. Батько й мати стоять занімілі в коридорі. Двері відчинилися й зачинилися. Настала глибока тиша.

У суботу, двадцять четвертого березня, о шостій тридцять вечора, Іван Мороз зійшов з потягу на головному вокзалі Києва і поволі, з клуночком під пахвою, весь з ніг до голови зім'ятий, ніби пожований, з підпухлими очима, пропихався крізь збитий натовп до виходу.

Київ! Ось він той Київ. Не бачив його від часу революції, тоді ще, здається, був тут гетьман, усе блищало, рухалось, гомоніло. І де все то ділось тепер? Чому так багато подібних до Івана? І чому так багато сірого, ніби ця барва тут одна-єдина і іншої не сміє бути?

Зрештою Іванові не до того, має свої турботи, майже не дивиться і не бачить, озирається лише і майже не розуміє чого він тут, що хоче тут робити. Влився в рухливу, сіру, обезобличену, як і сам, масу і поволі рухається в якомусь напрямку, здається, байдуже якому. Тисяча вагань мучить його. Йде і не йде. Слід би знайти брата Петра, сина Василя, і разом знає, що не слід їх торкатися. Він же Іван, зачумлений, розсадник пошести, проклятий і викинутий. Він же незаконно ступає по цій землі і дихає цим повітрям. І як йому в такому вигляді з'явитися перед очі брата Петра, що ледве пережив ті ЧК, ті ҐПУ, ті чистки, нічні відвідини, зникнення, ліквідації. Петра зіпхнули до однієї кімнати колишнього його власного мешкання з усім його майном. Він ледве живе з дня на день, не будучи певним в завтрішньому дні.

Але Іван усе таки йде до свого брата… Там таки займає один куток і його син… До кого, зрештою, має зайти? Бодай поінформується, бодай знайде точку опертя, бодай відпочине… І зачекає вісток з Канева, — як там і що там, він же нічого не знає, що там діється, а знати конче хоче, особливо він турбується про свою доньку Вірочку…

Поволі, обережно знаходить він будинок, де мешкає брат, вагаючись, відчиняє двері, крадькома, ніби він злочинець, йде вгору по сходах, дуже слабо освітлених. Він придивляється до кожних дверей, густо заліплених різними цидулочками, старанно оминає кожну зустрічну людську постать, аж поки доходить до другого поверху і на одних дверях, між численними написами, знаходить: «Петро Мороз. Дзвонити — один довгий і один короткий».

Коли двері відчинилися, якась невиразна постать зустріла його на цьому порозі запитом — «Вам до кого?» — йому хотілося все кинути і тікати. Не кинув і не тікав… Промимрив швидко ім'я брата, і постать впустила його до середини, заваленої різними речами, і вказала на двері в кінці вузького проходу. Іван підійшов до тих дверей і постукав. І коли йому сказали увійти, відчинив і увійшов. І зупинився біля порога, мов жебрак, із своїм клуночком. І бачив у слабо освітленій кімнаті безліч речей на всіх стінах і у всьому просторі, а між тими речами побачив жінку, що щось смажила на примусі, і молодого парубка, що сидів далі в кутку при столику… Хвилина глибокої тиші наступила при цьому. Жінка, перестала смажити, залишила сковороду, зробила кілька кроків у напрямку Івана…

• Предыдущая
• 8/112
• Следующая