Темнота - Самчук Улас Олексійович - Страница 39
- Предыдущая
- 39/112
- Следующая
— А! Ганна! Здорові! Як ся маєте?
— Добре! Спасибі! А ми тут за вами так скучали!
— А що ж Андрійко?
— Спить. О, такий хлопець. А все вас згадував… Але ви так змарніли — Господи!
— Нічого. Ми його підкормим, — каже Ольга. На столі шинка, риба, ікра, сир. Андрій не дуже говіркий, усе проходить поза увагою, сказав лише, що дуже тішиться, що він уже дома; їв мало, хотів лише спати.
Згодом у ліжку Ольга шепнула йому, що вона «на третьому місяці». Від неї било міцним, п'янючим теплом. Андрія ця вість порушила, на хвилинку зникла втома, він підбадьорений.
— Будемо, Андрію, мати Мороза, — казала Ольга. Андрієві пригадалась Мар'яна, це вона хотіла бути матір'ю всіх Морозів. — Десять років на нього чекаю, — шептала Ольга. Андрій щось буркнув. — Там, Андрійчику? На хуторі? Які ми були… А чи знаєш, що треба було одного лиш твого слова, і я все б тобі віддала… І я знала, що до тебе ходила Мар'яна… І тоді я мамі сказала просто: я буду Андрієва, або нічия. Мама була страх проти — як, каже, дві сестри?
Андрієві приємно чути ці слова, він до смерти втомлений, йому страшенно хочеться спати, і ті спогади відносять його у такий далекий світ, що він здається лише залишком чогось давно неіснуючого. Це вже не дійсність і не минулість, це хіба атавізм. Під цим дивним почуттям він непомітно відходить у забуття. Останніх слів своєї дружини він вже не чує, а вона можливо вперше за всі останні роки почула себе трошки щасливою. Хай відпочиває. Він стомлений. Щось дивне чинить той її муж. Дивіться, все було згасло, а він знов засвітив світло. Ні, Ольга якось не так думає і не вміє інакше, знає лише, що все це дивне, дуже дивне, не земне, не існуюче, якась, мабуть, стихія…
Ольга пригадала собі одну розмову, що мала недавно з одним українським письменником, до речі, дуже ображеним, дуже жовчним, дуже злобним, яких багато є у цьому місті. Він сказав Ользі, що Андрій робить дуже недобре діло.
— А чому? — запитала Ольга.
— Він сприяє поневоленню свого народу.
Ольга відповіла:
— Андрій має мислі ясні і чесні, робить як може і що може, щоб своєму народові помогти.
— Він служить «їм», — казав молодий письменник.
— Він служить собі, — відповіла Ольга. Вона не могла сказати більше, не знала тієї людини. Тепер ми всіх боїмось і навіть себе самих. Чи можем казати, що думаємо?
Ольга щаслива, що може так думати, раніше це їй не виходило. Тепер вона «не наївна», вона виробила собі міцну, непроникливу життьову маску. Це такий світ. Це маскарад.
Андрій спав міцно і довго, і пробудження було приємне. Сонце світило у вікно його спальні, біла фіранка звисала в його проміннях, на нічному столику цокав і показував десять годинник, тиша була велика, лише з коридору долітав іноді дзвінок, і чути було голос Ольги, або Ганни. Був дуже здивований. Не готель, не потяг, не чужа постіль. Простора, чиста своя спальня, погладив рукою свіжу, малинової барви, ковдру з білою поволокою, і ніяк не вірилось. Так і здавалось: це сон. Це напевно сниться. І він ворушив навмисне рукою, навмисне кашлянув, навмисне видав якийсь звук. Ні, рух, звуки зовсім реальні, а до того двері з коридору відчинилися, і увійшла Ольга — висока, струнка, у своєму довгому, ранньому капоті з довгим, хвилястим волоссям, зовсім не та, що була недавно там у ванній. І увійшла не так, як бувало — прилинула, ніби підплила. Андрій у нутрі стріпонувся, ніби він купався і вийшов з води. І голос задзвенів інакше — більше низьких, ясних тонів, кожне слово щось має із співом, з музикою.
— Яка я рада. Андрійчику, що ти дома! — присіла вона на ліжко, обняла, цілувала, пестила. — До мене тут заходили, дзвонили, питали. Ціла купа листів. Телеграми. Преса. А я одно — чекаю. Слідкувала за кожним твоїм рухом, читала всі статті про тебе, подзвонила до бібліотеки, туди приходять всі провінційні газети. А як чекала листів, зовсім так, як колись у Каневі. А ти писав мало, мало, дуже мало. І дуже коротко. Розумію, розумію — мовчи!
А потім сама принесла сніданок, відмовила всі відвідини, казала, що так: приїхав, але хворий, має гарячку. Питали, чи не треба доктора. Він вже має доктора — дякую, дякую. Приносить лише головні витинки газет і важливіші листи. Велика радість: звільнили Мар'яну, ось її лист, писала сухо і коротко: «Дорога сестро! Іван усе ще там. Не можу нічого сказати, що з ним станеться. Бачила його лише раз і то мигцем здалека, і не пізнала б, коли б не сказали, що то він. У нас ніби все в порядку. Вірочка виросла, вчиться, співає. Наші всі здорові, всіх вітають. Вітай Андрія — твоя М.»
Андрій розповів про свою зустріч з Петровим.
— Мені здається, що його випустять… Андрійчику! Але у тебе сивини! — Стояла біля нього і рукою кошлатила його волосся і дійсно була здивована, що в нього їх стільки і що, майже, вперше помітила. Схаменулася, що вирвалось це зауваження, можливо йому не приємно, але він нічого, посміхнувся і лише додав:
— Сходить мудрість. — І розповів їй цікавіші моменти подорожі, між іншим зустрічав в Донбасі Кандорових синів, обидва дійсно ллють сталь, старший одружений і має дочку Фросю. Дуже раділи із зустрічі.
Обідали у їдальні, Андрія дивує багато речей, якісь японські чайники, якісь нетутешні тарілки, але нічого не питав. У кабінеті також зміни: стіл справжній письмовий з кріслом поручним і килимком під ногами, і полиці, заповнені не лише старими, ще з ванної, книгами, але й цілими стосами нових книжок, таких, що про них Андрій не раз мріяв. Цінне видання Брема, що його колись вже мав Андрій, але в революцію затратив, енциклопедія Брокгавза російською мовою, кілька річників «Київської Старини». У Андрія загорілись очі, як це побачив.
— Ти, Ольго, чудо! — викрикнув. — Де ти все це дістала? І нові картини — Бурачека, Федора Кричевського, Нарбута. — Ну, знаєш, ну знаєш… — повторював Андрій. — Це прекрасно, ти в мене справді «герой труда і революції».
Весь цей великий, довгий день Андрій має для себе, дивується, розмовляє, переглядає пошту, бавиться з малим Андрійчиком, якого ніяк не забув, і привіз для нього великого ведмедя. Ганна до сліз зворушена, — «що ви і за нього смаркатого пам'ятали», і горда, горда і щаслива.
— Я вже було думала: загинемо. Аж, дивись, Матінка Небесна зжалилась над нами, а яку ви жінку маєте. Яке то щастя! Тільки за вас і тільки за вас, і все до мене: а Ганно зробім йому те, а зробім йому…
— Ганно! — перебила Ольга.
— Що ви розспівалися? — Ганна засоромилась, замовкла, очі її сяють. — А дивись, Андрію, що Ганна зробила, — і показала чудову вишивку. Уставки.
— А! — засоромилась Ганна. — Отаке… Щось воно мені не вдалося, нема добрих ниток… Ні полотна, ні канви… Коли б ви та бачили, як то ми бувало вишивали, — заспівала Ганна, почервонівши, ніби їй чогось соромно.
А Андрійко завзятюще возиться із своїм ведмедем, великий Андрій долучився й собі до них, і вони ось утрьох сидять на килимі Андрієвого кабінету і чого тільки не вигадують. Ось з-під столу вилазить ведмедисько і реве: ууугугу-ууугугу! а великий Андрій страх, як боїться. І це дуже подобається маленькому Андрієві, який аж заливається реготом з такого боягуза. Потім великий Андрій змушує ведмедя лазити по столі, по канапі, вилазити на полиці, на що малий Андрій лише ухкає та сміється дзвінко і голосно.
Ганна розпливається від щастя.
— Андрійчику, Андрійчику! — говорить вона, а скажи, як каже корова?
— Мууу! — відповідає Андрійчик.
— А як каже кінь?
— Ігігі — відповідає негайно.
— А як каже гава?
Андрійчик і це знає.
— А покажи, як ти любиш тітку? — не може насититись мудрістю свого сина Ганна. Андрій робить незграбні рухи, ніби когось обіймає, а при тому приплющує оченята.
— Отакооо!
— А чи любиш ти дядю? — питає Ганна, а очі її сміються такою великою, гарячою щирістю, ніби їй хотілося б, щоб весь світ любив того дядю. Андрійчик ніяковіє, дивиться приязно і лукаво на дядю і враз зривається, кидається йому на шию, обіймає своїми ручками його міцно, міцно, а дядя зводиться на весь свій довгий зріст і гойдає Андрійчика — гойда-ша! та підкидає його майже під стелю так, що в Ганни враз посипалися з очей рясні сльози… — Отаке ще! — витирає фартушком очі, а потім щось з нею сталося, впала на канапу, закрила обличчя долонями, і ридання вирвалось з її грудей. Ольга підійшла до неї і ласкаво гладила її.
- Предыдущая
- 39/112
- Следующая
