Темнота - Самчук Улас Олексійович - Страница 34

• Предыдущая
• 34/112
• Следующая

Розплившись у солодку, привабливу усмішку, Ольга старанно пояснює свою справу, подає талон. І чекає. І полегшено зідхає. І напружено поглядає. Чолов'яга старанно читає талон, ледве помітно посміхається, Ольга бентежиться.

— І ви, громадянко, все то хочете дістати? — питає здивовано чолов'яга.

— Вибачте, але я все це мушу дістати! — каже енергійно Ольга.

— Тепер? Зараз? — питає знов чолов'яга.

— Розуміється, — каже твердо Ольга.

— Не скорше, як за півроку, — каже той спокійно, — і не все одразу. Поки можемо дати один стіл і пару стільців.

— А на чому дозволите спати? — питає швидко Ольга.

— Що ж я тут можу порадити? Зовсім таки нічого не маєте?

— Коли б мали — не йшла б до вас! Думаєте, це грашки? Мій чоловік… — і вона, захлинаючись, знов оповідає свою історію, сохнуть уста, не хватає дихання, а коли скінчила, чолов'яга спокійно каже:

— Ми то все понімаємо. Ясно. Але нема. Раджу звернутися просто до ЦК і баста. У нас нема. Від минулого року весь ширпотреб щез. Усе на плян… Там, — і чолов'яга ткнув пальцем вгору, — важливіші завдання, громадянко. — Його урядові години кінчаються, він і так пересидів норму, Ольга мусить швидко рішати.

— Давайте! — рішає вона. Урядовець старанно виписує стола і два стільці і, як ласку, бо вона йому сподобалась, дописує ще й ослончика. Ольга платить, дякує, приємно посміхається, питає коли привезуть, довідується, що завтра і відходить.

О, як полегшено зідхається, коли Ольга, по годині боротьби в трамваї, неосвітленими і порожніми сходами добивається до свого нового помешкання. Андрій сидить у своїй французькій шинелі, перед ним лойова свічка, за стола править плита, за стільця валіза, і пише. Ольга засипає його питаннями: чи вже що їв? Де так довго барився? Чи бачив кого з Комунстроя? Коли дадуть світло? Так. Він вже їв, бачив будівничого, світло дадуть за два-три дні, на огрівання прийдеться ще зачекати.

— А чи сказав ти їм, що зима не чекає?

— Це вже ти їм це скажеш.

— І піду, і скажу!

— Нема ще вугілля, не все ще в порядку.

— Вони там ніколи не будуть в порядку, — резюмує Ольга.

Але нема часу на розмови, Ольга йде вниз, назбирує якихсь трісок, до того додає брошуру, і огонь під плитою загорівся. Пішов дим і чад. Пробують відчинити вікно. Не відчиняється. Андрій натискає. Вікно ласкаво відчинилося, дим вийшов, треба б зачинити назад — не хоче. Боротьба, шарпання. Дарма. Все дарма. Лишають вікно, Андрій квапиться, у нього о восьмій засідання…

Тріски в плиті радісно й бадьоро горять, на плиті шипить чайник, усе сире, холодне, але ось тріски догоріли, а чайник не закипів. Бігти знов наниз нема часу і тому п'ють чай недоварений. Ольга оповідає про свої пригоди, питає Андрія, чи б дійсно не звернутися до ЦК партії, на що Андрій обурено перечить.

— За кожною ганчіркою не будеш бігти до ЦК партії.

— По твоєму то ганчірка? На чому будеш спати? Писати? Їсти? — викрикує Ольга, але Андрій вже хапає портфель, шапку і зникає.

Ольга знов сама. Їй робиться страшно. Така порожнеча, така тиша. І треба б щось робити. Привести до порядку вікно, помити підлогу, приготовити якусь постіль, на завтра сніданок. На щастя, у неї завтра вихідний день і повно плянів.

Та й ще сьогодні Ольга не вважає свій день закінченим. То ж їй відомо, що в деяких церобкопах вечорами буває випродаж цікавих речей. А чи не спробувати і їй щастя. Стільки того потрібно. Спокуса велика, лишає все і йде до міста.

Погода похмура, дощ перестав, але небо погрожує снігом. Згодом Ольга щось знаходить. На одній з вулиць помічає гуртки людей, що вперто крутяться на місці, не дивлячись на погоду. На розі крамниця ширпотребу і хоч її двері закриті, але крізь шпарини видно в середині світло. Дещо згодом хтось підійшов до дверей і зупинився. І не встигла Ольга отямитись, як під дверима утворився довгий хвіст людей. Ольга поспішала й собі зайняти місце і стоїть. Усі стоять і чогось чекають. Ніхто не знає, що тут «будуть давати», але щось будуть. Спочатку всі мовчать, але згодом починаються розмови:

— Здається, буде зима, — починає котрийсь байдужим тоном.

— Так, здається на це заноситься…

— Та й уже час…

— А! Цього року не можна нарікати. Осінь була лагідна.

— Зате, кажуть, буде гостра зима…

— То вже гірше. А не знаєте часом, що тут дають?

— А так, що й не знаю.

— Та, кажись, патефонні пластинки…

— А я знов чула, що кальоші.

Збоку підходить чолов'яга півселянського вигляду, мабуть з розкуркулених, хвилинку топчеться на місці, а потім, не звертаючись ні до кого, питає:

— А що тут дають, товариші?

Деякий час йому ніхто не відповідає, але згодом хтось відповідає:

— Кальоші, ботинки, а в додачу пластинки.

— І ботинки? Хо-хо!

— А ви, громадянко, так не тисніться. Встигнете. Усім хватить.

— Та я й не тиснуся, мене тиснуть…

— Гарна молодиця то й тиснуть.

— Ха-ха-ха!

— Скільки в чергах вистоялись, а все не знають порядку.

— А ви б, громадянко, поменше моралі.

— Та яка тут мораль, свинство та й годі!

— Хто ж вас змушує тут стояти? Пішли б собі додому, та полежали б у теплому ліжку.

— Або пішли б на танець та потанцювали б.

— Та воно, либонь, не лежиться. Женитись, видно, закортіло…

— Кому що, а їй би лише женитись.

— Чого ж. Вигідне діло. Замість платити аліменти!

— Ха-ха-ха!

— Громадяни! Та не… — враз голос вмовкає.

До дверей підступило двоє людей збоку і чогось там зупинилися. Очі всіх негайно звернулись на них — напевно спекулянти. Мовчанка, тиша, напруження. І враз, ніби на команду, всі в черзі беруться попід руки. Чоловіки, жінки, старші, молодші. Все то зімкнулося, злилося, наїжилось. Тепер це не низка людей, а змій лютий, що наміряється стрибнути на свого ворога.

Але ось і самі мовчазні двері дали знак життя. Вони скрипнули, відчинилися… На їх порозі з'явилася гарненька, повновида дівка у бахматій ватянці підперезана військовим поясом.

— Громадяни! — звернулась вона до лютого змія несподівано низьким голосом з домішкою перестуди. — Маємо патефонні пластинки! Вибір обмежений! Кожний вибирає лише три штуки. І швидше! Не задержувати! — командує, мов генерал, красуня.

— Ей, ей там! несподівано закричав змій.

— Вони без черги!

— Без черги! Громадяни! І що це за порядок?

— Та замовчіть, нарешті! А то не дістанете нічого! — гукає красуня-генерал.

— Але ті там панове без черги! — борониться змій.

— Ми вам дамо «панове»! — погрожує голос з крамниці. — То не ми «панове», то ви! Ми тут стільки намерзлися, а вони…

— Та лишіть! Чорт з тими пластинками!..

Рух, гамір, список пластинок пішов з рук до рук, до крамниці вступають і вступають. Прийшла черга й на Ольгу, їй ті пластинки зовсім тим часом непотрібні, у неї нема ще й самого патефона, але відступати вже пізно, та й пластинки напевно колись знадобляться. Вона вибрала модну пісеньку «Улибнісь, Маша», циганський романс у виконанні Утьосова і… танґо. Танґо! Як побачила цю річ виразно закордонного походження, у неї загорілись очі. Боялася лише, що їй того не хватить, бо кожний, видно, хотів мати танґо і розхапували його, мов великі ласощі. Але їй також хватило. Дістала свої пластинки і наміряється платити.

— Ні, громадянко, — заявляє враз красуня-генерал — мусите взять ще й ось цю! — і красуня-генерал подає Ользі ще одну пластинку. Ольга думала було протестувати, але глянула на пластинку і замовкла. «Пісня про Сталіна». Взяла всі пластинки, заплатила і пішла.

Було вже пізно, небо ще нижче осунулось, було зовсім олив'яним і зрідка пролітав сніжок. Ольга квапилась додому. Несла під пахвою свою здобич і було їй якось так неймовірно дивно, що хотілось раз плакати, раз знов кричати, то знов сміятись лютим сміхом.

Дома глухо, порожньо, темно. Світить свічку, скидає свій верхній одяг, закачує рукави, наливає в таз води, знаходить ганчірку і заходжується біля помосту. Вона квапиться, бо свічка одна і вона догоряє.

• Предыдущая
• 34/112
• Следующая