Темнота - Самчук Улас Олексійович - Страница 29

• Предыдущая
• 29/112
• Следующая

Кілька днів не міг заспокоїтися, бентежили спомини, що вгризалися в кожну клітину мозку.

— Тобі щось не гаразд? — питала Рокітка.

— А! Лиш так… — і одвертав погляд.

Не охоче писав відповідь, про що до дідька, писати — сіро і похмуро, життя, мов мрець, у домовині. Згодом все таки написав кілька байдужих слів, мовляв «усе гаразд», не вдаючись ні в які конкретності.

Листи посипались. Відгукнувся Іван. Розмашним, щирим письмом сповіщав, що «засіяли» рештки, «привели до порядку хату і сад», що «батько починають говорити, а то все лиш читали Біблію». У додачу п'ять фунтів сала, що видушило з Андрія мало не сльози. Хутір! Хутір!

Озвався й Сибір. «Як там у вас, до ста чортів, живеться, бо ми тут, прости Господи, прозябаємо, чортзна чого накоїли — дурні, а з них аз єсьм перший. Мої хлопці ростуть, а дівки також. Сибір великий простір, повітря досить, води також поки хватає. Чув, що пописуєш по газетках — не читав, але пришли. Цікаво, до чого то ти, за нашої славної влади, дописався. Петро, кажуть, вмирать з голоду збирався — послав йому пять мільйонів, на одно яйце, як що таке в Києві знайдеться, хватить. Один Іван герой. Цілуй його і проси за мене, дурня з дурнів, щоб простив. Твій окульбачений брат — Сопрон Мороз-П'ятидесятиградусний».

Мовчав лише Петро.

Двадцять п'ятого року вийшов у світ перший Андріїв роман «Розгром». «Земля парувала пахощами свіжого хліба, а син Марка топтався по ній, ніби розбурханий ведмідь. Лилось і з чола, з обличчя і, здавалось, з самого серця. Маріє! — верещав захоплено. Овес зійшов! — Кричав ніби за полярним кругом зійшло сонце. І коли він нахилився, щоб обчистити чобота, він перехрестився і обережно торкнувся шорсткими пучками ніжного паростка».

Що це? Розгром? Чого розгром? Чи не революції? — питав вірний страж чистоти лінії з «Плугу».

Це могло коштувати Андрієві життя. Він два битих роки просидів у тій ванній, замерзав зимою, розливався потами улітку. Був чоловік, а обернувся в ідіота, висловилась, як звичайно Галина Петрівна. Лише професор та Ірина-Рокітка тримались. «Добре. Пишіть. Це Добре» — казав професор. А Ірина місячними вечорами грала йому «Місячну сонату», а іноді витягала до Університетського саду.

«Розгром» наробив шуму, почали цікавитись автором. Редактор київського кооперативного видавництва, що ризикнуло видати ту книгу, казав Андрієві:

— Я радив би вам змінити курс. Неп то неп, але що за непом… Чи варто наражатися на небезпеку?

Годі з тим курсом, як і куди його міняти, що буде те й буде, пише, що на душі. Останніми місяцями обклався книгами про металюргію. Метал — тема дня, кується щось нове. А Ольга бомбардує листами. Безліч докорів. «Останні роки я провела на базарі — врахуй». Так. Знає. Усі не минули того базару. Ірина також стає активною. Вона тепер студентка ІНО. Андрій не завжди може заснути — люди, події, образи виповнюють серце й голову. Стільки небезпек, стільки спротиву.

Пізня ніч, всі сплять, світло згашено, тиша велика. Не спить лише Андрій. І враз вузенькі двері його ванної потиху відхиляються, Андрій повертає голову і… на порозі Ірина. І в нічній сорочці.

Після цього конче щось треба писати Ользі. Але як, але що? Сказати все, вийти на чисту воду. Ірина готується стати його жінкою, вона вже звикається з тією думкою, входить до його ванної з почуттям легкости, не здрігається від дотиків… Її очі сині, сині і дивляться з довір'ям.

І прекрасна весна — ті перші місяці там назовні, все зарожевілось, навіть місто, навіть мешкання, навіть черги. Ірина скрізь, Ірина завжди, Ірина у всьому. І пісні, і підскоки, а сусіди лаються, а Галина Петрівна бушує. «Крупна розмова» між дочкою і матір'ю відбулася, смаркачкою назвала, телям дурним визначила. Що ти в твої вісімнадцять років, в наші часи, розумієш? Дурепо! В любовниці прешся!

— Тепер не царський час! — резонно казала дочка.

— Саме тому! — переконано ствердила мати.

І Андрієві дещо дісталося:

— Я думала — ви мужчина. — Дівчаток зводити — гарно, гарно, нічого сказати, це вже в тих будьоновцях навчились, теж мені герої…

— Алеж, Галино Петрівно… — почав було Андрій. Де там. Хіба тут дійдеш до слова?

— Ах, ах! Знаю, знаю. Сама прийшла, спідничку було б задерти та всипати, не бачите — мозків бракує.

— Галино Петрівно, мені про це не легко говорити, — намагається Андрій.

— Не легко, не легко! — тріснула дверима і зникла…

А сусіди шепчуться, а професор шпурляє книгами, а Ірина рюмсає, а Андрій топчеться по своїй ванній, треба рішати і то швидше. Написав Ользі, що їде до Москви і не скоро вернеться, а Ірині сказав, що вони ось-ось і до Загсу, а тоді їм ніщо не страшне.

— Ну, чого ж ти, мамо, сердишся? Я ж так його люблю. То ж ми одружимося… — Мати дивиться, очі круглі, уста затиснуті. Похитала призирливо головою і пішла.

Настала тиша, прийшов мир, на небо лягла голубінь, за вікном розлився каштан. Завтра Андрій рішає все полагодити.

І враз, несподівано… А це найгірше. Рано-раненько, до дверей Андрієвої ванни застукали, Андрій зривається, як був босий, підбігає на пальцях, підтримує підштанці, відхиляє двері. І вмить ними рвануло, і на Андрієвій шиї щось повисло, тиснуло, цілувало. Ольга. Червона, пишна, розквітла. Андрій розторощений, штани спадають, ноги босі. А Ольга з валізами. І гомонить:

— Ну, от бач! І знайшла. І ніяка Москва. І не втечеш. А це ось маєш від Івана — рештки паски — не приїхав поганий, а Мар'яна тебе вітає, і батьки також, а тут у тебе, скажу, елегантний свинюшник, — і кинула швидко зором по кафлевих стінах, по рурах, по скриньках від мила, запханих книгами…

А тепер Ольга хоче помитися, де тут вода? Вода на кухні, алеж там… О, ти Господи! Андрій поспіхом натягає штани, назуває капці, показує кухню, воду. Добре, що в мешканні ще тиша, і це до деякої міри злагіднює становище.

Але ось Ольга вернулася з кухні і питає:

— Хто це та препишна мадама, що подивилась на мене таким декабрьом? Сказала їй добрий день, і ані звуку. — Андрій мовчить, кам'яно мовчить, а Ольга відчиняє першу валізу, війнуло сильно хутором, «рештки паски», ковбаса колесом, шматки сала, купа крашанок, звільняє стіл від книг, від рукописів, криє чистою скатертиною, крає, розкладає, а сама пишна, біла, повні груди, коси ллються на плечі, ясні каштанові очі. — Ну, Андрійчику? Що? — казала. — У тебе якісь дивні очі — нічого, пройде. А тепер — Христос Воскрес!

У черговому його романі ця сцена вийшла так: «Коли він глянув в обличчя людини, що так буревійно і несподівано ввірвалась в його простір, він весь забринів від сили її життьовости. З неї били вогнем, сонцем, вітром, землею, не слова, а камені зривались з її уст, котились вниз і збивали все, що лежало на їх дорозі. І тоді він подумав: це і є якраз ті, що в цих шорстких формах виливаються — тверді діти твердих батьків, що перед ними стільки м'якого простору — простягни лиш руку і бери».

Ольга не вернулась більше до свого Канева, збагнула одразу дійсність справи і сказала, що вона не з тих, які поступаються. Ірина зникла. Андрій розтерзаний. Галина Петрівна тріюмфує. Професор тікає на засідання. Андрій хоробливо шукає іншого мешкання, але Харків невмолимий. Думали про Київ, Одесу, Донбас. Не вийшло… Нема місця на широкій землі. Андрій хотів «об'яснитись» з Галиною Петрівною, але та сказала, — і так все ясно, нарешті, все лишив, його знов потягнуло до столу, Ольга розширила тапчан, витерла куряву, дістала привезену праску, смажила котлети, варила борщ, — шила, прала, шукала «місця» і таки знайшла у театрі «Березіль», де стала касиркою на рекомендацію Бича, що відразу зацікавився нею, як тільки назвала себе жінкою Мороза.

Ця увага Бича до Морозів була сливе подією, Андрій лише іронічно посміхався, коли Ольга оповідала про це захоплено. Треба було бачити, з яким завзяттям він взявся за це діло… Тож як він нас, як хуторян, ненавидів.

— Закон діялектики, — каже Андрій. — Теза породжує антитезу. Від любити до ненавидіти і від ненавидіти до любити — один крок.

• Предыдущая
• 29/112
• Следующая