Гори говорять - Самчук Улас Олексійович - Страница 25

• Предыдущая
• 25/48
• Следующая

— Геть з мадярами! Вішальників сюди! На шибеницю! Кари їм — Аж тепер зрозумів в чім річ. За трибуною збилася докупи чередка людей, які дуже відрізняються від загалу. Між ними бачу Бабчинського, Йонаша, Розенкранца, Блютрайха, й багато інших. Дещо ззаду кілька пань. Он струнка, суха, в чорному йонашиха, а онде. Так. То Кіті. Безперечно то вона.

Вона не бачить мене й добре. Вона, видно, перелякана, тримає під руку матір і щось гукає. А навкола бушує стихія. Гремить буревій народнього гніву, котять хвилі обурення й, мов непомітні трісочки, заливає кволих переляканих чужинок.

Але Юра рішуче взявся зупинити буревій. Права його рука високо знялася над головою. Волосся патлає вітер. Він гукає й закликає до послуху й порядку. Юрба, видно, починає поволі втихомирюватися. Юра пропонує не розходитися ще, а вибрати людей, які розпочали б працю над організацією сільської самоуправи та утворення дійсно народньої міліції. А після всі мусять спокійно розійтися додому.

Згода, згода! Почалися вибори народнього комітету. Це не тревало довго, бо Юра лише назвав кандидатів і народ під таким настроєм не думав у чомусь не згоджуватися. Всі одноголосно признали Цокана за свого проводиря, який дбає про гуцульські справи. Розійшлися з співом церковних пісень.

Бабчинський і його компанія розійшлися також, їх пропустили свобідно. Куди вони пішли, це нікого не цікавило, хіба що Юру. Але він не мав часу. Він уже збірав вибраних членів комітету і закликав їх до сільської хати на нараду. Тут тільки я зміг підійти до братів і привітатися з ними. Ми цілувалися, як на Великдень. У наших душах бушувала велика радість. Хотілося обняти цілий світ.

Додому не пішов. Куди там у таку пору додому. Зайшов до ресторану Романчука, перекусив і до сільської хати. Там повно народу. Наради, наради й наради. Юра між ними, як президент Сполучених Держав. Мені заявлено, що я командант усієї поліції і що — раз-два, маю приняти це до відома. Утворено комітет народньої оборони, до котрого увійшли: Юра Цокан — предсідник, Павло Цокан. Гнат Тулайдан, Німчук, старший ґазда Клочурєк Василь й порішили покликати також студента Пластуна, бо хоча він не з народом, та все таки може в ньому заговорить народна кров. Той має бути за писаря. Я ж до комітету не увійшов. У моїм розпорядженні збройні сили новоутвореної влади.

Всі уряди — нотарство, пошта, залізниця лишаються в такому-ж стані, як були, а щоб не переривати нормального ходу урядування в сільській хаті, комітет порішив обрати собі постійне місце осідку в бувшому військовому кіні, коло жидівської синагоги.

Вирішили також, що робити з рештками військового майна, яке залишилося на двірцях Зімір і Ясіня. Все це мусить бути захоронено в цілості для потреб народнього війська. Решту мадярської залоги, що лишилася ще в касарні, негайно обеззброїти і вислати до Мадярщину… Ухвалено також негайно вислати делегатів до українського уряду та просити в нього допомоги. Делегатами обрано Юру і, заочно, не питаючи його згоди, студента Пластуна. А Йонаша, Бабчинського і кількох жидів, які своїми вчинками задокументувалися незмирними ворогами народу, поки-що залишити. Для цього буде утворено суд і все розбереться по закону. Для охорони народнього комітету, зараз же має бути зорганізовано відділ міліції, а одночасно необхідно вести підготовку мобілізації народнього війська.

Так згучали перші постанови Комітету Народньої Оборони.

Підчас обрад, до сільської хати зайшов старий гуцул з Стебного. Кволий, немічний, почув, що зроблено якийсь комітет і прийшов поскаржитися на попа.

Був це перший живий чоловік, який звернувся до своєї влади. А що там сталося? Так і так: 3 війни вернувся небіж. Щось му сі стало. Куля застрягла у плуцах ци що — вмірає. Коби хоч вісповідавсі. А превелебний не хочуть. Кажуть, не мають часу. Кажуть, що тепер най тоті сповідають.

Он як! Павло, як сидів, так і зірвався. Величезний його кулачисько тарахнув об стіл. — До чортового сина! Коли вішали, то він мав час. А тепер не має. Хлопці!

Стій, Павле! — зупинив його Юра. — Не гарячися. Тут треба підходити до всього розважно. В запалі можна наробити всяких неприємностей.

— Розважно, чортового сина! На гиляку пса старого й кінець. Що тут панькатися.

— Прошу тебе, Павле. Ми не якась банда, а зорганізована народна влада. Попа треба примусити, щоб він пішов виконати свої обовязки, а після утворити над ним суд. Суд має займатися такими речами, а не ми.

— Поки до суду дійде, то той чортяка втіче. А після наробить він тобі шелесту.

— Не втіче. Подбаємо про те, щоб не втік. Нашвидко післали людей за Бабчинським. Повів їх Тулайдан. Кілька цікавих пішли за ним, щось дернуло й мене за всіми. Темніло. Ворохобний день швидко тікав. Нас пятеро, люда, а по дорозі приєдналося ще зо двоє, швидкими кроками подалися через міст "Тридцятка" і звернули направо. Проходили вузенькими суточками, коло Розенкранцового обійстя. Звідсіль веде стежка до кладки через Тису. Вояки вишикувалися, попереду Тулайдан, а за ним решта. З самого заду шкандибаю до смерті перетомлений я. Проходячи повз частокіл Розенкранца, побачили, як швидко зачинялися і як заригльовані ворота, що ведуть на подвіря. Ми зовсім не мали наміру заходити туди, але Тулайдана це видно обурило.

— Ей, ти там, сучий пасинку, Бог би тя побив! Чого замикаєшся? Ану, коли так… Хлопці! До попа ще встигнемо. Ану відвідаємо цього. Цікаво, як нас вітати буде.

— "От і на нашій вулиці празник", — мигнула думка. Чомусь воскресла в тямці полонинська ніч, Григорівка, місяць. Хлопцям подобалися Тулайданові наміри. В одну мить два з них сиділи на воротях і вступ на подвіря отвертий. Забрязкали кріси. — Заходьте, заходьте! Просимо відвідати нашу господу. Пан Розенкранц Йойна, могутній володар усієї Гуцулії, дома. Він сидить у своїй світлиці й нетерпляче чекає на вашу гостину, — говорив Тулайдан і, знаючи добре всі входи, попростував до покоїв Розенкранца. За ним ринула решта.

О, яка шкода! Пан Йойна Розенкранц виїхали… А куди виїхали? До Квасів. Дуже, дуже шкода. Але дома, молодший брат. Ну, слава Богові. Нас і молодший почастує.

Увійшли і навіть кресанів не скинули. Не до кресанів тепер. Це не те, що було. Колись зустрівши на вулиці Йойну, самі кресані летіли з хлопських голів.

— Ну, так значить, нас хочуть у цьому привітливому домі почастувати якоюсь стравою. Це гаразд. Хлопці! Рихтуйте свої черева. Тут вас, чортів, понапихають, як бочки. От і бачите. Пивце і мясо. Так, так. Мяса ми вже, мабуть, давно не смакували. Дякуємо, пані Розенкранцова. А чого ж то ваш брат такі гнівливі? Ані не обернуться, не заговорять. Не подобаються гості? Ха-ха-ха! От дивак! Такі хлопи і не подобаються! Бачите, гей би коні регочуть.

Розенкранц понуро сидить у куті на заялозеному шкуряному кріслі й сам до себе бурмоче. Видно лише, як пейси та борода ворушаться.

— Ей ти, хабарнику! — зривається раптом Тулайдан. — Чого там Богові докучаєш? Ходи сюди! Той мовчить. Хлопці регочуть.

— Не чує. Оглух холера, — каже з співчуттям Тулайдан. — А не бійся, як людей оббірав, останню худобину з хліва тягнув, як селян паленкою обпоював і виманював у них фальшиві підписи, тоді пес не був глухий. Ні, ні. Він завжди був глухий. Він не чув, як плакали на снігу викинені ним з хати діти. Він не чув плачу матерей. Він завжди був глухий.

Встав Тулайдан, випростувався, взяв у руки кріс, як палицю й мірився на чорну постать в куті. Перед нього бухнули на вколішки дві жінки.

— Кинь, Тулайдан, — проговорив котрийсь з нас. — Ходімо відсіль.

Але Тулайдан махнув кулаком направо, одлетіла одна жінка. Махнув наліво, одлетіла друга. Гвалт, вереск. Хлопці один за другим виходили надвір. Розенкранц раптом зривається і біжить до дверей.

Тррру, карий! — хватає його за полу Тулайдан. — Не спіши, ще встигнеш. Розенкранц почав різко і пронизливо верещати. Тулайданів кулак піднявся догори й кілька разів упав на щось тверде. Раз, раз, раз! Хлопці швидко вибігають надвір, десь скавічать жінки.

• Предыдущая
• 25/48
• Следующая