Кобиздохівські оповісті - Лапікура Валерій - Страница 7

• Предыдущая
• 7/43
• Следующая

- А вовк ожив…

І всі злякалися. Навіть Ратошнюк, котрий любив розказувати, що він під Берліном в одному бою завалив чотири німецькі “тигри”. Щоправда, кількість “тигрів” змінювалася в залежності від кількості випитого, але то не суттєво.

Зять Полікар отямився першим і запропонував збігати в сільраду аби викликати по телефону міліцію з Плискова, де тоді був райцентр. Ідею підтримали, проте аби дістатися сільради, треба було пройти повз оту саму комору, де, судячи зі звуків, воскреслий вовк влаштував ґрунтовну ревізію. Лізти через вікно не виходило, бо всі рами з нагоди зими були не лише заклеєні, а й прибиті цвяшками.

Вовк порпався собі в темряві, бо для нього, зарази сірої, що ніч, що день, а народ ловив дрижаки за столом і напружено думав. А тут іще стара Лапікуриха, як завжди, підлила масла в огонь:

- Слухай, ти, ворошилівський стрілець, ти хоч двері в комору замкнув зназовні, чи ні?

Дід Назар мусив визнати, що не пам’ятає.

- Ну, так треба піти й глянути. А там уже вирішимо, кому куди бігти. Чи до сільради, чи до нужника.

- Один чорт повз ту кляту комору, - констатував хтось з темного кутка. - А поранений вовк страшніший тверезої тещі.

- Це ти там щось сказав, Полікаре? - лагідно поцікавилася Наталя Артемівна.

- Боже ізбав, мамо! - жахнувся зять Полікар з іншого куточка. - Як можна? Це, напевне, хтось радіо на кухні не вимкнув…

Хміль вивітрився, здавалося б, остаточно. Проте, жодна слушна думка в голову не спадала, окрім найпростішої: комусь узяти рушницю, піти в комору і добити нахабу. Тим більше, що компанія завалила до дідової хати прямо з полювання, тож зброї і набоїв вистачило б на цілу вовчу тічку. Проблема полягало в іншому: хто піде? Дядьки-мисливці, всі як один, до речі, колишні фронтовики, мало не хором оголосили, що у них “приціл збився” після такої дози випитого і пережитого.

Стара Лапікуриха, збираючи зі столу новенькі тарілки (старі, як ви пам’ятаєте, дід Назар розстріляв у знак протесту), не втрималася:

- То ж то ви з вашими прицілами стільки дітей понаробили, що вони вже замазку на вікнах об’їдають…

Дядьки зітхнули.

А хтось найсміливіший запропонував:

- То може б ви, Наталю Артемівно, глянули? Ви ж не пили, то у вас руки не дрижать. А ми вам підсвітимо…

- А як він вискочить?

- А ви рушницю візьміть. Нате мою!

- І мою… і мою… краще мою! - залунало з-за столу.

На вовка пішли, як Гудеріан під Прохорівкою - клином. Попереду Наталя Артемівна з чоловіковою двостволкою напоготові. За нею - одесную і ошую вишикувалися мужчини з ліхтариками і гасовими лампами в руках. З-за грубки в кутку подав голос зять Полікар:

- Мамо, ви ж там обережніше!

Теща огризнулася:

- Тільки як вовк попреться, лампами в нього не кидайте, бо ви мені хату спалите! Танки вони завалювали! Щас!

Щойно відчинили двері в сіни і присвітили, одразу побачили, що дід Назар (на радощах) комору таки не замкнув. Більше того, звірюка сопів десь під самими дверима.

Наталя Артемівна звела курки і скинула рушницю до плеча:

- Відчиняй!

- А чим?

- Прицілом своїм, дурню! Он граблі стоять…

І в цей час двері до комори єхидно зарипіли, самі відчинилися і з темряви випхалася здоровенна, вимазана в борошні кругла свиняча пика. Привіт від Миколи Васильовича, котрий Гоголь!

Вже потім з’ясувалося, що дід Назар не замкнув не лише комору, а й двері до хліва. Відтак, свинюка розцінила це як запрошення скласти компанію, і охоче навела ревізію в коморі.

… Минуло потому років з десять. Вже й дід Назар ряст відтоптав, а на старому обійсті господарство перебрала на себе молода Лапікуриха, дружина сина Павла Марія. Бабуся Наталя Артемівна бавилася з онуками, яких регулярно сини їй підкидали при першій же нагоді. І всім було добре.

Знову ж таки, першого дня сезону полювання на дичину історія повторилася. Павло не в’їхав у двір на санях, а влетів, горлаючи ще від базару:

- Марусю, мамо, гляньте, що у мене!

Свекруха з невісткою як ліпили на кухні вареники, так і вискочили надвір, у чому були. Хвостиком за ними - старший онук Сергій.

А Павло, розпрягаючи коней,

- Я тільки на роз’їзді перед шламбоном коней притримав - а вона біжить собі попід насипом! З Андрушівки до нашого лісу! Правда, далеченько, але я її - бабах! А вона - брик! І хвоста відкинула… Біжу - і не вірю. Підбіг - точно, попав! Тримайте! В подарунок від чоловіка і сина.

І з останніми словами потяг за шкірки впольовану лисичку з розкішним хвостом і кинув на сніг під ноги жінкам. Ті не встигли навіть руками сплеснути, як руда холєра спершу кліпнула оком, потім звелася на всі чотири, нахабно зробила потягусі і - навіть не побігла - почимчикувала геть із двору.

Чоловік і син в одному лиці - отетерів. Мама з дружиною - теж.

І тільки наймолодше покоління виявилося на висоті. “Сірожа” миттю вихопив з рук у дядька ще дідове “ружжо” і гагахнув услід втікачці.

Влучив!

На постріл збіглися сусіди. Нащадок, витираючи рукавом носа, недбало пояснив:

- Оце, залізла до нас курей красти, то я її і того… З одного пострілу!

І ні у кого не виникло запитання, чого це придуркуватій лисиці забандюрилося лізти по курей посеред білого дня? Всі хвалили онука, котрий, схоже, мав достойно примножити мисливську славу Лапікурівського роду.

Одне слово - спадкоємність!

Ну от, ще не встиг я толком розбалакатися, як соромливі земляки мої почали ліктями пхатись у «Кобиздохівські оповісті». Питаєте, коли соромливі, то як же ліктями пхаються? Бо мовчки, шановні, мовчки. Свою гордість мають. Це вам не ті вилупки, що, забувши батька з матір’ю, по чужих головах лізуть, деручи горлянку: «Я воював, я захищав!» Знаєте таких.

Заспокойтеся, люди добрі. Сторінок чистих у мене до біса, комп’ютер справний, Лапікуриха терпляча… от, все ж таки бояться. Біда навчила. Бояться, що знову комусь чогось не дістанеться - то солі, то сірників, то цукру з милом, то хліба… а як роздивитися уважно, то не дісталося моїм землякам за все їхнє життя саме нормального людського життя.

Кажете, Франю вперед пропустити, поза чергою? Добре, добре! Хай буде Франя. Я, щоправда, про збитий літак збирався написати… Але хай почекає, його вже збили - і то давно.

Так от, Франя. Прізвище її в Кобиздохівці, напевне, ніхто не пам’ятав. Бо навіщо? Іншої Франі в селі не було. Це точно. Прожити без Франі Кобиздохівка не могла. Принаймні її чоловічий контингент. Ні, це не те, що ви подумали. Біда мені з сучасними читачами. Надивляться на ніч еротики по кабельному телебаченню - і що? І зобижають чесну жінку. Таки чесну. Бо Франя, окрім як на свого законного, на жодного чоловіка грайливим оком не поглядала. Секрет її популярності був у іншому - вона торгувала пивом. У маленькій будочці між крамницею та сільрадою по цей бік базару. Доки тепло було. Взимку перебиралася до крамниці, або, як у нас казали, кооперації.

Отже, слухайте і уявляйте. Ні, вам цього не уявити. Вам, розбещеним усіма та усілякими сортами пива в пляшечках, пляшках, пляшищах, банках та бочечках з етикетками вітчизняними та імпортними, темними і світлими, чорними і сіро-буро-малиновими! На кожному кроці! В магазинах, генделиках. Кав’ярнях, забігайлівках, будках, будочках, лотках і лоточках, на шматку картону просто неба і в підземному переході! На перевернутих ящиках і в руках вуличних перекупок! Міцне і не дуже міцне, охолоджене, неохолоджене, приморожене… та досить уже! Цей пивний рай тоді й не снився.

А тепер все ж таки уявіть собі одну-єдину (і тим серцю найдорожчу) брудну дерев’яну бочку з пивом одного-єдиного сорту «Жигулівське». Її привезли звечора в будку до Франі, але продавати не стали. А вчора був Храм, жовтневі, травневі, восьме березня, аванс, получка чи просто свято душі. Або навпаки - наша прекрасна дійсність знову важким чоботом наступила вам на обличчя. І от, зранку «труби горять» після кількох «стаканів бурякової» або з мелясу, бо в ті часи з цукру гнали тільки на весілля та поминки. І таке враження, що у вас дим іде звідусіль, пече, крутить, сушить і сили немає після вчорашнього. А пива на всіх не вистачить. Бо одна тільки бочка. Зате Франя вже на посту. Дверцята замкнені, чути тільки, як віник шурує по підлозі. Франя підмітає.

• Предыдущая
• 7/43
• Следующая