Кобиздохівські оповісті - Лапікура Валерій - Страница 34

• Предыдущая
• 34/43
• Следующая

Ну от, приїхала Її Величність до нашої області на півдня. Що їй там уже показували, то не нашого розуму справа, на це інші люди є. Але повели її так, між іншим, на п’ятнадцять хвилин за розкладом візиту, до старовинної церкви. Королева церкву оглянула, пару слів сказала і вже до машини йде. Коли глядь - за огорожею церковною, трохи віддалік, у садочку такий будиночок стоїть - чималенький і в жовте пофарбований.

- А що там у вас? - питає.

Особи з супроводу отетеріли. Бо там містився специфічний заклад, який у народі „дурдомом” кличуть, а за документами: „Психоневрологічною клінікою імені академіка Телепні”.

Сяк-так пояснили, що то, мовляв, одна з найкращих у регіоні лікарень (яка саме, промовчали) і що вона, як і вся наша радянська медицина, поєднує високу якість обслуговування з абсолютною його безкоштовністю.

Краще би збрехали! Бо у тих монархів дурна звичка є: їх хлібом не годуй, а дай відвідати лікувальний заклад і виявити своє милосердя. Королевин дід, кажуть (теж король, що характерно), навіть у тифозні бараки ходив. Що то забобони! І в онуки ті ж заскоки: „Я туди хочу!”

Ну що ти з нею зробиш! Скажеш: „Ні!” - одразу їхня, жовта, як наш обласний дурдом, преса здійме ґвалт, що у цій лікарні „дисидентів” тримають. А покажеш без ґрунтовної підготовки зарубіжним товаришам нашу найдешевшу, бо безкоштовну медицину, сам, чого доброго, у тому будинку опинишся… Після розносу в начальства. З непідробленим діагнозом, що характерно, у палаті з гратами на вікнах!

Ризикнули. Повели королеву в психоневрологію найдовшою дорогою, забиваючи, принагідно, голову красою навколишньої природи. А навпростець - через дірку в паркані - гінця послали, щоби попередив. Влітає цей посланець недоброї волі до кабінету головного лікаря і кричить:

- Хворих під ковдри, недопалки під ліжка, сортири на замок! Швидше, бо вже ведуть… З-за кордону!

Головлікар у відпустці був. Замість нього в кабінеті розташувався з усіма вигодами його заступник - отой кобиздохівський Соловей. І начальство, і гості заявилися дуже недоречно. До Солов’я далекий родич приїхав із Кобиздохівки, і вони якраз міркували - як родичеву телицю до медінституту проштовхнути, бо дівка хоч і при фактурі, але дурна, як сто пудів вовни. Однак, із себе нічого, ба навіть гарна…

Це навіть на тому фото було видно, що його земляк із собою прихопив. Соловей йому діло каже:

- Ти її краще заміж видай і то чимдуж. Все’ дно вчитися не буде. Зате переґвалтує в інституті всіх, хто в „бруках” (це так по-кобиздохівськи штани прозиваються). А це вже, шо не кажи, розпуста. Або по-вченому - розврат.

А земляк, він хоч і сам не дуже щоб мудрий, але вченого слова не злякався. І Солов’ю у відповідь навстріч:

- А ти думаєш, чого я її сюди пхаю? Сто років мені той диплом снився! Нам не доктора в хаті зі старою тра’, а зятя. Бо у нас у Кобиздохівці від оцієї от, шо на карточці, не те шо хлопці - колгоспний бугай у шелюги ховається.

- Проблєма! - погодився Соловей. - Перевелися, знацця, бугаї у Кобиздохівці. Наливай! Будемо пити за поліпшення породи. Великої рогатої… і безрогої теж.

І так же все добре котилось, а тут залітає отой дурко задиханий і кричить:

- Ведуть!… З-за бугра!… Бігом!…

Тьху на нього! А якби самогонка не в те горло пішла? Це б якого пожару наробили!

Ну, часу, звичайно, обмаль. Соловей кобиздохівський самограй - до сейфу, ковбасу домашню, сало - до сейфу, французького одеколону ковтнув, щоби запах перебити. Історії хвороб на столі розкидав, мовляв, робота кипить, а відвідувачі вже на порозі.

- Оце, - каже перекладач, - Її Величність королева така-то.

- Ясно, - каже Соловей, котрий вже повернув себе у професійні рамки, - Дуже приємно. Давно це у вас?

Перекладач вдавився перекладом. А Соловей гне далі:

- Не хвилюйтеся, перекладіть, що у нас це добро лікують. От вчора якраз президента Картера виписали, і з вашою королевою дамо ради.

Ради довелося давати начальнику облздороввідділу, який грюкнувся непритомний на підлогу. Її Величність, навпаки, довго сміялися, коли їм все це переклали. Навіть руку на прощання простягли. Для цілування. І Соловей, хоча й був спантеличений, але приклався. Губами. А не потис, як деякі з Політбюро робили.

Не допомогло. Виперли в Кобиздохівку. Соловей, правда, їм казав:

- А звідки б я знав, що вона не наша королева? Якби на ній корона була…

І слухати не стали. От і сидів Соловей на батьківщині, ловлячи рибу і лікуючи місцеве начальство від наслідків злісних перепоїв, ускладнених надмірністю закусок. Більше роботи у нього не було… Тому він із радістю наклацав на лікарняному бланку, що Марія Козоріз, такого-то року народження, страждає симптомами захворювання „маніа теологізмо” у нешкідливій для оточуючих формі, без видимої втрати працездатності, але з обмеженою відповідальністю. І розписався.

Марія, щоправда, поцікавилася, що то за Маня така, що від неї люди потерпають, але наш доктор її заспокоїв:

- Не бери в голову дурного більше, ніж там є. Яка тобі різниця - Маня, Шизя, Френя - один чорт. Головне, що „обмежена відповідальність”.

З тим і поїхала Марія до столиці.

А там таке сталося, що важко повірити, однак - факт. Розповідаю по порядку.

Знайшла Марія ту установу, що церквами займається. Зайшла. Випитала потрібний кабінет. Ну, її, як героїню, звичайно, без усякого - прямо пропустили, ще й двері секретарка сама відчинила і сама ж бігом по чай. Культура! Сказано - столиця!

За столом товариш сидить: чорна „трійка” і краватка такого ж кольору. Либонь, ховати когось зібрався, чи вже… Марія в одній руці прохання про церкву тримає, а в другій - довідку від Солов’я. А думка одна - тільки б не переплутати.

Товариш у траурі голову звів і ввічливо так:

- Слухаю вас. Ви звідки?

- З Кобиздохівки, - каже Марія.

Той аж підскочив:

- Та не може бути! Побожіться!

Марія подумала: мало того, що у людини хтось недавно помер, так ще й, видати, й йому до Солов’я треба.

- З Кобиздохівки я, кажу. Прісь’ їй Бо! У нас справа…

- Про справи потім, ви мені скажіть одразу - у вас церква є?

- Ні, немає…

- О, господи! - простогнав чоловік у чорному. - Все, пропали!

- Вона то є, але не працює, от ми й просимо, як виняток…

- Ціла? Стоїть? Не спалили, не розібрали, не підірвали, на клуб не переробили? - допитується господар кабінету.

- Та ні, - каже Марія, - нічого такого не робили. У нас, правда, там зерно сушать, але церква ціла. І навіть дзвіниця є. Але без дзвонів.

- Бог із ним, із зерном, його вимести в один раз, а дзвони вчепимо. Головне - ціла.

І давай товариш танцювати по килиму і приспівувати:

- Ціла, ціла, ура, ура!…

Потім зупинився і питає:

- А могили в підвалі теж збереглися?

Марія подумала і каже:

- Взагалі, там зерно лежить, але пам’ятаю, що якісь плити ще є. Малою була, то лазила через вікно, дивилася…

Начальник водички попив із сифона, заспокоївся і почав по порядку розповідати…

Тут одне уточнення суттєве: оповість ця записана з уст Марії. Баба вона працьовита і тямуща, але вчилася на трійки, і з пам’яттю не все гаразд. Отож, можливі окремі неточності, а то й перебрехеньки. Та не в цьому діло, бо якраз суть справи вона вловила добре. Отже, того дня, коли Марія з’явилася в установі, приїхав до Москви один такий з Африки. Прізвища його Марія не запам’ятала і навіть звідки він саме, плутала: то казала, що з Ефіопії, то з Сомалі, а то чомусь Гваделупу назвала, хоча це зовсім на іншому боці глобусу. Так от, цей - з Африки - король. Хоча може й принц. Одне слово - монарх. Але будує соціалізм. Тому - наш друг і навіть брат. Як на Жовтневі свята Леоніду Іллічу телеграми слав, то так і писав: „Дорогий брате, ваше високопревосходительство товаришу Брежнєв. Маю честь у вашій особі…”

І от цей король пригадав раптом, що у нього в Кобиздохівці родичі. Не смійтеся! Слово честі!… У отого панича, що мужиків перешмагав, був такий собі двоюрідний дядечко - бідний, як костьольна миша, але дуже хоробрий шляхтич. Усе він їздив по світах і воював за свою і їхню свободу. І якось занесла його доля у ту „чи то Ефіопію, чи то Сомалі”, а може й берег Слонячої Кістки. Колонізаторів, правда, вигнати не вдалося, бо він був один, а їх багато, зате пам’ять про себе залишив. І ще - дитинку. Ця дитинка народилася від дочки якогось вождя, а як став онук цього вождя дорослим, то проголосив себе королем чи принцем і почав будувати соціалізм і на цьому ґрунті потоваришував з Брежнєвим.

• Предыдущая
• 34/43
• Следующая