Кобиздохівські оповісті - Лапікура Валерій - Страница 30
- Предыдущая
- 30/43
- Следующая
Але ніхто його не послухав. А полковник Брюховецький ляпнув:
- Нам, - каже, - себто, всій старшині Міхалич обіцяв графів дати. Ще й гербами.
Отут наш славний лицар полковник Богун усьому зібранню скрутив аж дві дулі, порадив, куди ті герби встромити, бахнув дверима, аж пляшки на столах попадали - і гайда з балу!
А ми, дурні - в москальське ярмо.
Що ж до самих поляків, то загалом погоджуючись зі мною щодо трагічності вищезгаданого моменту для подальшої історії Польщі, сам його перебіг вони описують дещо інакше. Свого часу, ще за комуністів, у популярному тоді польському журналі „Пшекруй” (02.04.1989р. стр.23) було видрукувано сенсаційне на ту пору дослідження мого ясновельможного колеги Мечислава Чуми. Їм, полякам, комуністи теж довго пельку затуляли, але на той час вони зі своїм Лєхом Валенсою їм уже старопольську козу зробили по повній програмі. Так от, цитую:
„Ще не оплакали всіх мертвих, як Реч Посполиту почала точити нова зараза. Під час сесії Сейму Януш Радзівіл, посол, учинив на варшавській вулиці мордобій із Дзялинськими. За свій вчинок мав бути покараним, але хотів цього уникнути. Оскільки посла можна було віддати до суду виключно через рішення Сейму, то молодому Радзівілу потрібну йому послугу висвідчив посол від Упітського повіту Владислав Сіціньський. Саме він і вигукнув у присутності всіх панів послів, короля, його почту і дипломатів, котрі спеціально з’їхалися на ту сесію до Варшави, два трагічні слова „ліберум вето”.
Тут слід пояснити нашому українському загалу оті два слова, котрі у польського загалу вже триста п’ятдесят з гаком років сидять у печінках. „Ліберум вето”, котре вигукнув Сіціньський - це не просто таке собі „нє позвалям”, після якого лише знімається з голосування законопроект. Ні, це вето з найбільшої літери, бо після нього Сейм розпускається ік бісовій матері! Від себе зауважу, що мордобій, учинений представником славетного роду Радзивіллів, видати, був добрячий, раз його збиралися через Сейм до так званої судової розбори притягти. У Кобиздохівці, пригадую, востаннє така ж бійка була зафіксована, щоб не збрехати, на іменинах у Косупового сина. За що саме завелися - не пам’ятаю, малим був. Але кажуть, міліцію довелося викликати аж із сусіднього райцентру Липовця. Бо своєї міліції на місці не було. Вона у повному складі гуляла в Кабатні свайбу у тамтешнього сержанта-дільничного. Того, що колись не попередив начальство з Києва, на що воно сідає, і начальство вмостилося на джмеля.
Тож я й вважаю, що бійка Радзівіла з Дзялинськими - це вам не якесь там вульгарне „раз-два по морді і п’ятнадцять суток, як з пушки” (кобиздохівська приказка). Ось що пише з цього приводу коллєга Мечислав: „Парламент прокляв вчинок Сіціньського. Потім багато років подейкували про помсту - грім, кажуть, забив у Вільному батька, матір і всіх родичів отого Упітського посла. Але це було потім, а на той момент сесію було зірвано, Сейм розпущено. Радзівіл полегшено зітхнув. Та його добре самопочуття надто дорого обійшлося Речі Посполитій, бо то був початок її кінця. Так потрібного указу про фінансування загальної мобілізації ухвалити не вдалося. В такий спосіб зроблено перший крок до прірви.
Водночас, - продовжує коллєга Чума, - інцидент в Сеймі справив гнітюче враження на прибулих до Варшави іноземних дипломатів. Їх здивуванню не було меж! Що то за держава, запитували вони один одного, якщо їй може завдати шкоди перший-ліпший задрипанець із провінції? Чи можуть бути тривалими і надійними міждержавні угоди з такою країною? Дипломати мерщій запрягли коней і галопом погнали до своїх царів, імператорів, королів і султанів, бо мали що розповісти. А навесні наступного року гетьман Польщі Марцін Калиновський мусив стати на прю перед річкою Батогом супроти величезної армії запорожців та їхніх кримських союзників. Гетьман загинув у цій битві разом із сином, погром коронного війська був повним… Козаки у полон не брали, бранцям рубали голови на березі річки. Води почервоніли од польської крові. То була козацька помста за Берестечко”.
Напевне, досить. Бо ми з Лапікурихою укладаємо все ж таки історію Кобиздохівки, а не історію Польщі. Тут єдине що би хотілося закцентувати: долю Речі Посполитої таки справді вирішив хуліганський вчинок двох шляхтичів-послів. Отже, кобиздохівська легенда знайшла своє підтвердження в працях сучасного зарубіжного коллєги. Щоправда, пан Чума замість Ганецького і Заглоби звинувачує Радзівіла і Сіціньського. Але я вважаю, що слава моєї Кобиздохівки вже десь у середині сімнадцятого століття була такою гучною, що заслуги скромних земляків моїх не посоромилися нахабно приписати собі навіть оті магнати Радзівіли, котрі дали Польщі не одного короля.
А я на самому початку століття двадцять першого, через своє кобиздохівське походження мусив у варшавській ресторації „Громада” занюхувати горілку рукавом. Але це так, зауваження на маргінесі.
Стосовно самих кобиздохівців, то вони, як люди мирні і богобоязні, ніяких антипатій ані до пана Ганецького, ані до пана Заглоби спеціально не відчували. Більше того, коли народні обранці в корчмі перебирали, то наші дядьки приносили їх додому - і що характерно - абсолютно задаром. Бо по-перше - пан теж людина, а по-друге - шляхтичі мужиків не ображали. Чубилися виключно один з одним, а потім мирилися, пили мирову, знову чубилися… та на здоров’я!
Минали століття. Мінялися господарі - і на майонтку, і на фільварку. Нащадки славних шляхтичів не раз і не два програвали рухоме і нерухоме майно в карти, віддавали в заставу, міняли на коханок або породистих коней - чи просто пропивалися до кальсонів. Кобиздохівські дядьки поблажливо позирали на панські ігри і робили своє: орали, сіяли, жали, дітей плодили…
Ідилія лусьнула в 1905-му році. На обійсті сидів тоді якийсь дуже далекий Заглобин нащадок на прізвище, здається, Тишкевич. Начебто не дурний, бо закінчив французьку Сорбонну і любив полежати в холодку у гамаку, перечитуючи французькі газети, що йому присилали по пошті з самого Парижу. Однак, освіта людині на користь не пішла. Як тільки молодий Льова Бронштейн, він же Троцький разом із нашим містечковим придурком Хаїмом Фельдманом почали робити на Поділлі революцію, маєтки палити, цукрозаводи грабувати, то наш панич зібрав мужиків і виголосив перед ними промову:
- Всі люди, - сказав він, - брати, а також надходить свобода, рівність і братерство. Відтак - я добровільно віддаю народу палац з маєтком, а собі попрошу залишити кухню, спальню і бібліотеку. А також із цієї нагоди запрошую громадян хлопів на так званий фуршет. Або по-вашому - виставляю.
Дядьки зраділи і того ж вечора добряче набралися у маєтку з приводу свободи, рівності, а також братерства. Але - оскільки більшість із них до здобутків світової культури прилучилася вперше, то не обійшлося без непорозумінь. Дехто з мужиків почав зі старовинних книжок сторінки дерти на самокрутки, а книжки, як з’ясувалося, дуже рідкісні і дорогі. Деякі вартували як пару волів, а деякі - з половину палацу. На додачу - молодиці надумалися бігати босими по клавіатурі роялю. Панич як усю цю наругу над так званою культурою буржуазії побачив, зблід, крутнувся і побіг собі геть. А повернувся через три доби вже з козачками.
Позганяли вони всіх кобиздохівців на моріжок перед палацом, порозкладали на парапеті навкруг фонтану - мордою донизу, а дурною дупою до неба - і кожного добряче відшмагали шомполами, незважаючи на чоловічі матюки і бабський вереск. На цьому епоха впровадження ідей великої французької революції в Кобиздохівці завершилася. Молодий Тишкевич більше не пропонував людям випивку, свободу і рівність. Залишив замість себе управителя, а сам виїхав до свого Парижу. Вряди-годи навідувався, переважно влітку: рибу в ставках половити, на конях верхи покататися і з привезеними з Франції баришнями робити амури голяка в парку при світлі місяця.
Під час одного з таких чергових амурів до Кобиздохівки докотилося відлуння тепер уже нашої, більшовицької революції. Панич, щоправда, встиг здиміти, кажуть - до Польщі. А совєти зробили з його палацу школу - там вона й досі. Вдень дітки вчаться, вночі привиди бродять, а в неділю - миші бігають. Але оте зерно незгоди, посіяне у 1905-му році паничем-реформатором, таки проросло через багато років і дало дуже і дуже небажані для Кобиздохівки наслідки. Вищепом’януті неврожай на цибулю і гриби, ящур і дуст у річці. Але перед цим був „четвертий розподіл Польщі”.
- Предыдущая
- 30/43
- Следующая
