Кобиздохівські оповісті - Лапікура Валерій - Страница 23

• Предыдущая
• 23/43
• Следующая

І саме перспектива одержати у себе під вікнами отой специфічний „культосвітній заклад”, що називається, дістала чесних кобиздохівців щонайбільше. Ні, мої земляки ніколи не вважали себе непитущими або, кажучи по-науковому, абстинентами. Не без того, щоб випить, закусить і - що? Правильно, добавки попросить. Воно, звичайно, не обходилося без побитих вікон і навіть збитого літака, але ж і це не вважалося для кобиздохівців чимось таким, чого слід було б соромитися. Але щоб допитися до ЛТП!? Вибачайте, але такого авангардизму консервативні земляки мої не сприймали.

Все це голова Рохманчук у мізках прокрутив, споглядаючи карту Близького Сходу, і саме ота золота ідея спала йому на думку. Він ще тільки у директора Громчевського перепитав:

- Кажете, влади у них нема? Що, і райкому теж?

- Звідки? - здивувався Август Петрович, - ви про що? Там же з обох боків монархи сидять. Один король, другий поки що принц.

- Ти диви, на верблюдах їздять, райкомів немає… А до нейтральної зони додумалися! Розумні, знацця, люди.

- Тому й розумні, що райкомів нема. Хоч і на верблюдах їздять.

- Вважайте, Августе Петровичу, що я од вас оцієї антирадянщини не чув, але загалом - напрямок думок у вас правильний. Якщо вони отаке у себе запровадили, то чим ми гірші?

Проголошення Незалежної Кобиздохівської республіки відбулося скромно і в робочому порядку. Парадів не влаштовували, салютів не давали і не слали депешу в ООН із проханням прийняти. Рохманчук викликав кого треба до кабінету, розказав віч-на-віч, що надумав, і почало моє село жити, як у тій нейтральній зоні. Як когось із уповноважених область пришле, ну там чи по питанню підживлення озимих, чи прополювання зернобобових, то йому одразу ввічливо пояснюють: звиняйте, це вже не ваш район, ми тепер під отими задрипанцями з того боку річки ходимо. А як хто з нового району забреде, то їм іншу пісню співають: були, мовляв, колись ваші, стали - знову їхні. Ну і, звичайно, пригостять добряче, бо ж людина не задля власного задоволення аж із самої області теліпалася. І що характерно - жоден з уповноважених, контролерів, ревізорів, зональних інспекторів та іншого дрібного чиновницького потолоччя навіть не здогадався, що його відверто дурять. Бо наш голова Рохманчук добре знав, що за тими всіма адміністративними реформами - як з ремонтом у хаті у поганої хазяйки: потім ще зо два роки толку не добере, де що лежить.

Життя в нейтральній зоні почалося - ніби рай. Навіть старі люди такого не пам’ятали. Щоправда, дід Синюшко, посилаючись на спогади свого діда, стверджував вечорами у чайній, що точнісінько так було в Кобиздохівці в літо одна тисяча вісімсот шістдесяте він народження Христового, коли волю селянам ще не дали, але панам вже пов’язали руки. Чи так воно у наших предків було, як дідів дід стверджував, чи навпаки, так, як писали у шкільних підручниках з історії СРСР - то не суть. Головне, що ніхто не вказує людям, коли і що сіяти, як і чим сапати, з якого боку корову до бугая підводити і по скільки, звиняйте, гною вносити на кожен гектар ріллі. Голову з агрономом і зоотехніком на посиденьки в район не викликають, телефон теж мовчить, а пошта приносить виключно позаслужбову кореспонденцію у вигляді поздоровлень з днем народження і привітів від родичів.

На жаль, усе хороше тим і відрізняється від поганого, що погане - нескінченне, а хороше рано чи пізно закінчується. Мо’ то Господь придумав, аби нам життя медом не здавалося, а може - все це через те, як переконував один земляк (щоправда, в дуже п’яній кондиції), що земна вісь з місця з’їхала… Не знаю… Але свобода в Кобиздохівці закінчилася набагато раніше, ніж встигли нею насолодитися. І не тому, що начальство врешті решт допетрало, де в нього що лежить, бо начальство - воно і є начальство, себто, дурне від народження. То Сашко Кузьмінець, зараза мала, підвів і свого дядька Рохманчука, і всю нашу Кобиздохівську республіку. Нині він у професорах ходить. В Києві. Та ще й не простих, а міліцейських. Він тепер не Сашко-урвитель, а пан полковник. А тоді в шостому класі вчився і таке встругнув: мало йому було друзів у Кобиздохівці, так він наладився листуватися з якимсь таким же, як сам, аж із оцієї… Гваделупи. Кажуть, що то така ж Кобиздохівка, тільки з іншого боку глобусу. Ну, там ще пальми ростуть і зими немає. І самогонку не з буряка женуть, а з кокосу. Він у них - як у нас гарбуз, тільки що не на грядці, а на дереві росте.

Так от, про Сашка. Пишеш листи - так пиши, як усі люди. Так він же ні! Взяв і на конверті зобразив зворотну адресу в такий спосіб: „Європа, Кобиздохівська республіка, центральна вулиця, третя хата від соші. О. Кузьмінцю, ексквайєру”. А на додачу замість звичайної марки „Почта СССР” свою власну намалював і приліпив. Герб Кобиздохівки: вінок цибулі, в’язка сушених грибів, а в центрі - хоч смійся, хоч падай - сулія самогонки, кукурудзяним качаном заткнута.

Підпільну і ніким не визнану республіку одразу засікли там, де треба. Були неприємності. Голова Рохманчук злетів з роботи, щоправда, не за це (подробиці - в наступному розділі). Найменш відгукнулося „ексквайєрові” - дістав пару разів ременем від старших товаришів, щоб краще думалося.

Ледь не забув - коли та служба, де засікли Сашкового листа з крамольною маркою, наказала довго жити, конверт із Кобиздохівським гербом в дивний спосіб виринув на аукціоні в Сотсбі і був куплений там за великі гроші якимсь знаменитим філателістом.

Тож я й кажу: суверенітет - то не дитяча справа. І всіляких там піонерів та комсомольців допускати до неї зась! Спаскудять ідею!

Було це чи на Різдво, чи вже на самий початок Великого Посту. Але точно, що на початку року. За отою шарпаниною навколо чергової адміністративної реформи з переділом кордонів і самі кобиздохівці, і районне начальство не зогледілися, що рік, котрий минув, був не простий - а останній. Завершальний рік чергової п’ятирічки, котру, згідно совєтських традицій, слід було закінчити достроково. А вийшло - як завжди: з запізненням і черговими боргами перед державою. Тому, коли голову Рохманчука терміново викликали в область, він навіть не став перепитувати, за що. Бо по-перше, здогадувався, а по-друге, нове керівництво в центрі запровадило новий стиль роботи - діловий і без розпатякувань. Прибути тоді-то і туди-то! І все! Старшим товаришам видніше, а ти здогадуйся. А як не здогадаєшся, то викручуйся на місці.

Головиха на прощання свого чоловіка попросила:

- Миколо, як тебе на повишеніє чи щось таке, то привези мені в подарунок годинника, того, що зараз жінки на грудях носять. А як посадять за Сашкові художества, то напиши одразу, не лінуйся. Я тобі посилку про всяк випадок уже сьогодні зберу.

В райкомі теж були не в курсі, тому супроводжував голову чоловік з органів, щоправда, член бюро. Ну, а в області, у головній хаті роздивився наш кобиздохівський, що він тут не один такий, хлопців нагнали мало не з усіх колгоспів - і зрадів, що є шанс ночувати вдома.

Спочатку всіх промаринували десь так годинки зо дві, щоб дозріли до каяття. Новий обласний вождь виявився товаришем суворим, тільки тримайся! І у наших подільських лісостепах було йому тіснувато - це відчувалося. Бо коли його перед пенсією перевели згодом до самого Чорного моря, то він там такого наробив, що всі турки півроку заїкалися. Питаєте, до чого тут турки, коли перший секретар обкому капеерес дочку заміж видавати надумався? А до того, що область не проста, а приморська, тому свайбу гуляли не в ресторації, як, скажімо, у якомусь сухопутному Чернігові, а на спеціально зафрахтованому пароплаві. І десь на третій день п’яного плавання, коли наш керівний тато добряче взяли на груди, щось відповідно бабахнуло його по голові. Він упав, встав і каже:

- Бажаю Синопську битву повторити! Міняємо курс. В Ялті почекають! Повний вперед на Стамбул! Усіх на абордаж! Помстимося за Севастополь!

• Предыдущая
• 23/43
• Следующая