Спляча красуня - Гуляшки Андрей - Страница 6

• Предыдущая
• 6/29
• Следующая

Ось у який особливий світ увів мене Авакум. Серед цих людей з химерними звичками я здавався дуже прозаїчним. Та воно і справді так — інакше навряд чи я досяг би успіхів у ветеринарній справі. Людина з химерними звичками напевно не доб'ється успіхів у боротьбі за високі надої молока.

Той перший вечір, коли Авакум привів мене в гості до професора, промайнув наче сон літньої ночі, хоч закінчувався листопад і мрячив докучливий дощ.

Колишній кок приготував чудові шніцелі, а Харі вийняв з глибоких кишень свого демісезонного пальта дві пляшки витриманого червоного вина. Потім удвох з Авакумом вони перенесли поважного професора на руках до їдальні. Це було зовсім неважко, бо старий важив не більше п'ятдесяти кілограмів. Прекрасна Фея поцілувала професора в щоки і під час вечері слугувала йому, мов рідна дочка. Попри хворобу, професор був весела і втішна людина, розповідав старі анекдоти, а потім, по-старечому розчулившись, подарував своїй майбутній невістці гарний золотий перстень з мініатюрним смарагдом. Усі ми заплескали в долоні. Прекрасна Фея обняла старого і сплакнула в нього на грудях з радощів, а колишній кок заграв на старій гармонії церемоніальний марш моряків.

Потім усі ми зійшли на горішній поверх і розмістились у професорському кабінеті. Прекрасна Фея наділа білий обшитий рюшами фартушок і почала варити каву. Авакум з професором схилились над новим алгебраїчним ребусом, а Харі, закасавши рукава, взявся до роботи: він уже давно майстрував для свого дядька чудо-крісло. Це й справді мало бути чудо: і крісло для відпочинку, і письмовий стіл, і ліжко. Річ до того ж легко пересувалась, бо її «шасі» було на коліщатках.

Колишній кок почастував нас бісквітами з кремом, ми пили каву з лікером, а потім Харі запропонував пограти... в піжмурки. Я витріщив очі з подиву, бо мені здалося, що я не дочув. Тоді мене взяли на глузи. Але Прекрасна Фея тупнула ніжкою, і обличчя насмішників ураз споважніли. А вона мило глянула на мене і навіть ледь помітно всміхнулась. А коли чиясь наречена мило гляне на когось і .всміхнеться йому, то це, чував я від людей, може стати початком невеличкого роману. Ось чому мені здалося, що температура в кімнаті раптом підскочила градусів на двадцять. А втім, я випив перед тим повну чарку лікеру.

Захопившися своїми інтегральними ребусами, професор не звертав на нас ніякої уваги. Ми вийшли з кабінету, а він і не помітив. Потім Харі погасив світло, і гра почалася — проста, але дуже захоплива, бо все відбувалось у цілковитій темряві. Кожен з нас міг ховатися де схоче, по всьому будинку, від нижнього поверху до мансарди. Тільки на кабінет професора було накладено табу. У грі, звичайно, брав участь, ще й дуже активну, колишній кок. Незважаючи на свої дев'яносто кілограмів, він нечутно і спритно збігав східцями і, причаївшись у кутку, наче рись, чекав. А коли хтось із нас знаходив його, сплескував руками і, давлячись сміхом, хрипливо гудів, немов річковий пароплав.

Увесь цей час у мене було відчуття, ніби Авакум стежить за нами і завжди чудово знає, хто де сховався, але вмисно, цілком свідомо вдає з себе безпорадного, так, наче й справді не може знайти нас. Він грав цю роль дуже природно, як обдарований і з великим досвідом професіональний актор.

Цей вечір лишив у мене багато спогадів, та один випадок найглибше засів у моїй пам'яті. Заховавшись у комірчині за кухнею, я причаївся в темряві і раптом почув, що до дверей наближаються чиїсь легкі квапливі кроки. Потім двері відчинились, і на мене враз війнуло міцними і п'янкими парфумами Прекрасної Феї. Ті пахощі в душній маленькій комірчині подіяли на мене, як хлороформ,— здавалось, повітря випаровувалось, і я почав часто дихати, широко роззявивши рота.

Потім Прекрасна Фея обережно причинила двері, навпомацки підійшла до мене і, сівши поруч, обвила мою шию руками. Її волосся торкнулося моєї щоки, груди притиснулися до мого плеча, гаряче дихання війнуло в обличчя. Мені було так приємно, аж я заплющив очі. Отже, її недавня усмішка, примружений погляд не були випадковими — ту мить я відчув, що душа її тягнеться до мене.

Ба! Хто може вгадати примхи кохання?

Поки я роздумував, що б їй сказати, якими вишуканими словами висловити свою радість, вона зашепотіла щось, називаючи мене чомусь Авакумом... І раптом усе мені стало нещадно ясно, як сказав в одному зі своїх віршів Олександр Блок.

Щоб допомогти Прекрасній Феї вийти з незручного становища, я визволився з її обіймів і, не промовивши й слова, кулею вилетів з комірчини. І одразу ж наштовхнувся на щось рухоме і величезне, яке ту ж мить страхітливо заревіло.

То був колишній кок. Чи то від захвату, що знайшов мене, чи то з переляку, він заревів, мов поранений бик.

Але зненацька чиясь рука затулила йому рота, і я почув, як справжній Авакум сказав йому з досить грізними нотками в голосі:

— Перестань вити, дурню, бо заткну тобі пельку кухонним віником, чуєш?

Ось як закінчилася ця сцена.

Гра тривала ще трохи, але я вже брав у ній участь без особливої охоти і без колишнього ентузіазму. Хтозна-що могло ще скоїтися зі мною, бо в грі було багато всіляких несподіванок. Та й Прекрасна Фея час від часу позирала на мене лихо і глузливо.

27 листопада — запам'ятайте дату! — саме того вечора, коли ми грали у піжмурки з Прекрасною Феєю, на південному кордоні в секторі L — 2 було оголошена тривогу.

Дні стояли негодяні: безперервно мрячив дощ, нависле над гірськими хребтами похмуре небо опускалось чимраз нижче, аж поки торкнулось крон височенних сосон. А з мокрих ущелин заструменів густий білястий туман, поповз хвилями по схилах і, приборканий, застиг в улоговинах, лісах та ярах. Стало так темно, аж годі було відрізнити величезну сосну від ліщини, кручу — від щербатої скелі.

У цьому місиві з дощу й туману навіть людина з чудовим зором була безпорадною. Око проникало крізь морок щонайбільше на два кроки, а промінь електричного ліхтарика перетворювався на тьмяне сяйво, що освітлювало відстань не більше як на один метр. Прикордонні дозорці відшукували дорогу за стрілкою компаса, їм допомагали непомильний нюх собак-шукачів, навики, інстинкт людей, що живуть серед природи.

Прикордонники розуміли землю. Всяке розповідала вона їм. Одне — коли їхні ноги ступали по прогнилому листю, інше — коли вони йшли по глиці або по мокрій трапі. Вона попереджувала їх, якщо стежка в'юнилась угору або спускалась униз чи раптово обривалась перед якимось урвищем. Прикордонники розуміли і мову тиші. Вона була неоднакова взимку і влітку, в улоговині просто неба і в глухому сонному лісі, в туманну і в ясну погоду, опівночі ї на світанку, в буковому гаю і в соснині. Тиша теж промовляла цілком певною і зрозумілою мовою.

Дні й ночі йшов дощ, світ здавався дном якогось безмежного моря туману, що з давніх-давен спустився в ці дикі місця. Недосвідчена людина може подумати, що в таку негоду легко перейти кордон: у густому липкому тумані не помітять слона, не те що людини! Треба тільки ступати обережніш, якщо взуття туристичне, а також не зчиняти шуму, не кашляти, не курити і не потрапити до рук прикордонника.

Але досвідчені люди знають, що перейти кордон надзвичайно важко. Прикордонна охорона має свої пости, дозори і таємні застави, собак-шукачів, телефони та сигнали, а найголовніше — досвід, уміння бачити в тумані і розуміти мову сторожкої тиші.

І все ж туманні дні та ночі, які передують першому снігу, бувають найтривожніші, бо дощ змиває сліди, знищує запахи, а туман допомагає порушникам підходити до прикордонної смуги і вистежувати дозор, який обходить свою дільницю.

Двадцять сьомого листопада близько шостої години вечора в третьому районі прикордонного сектора L — Z було оголошено тривогу.

Сектор L — Z утворював дугу, вигнуту на південний схід, а третій прикордонний район займав найопуклішу її частину. На обох його флангах розмістилися 178-ма і 179-та застави, а в середині хорди — оборонна споруда «Момчил-2».

• Предыдущая
• 6/29
• Следующая