Спляча красуня - Гуляшки Андрей - Страница 2

• Предыдущая
• 2/29
• Следующая

Звичайно, ніяка несподіванка не чекала мене за дверима і ні про яку мармурову залу не могло бути й мови. Я наче пірнув на дно глибокого виру, так тихо і спокійно було навколо. Тільки вряди-годи чулося сичання: це дощинка падала на гарячий присок. Пахло головешками та смолою. До цього запаху домішувався ледь відчутний подих давнини: діжі, що й досі відгонили тістом з кукурудзяного борошна, закурені глечики на полицях, де булькотіла колись квасолева юшка, підсолоджена пожовклою аличею, видовбаний гарбуз із дерев'яними ложками сповнювали халупу старовинним, затхлим ароматом.

Ось чим зустрів мене мій палац, коли я причинив за собою двері.

Діставшись у пітьмі до того місця, де висіла гасова лампа, я зняв з неї скло і запалив гніт. Потім зайшов у суміжну кімнату, відмінну від першої лише тим, що була менша й без вогнища, і переодягся в сухе.

Закінчивши свій туалет, я відчув таку пустку в душі й навколо себе, що аж злякався. Неначе те, що зветься життям, відокремилось від мене і я рухався в якійсь напів-

темній і забутій домовині, рухався, мов автомат з м'язів та кісток. Нічого не хотілося робити, не хотілось навіть думати.

Отак я стояв кілька хвилин на порозі двох кімнат. Хтозна, скільки часу тривав би цей безглуздий стан млявості, коли б я ненароком не зупинив свій погляд на тіні, яка вимальовувалась на протилежній стіні. Я дивився на неї і поступово усвідомлював, що то моя тінь. Зрозумівши таку просту річ, я почав розглядати свій силует: цікаво; який вигляд маю. Мушу признатися: у захваті я не був. Похилена голова й опущені, мов неживі, руки робили мій силует досить жалюгідним та сумним. Мені стало ніяково, навіть трохи соромно, бо я уявляв себе зовсім не таким. Я мав себе за людину з молодецькою поставою, широкими плечима та руками списоносця (мене приваблювала антична історія). А цей силует на протилежній стіні свідчив про інше.

Це, звичайно, мене обурило, і я почав розмахувати руками, підвів голову. Не було ніякого сумніву, що силует навпроти спотворила моя втома — адже сьогодні я забагато ходив розгаслою від дощів дорогою. Це могло трапитись і з найкращим списоносцем. Дивуватися нічого!

Я повернувся спиною до тіні й зо зла почав розпалювати згасле вогнище. Під гарячим попелом ще виблискували червоні, наче рубіни, великі жарини. Я наклав хмизу, трохи подув, і невдовзі грайливе полум'я почало лизати задимлений ланцюг, звислий над вогнищем. Іноді, коли не було охоти йти до корчми, я чіпляв на ланцюг невеличкий казанок і парив картоплю або мамалигу. Та цього вечора в мене зовсім не було апетиту, навіть не хотілося думати про їжу. Певно, через негоду...

Підклавши у вогонь велике поліно, я підсунув до вогнища триногий стілець і сів навпроти полум'я.

Було хороше й приємно. Але трохи сумно. В серце знов заповзло відчуття пустки. Я знав, що нема причини сумувати, адже в мене все гаразд. Склав місячний звіт, кооперативна худоба здорова, надій молока в моєму районі зростав хоч і повільно, але невпинно, а корова Рашка здобула славу в окружному масштабі. Чого ж мені сумувати? Зуби в мене не боліли, плигав у висоту й довжину не гірше за будь-якого місцевого самодіяльного спортсмена.

Одне слово, не було ніяких причин сумувати, а надто почувати себе самотнім. Справді, смішно. Ранком я оглядав своїх рогатих пацієнтів, по обіді обходив ферми, брав участь у конференціях та нарадах — про яку самотність можна говорити? Тільки ввечері я лишався сам-один.

Хотілось навіть посміятися з себе, такий безпідставний був поганий настрій.

Потім, коли полум'я у вогнищі почало загасати і мені набридло згортати палицею попіл, я раптом згадав, що вже понад рік не виїжджав за межі свого ветеринарного району. Згадав це, і хтозна-чому мені стало так весело, аж я всміхнувся. Цілий рік не залишав я цієї зеленої глушини між Кестеном і Триградом.

Щоразу, думаючи про відпустку, я відчував дивну тривогу. І міркував: «Ось, приміром, завтра почнуться ці вільні дні, позбавлені всяких службових обов'язків. Чудово. А потім?» Стільки привабливого крилося за тим «потім», що я просто не знав, чому саме віддати перевагу, аби не прогадати. Я міг би, наприклад, податися в ліс пополювати на вовків або поїхати в село Ликіте до лікаря Начевої і, зустрічаючись щодня з її чоловіком, кидати на нього зарозумілі й нищівні погляди. І вовки, і поїздка в село Ликіте здавалися мені дуже спокусливими. Не менш привабливою була можливість купити собі в Смоляні з десяток романів і, користуючись цілковитою волею, замкнутись у хаті й читати їх з ранку до вечора. Це було б добре, звичайно. А що мені заважало, приміром, щодня після обід ходити в гості до моєї синьоокої знайомої? Я б допомагав їй переглядати учнівські зошити, а той огидний тип скаженів би від ревнощів під черепичним піддашком! Нехай і йому трохи помуляє очі ота Халілова чешма!

Скільки ще інших цікавих речей я мав на оці!

Але цього вечора серце моє не сприймало нічого. Що б я не вигадував, воно лишалось байдужим. Воно тільки чомусь сумувало, а чому — хтозна.

І я переставав думати про милі та приємні місцеві речі. Навіть полювання на вовків викреслив зі своїх планів. Вовки — то, звичайно, героїчна справа, але й вона вимагає бодай елементарної умови: треба мати рушницю, і найкраще — з двома цівками. А я мав тільки сачок — ловити метеликів, а про таку рушницю міг лише мріяти. Тому я й облишив думати про вовків.

Усупереч всім правилам послідовності й асоціативним зв'язкам у мисленні я раптом згадав одну корчму в Софії, де рік тому ми обідали з Авакумом. Той спогад так несподівано виплив з якогось потаємного куточка свідомості і водночас був такий приємний, що я не втримався і голосно засміявся. Щось подібне я, напевно, відчув би, коли б, повернувши голову, зненацька побачив схилену над моїми старовинними діжами чарівну Балабаниху з Момчилова. Чудасія, та й годі, тут можна було посміятися.

Справді, згадав я про ту корчму з доброго дива, бо не любив пити, та й взагалі такі місця не викликали в мене захвату. Але про Авакума, признаюся, думав часто, рідко минав день, щоб я не згадував його. Коли йшов дорогою в Момчилово, минаючи Зміїцю, мені здавалося, що серед зубчастих скель ось-ось майне, мов тінь, його висока пригорблена постать. Коли завертав до Ілчового шинку, щоб трохи відпочити й за звичаєм випити келих кислуватого вина, на мене раптом налітали тривожні спомини — вся мом-чиловська історія або її окремі епізоди воскресали перед моїми очима, наче відбулися тільки вчора. А коли траплялося проходити повз Даудову кошару, сховану в лісових хащах, щось стискало мені горло, і я мимоволі зітхав. Адже саме сюди Авакум привів свою кохану, і тут вона заподіяла собі смерть. І все те в ім'я краси, яка безупинно гналася за ним, мов та стріла на його теракотовому келиху, що вічно летить за сарною і ніколи не настигає її.

Ті місця були пов'язані з його діяльністю, з проявами його аналітичного таланту і з важливими моментами його неспокійного життя. Тут ми вперше зустрілися з ним, тут зародилась наша дружба, якщо взагалі може існувати дружба між обранцем богів і простим смертним, хоч і дільничним ветеринарним лікарем...

А дощ не вщухав. Завивав вітер у димарі, дощові краплини шипіли, падаючи на жаристі головешки, двері рипіли й зітхали, немов хотіли зірватися з розхитаних завіс.

Ніч була неприємна. Крізь щілини в стелі просочувалась волога, задував холодний вітер, і жовтий вогник у лампі злякано тремтів.

Сидячи біля вогнища, я думав про Авакума, а можливо, більше про себе... Гніт у лампі зачадів, жовтий вогник полум'я почав згасати, але в моїй голові народилася чудова думка, я засміявся, і дощова ніч не здавалася вже такою жахливою.

Я наклав хмизу і знову розпалив вогонь. Зайнялося велике полум'я. Потім налив гасу в лампу, і вона засяяла золотистим світлом. Вітер співав у димарі, двері весело про щось сперечались із своїми поржавілими завісами.

Я витяг з-під ліжка валізу і почав збиратися.

Нічого не вдієш — хай завтра моя синьоока знайома проливає сльози. Так їй і треба... Людина має бути гордою.

• Предыдущая
• 2/29
• Следующая